Отак, із-за рогу, вискочили танки і лизнули вогняними язиками по лавах демонстрантів.

Раз.

Другий.

Третій.

Клони заметушилися. Деякі попадали спалені. Обрубки тіл, чорні і обгорілі, із стогоном качалися по вулиці.

Населення не довіряло клонам, бо ототожнювало їх із системою. Але в лице неприхованої жорстокости відкрилися двері приватних мешкань. Люди знімали з себе сорочки і натягали їх на клонів.

Відтоді товариш Залітайкин втратив опору серед легіонерів. Напис «Миколайович» вийшов з моди. Настав день, коли й голова уряду сам зник безслідно.

Отак, увечері, його бачили на телевізії. А наступного ранку вже його було віддано в забуття. Це такий вираз в російській мові. Насправді, його забрали приборкувачі. Новим головою став їхній генерал. Клонізація була припинена, і перехід із соціялізму на комунізм знову відкладений на майбутнє.

Зрештою, і далі існувала потреба в надійному військовому з’єднанні. Тому науковцям дали наказ змайстрячити роботів. Ці були слухняними і виконували накази точно і акуратно. Головне, не мали ані амбіцій, ані статевих потягів.

Мені було ясно, що на історичну арену вступає нове явище: роботизація.

Я, Абдул Магмут, навчився говорити машинним голосом і зареєструвався як Робот ч. ЖН-16.

Спочатку моє перелицювання не оплачувалося. У спецторзі стояли порожні полички і не було нічого поживного, щоб придбати. Хіба машинне масло для змазування роботів. Але згодом прийшли небесні блага.

Уряд відчув потребу в західній валюті. Постановив продати тисячу роботів до Америки і Австралії. При цій нагоді я назавжди виїхав із Совєтського Союзу. Можливо, це про мене там склали приказку: «Абдул всєх надул, а сам смился».

Пам’ятаю чудовий, сонячний день у Сіднеї.

Мене на ринку купила чепурна і вимоглива фермерка. Вдома вона не заспокоїлася, доки не випатрала з мене всю правду:

– От, і добре, що не робот! – заключила задоволено. – Обійдеться без запасних частин, які дуже дорогі. Я, бачиш, бідна вдова. Мені потрібний робітник слухняний, працьовитий і дешевий. Саме такий, як ти.

При слові «вдова» мене охопила паніка. Після свого членства в п’ятикратнику я не мав наміру женитися знову. А чого цій впертій жінці треба? Чому вона так рано овдовіла? Що сталося з її чоловіком?

Я хотів щось пояснити, але фермерка піднесла вказівний палець і строгенько сказала:

– Мовчи! Пам’ятай, що ти тут на правах робота. Якщо наш прем’єр-міністр почує, що ти брехун, то відішле тебе назад у Совєтський Союз.

«Нові Дні» № 6, 1984 р.

_____________________

Євгеніка

Совєтський Союз у 21-му столітті: уряд все ще не відповідальний перед виборцями.

Акробат Петро Кормига необачно говорить про це перед колегами. Наступного дня його запроторюється в тюрягу.

Боже, які болі приносить розлука! Молода дружина Варка... дорога, золота, неоціненна... приходить у в’язницю на відвідини.

– Ти візьми ось цю пілюлю, – каже Петрові скрадливо, потай від вартового.

Варка знає про трансмутацію – революційний винахід перетворення у тварин.

В’язень ковтає пілюлю, стає вошею, залазить Варці за рукав, і вони удвох покидають тюремний терен.

Вдома Петро міг би знову прийняти людський образ. Але з обережности він лишається персидським котиком. Лежить на м’якій канапі цілий день, дозволяє себе ласкаво гладити і бадьоро воркоче у присутності Варки. От тільки й біда, що сусідський пес. Цей не любить котів.

Одного гарячого дня Варка забула закрити двері в коридор. Лягавий саме чекав на такий недогляд. Негайно побіг всередину, щоб розправитися з котиком. Та цей не дрімав. Перетворився в лева. Тут же на очах у пса. Пес заскавулів, піджав хвоста і втік з хати.

Цей випадок навів Петра на думку про те, як заробляти гроші. Він придумав новий виступ для Варки. Став слоном і крейдою в хоботі писав на дошці: 2 + 2 = 4.

Або навіть слово: «Харків».

Якщо цирк їхав на гастролі до Києва, там слон писав: «Київ». Якщо до Львова, писав: «Львів».

Глядачі просто дуріли з захоплення.

В Москві сам голова Верховної Ради прийшов подивитися на славнозвісного слона. Голова ступив на кін і голосно спитав:

– Як зветься наше місто?

Слон кивнув головою, розставив вуха і написав: «Москва».

– Дуже розумний слон! – похвалив голова. – Може він допоможе нам планувати нову п’ятирічку? Чого в нас не хватає? Що нам ще треба?

Слон покивав головою і написав: «Треба вільні загальні вибори уряду і опозиції».

На цю детальну і несподівану відповідь присутні вибухли таким буревісним реготом, що ледве цирковий дах не зірвався з кроквів.

Але слонові за це не дали бананів. Як він залишив кін, на нього і на Варку вже чекали гицелі з КГБ.

Урядові чинники винесли рішення: зарізати слона на слонину, а Варку заслати на Північ. Тільки цей вирок не був виконаний. Слон і Варка зникли. Без сліду і виду. Ніхто не знав куди. І хай уже загубилася б маленька, крихітна жіночка, а то цілий слон пропав на тюремному подвір’ї.

Ніхто не звернув уваги на двох сизих голубів, які піднялися над в’язницею і полетіли собі на волю, за кордони Совєтського Союзу.

«Нові Дні» № 5, 1985 р.

_____________________

Євгеніка

В бабине літо, року 1999-го на кордоні України з Росією сталася подія дивна і спершу навіть загадкова.

Поїзд віз високих московських достойників на літні курорти. Водій саме скрутив козину ніжку з махорки і вже мав намір добре затягнутися, коли це зненацька задрижали вагони, брязнули буфери, і все спинилося на місці. Ані спереду, ані ззаду не видно було ніякої перешкоди, але поїзд став, – і ні туди, ні сюди! Зав’яз у Магнетній стіні.

Це тоді вперше світ почув про цей феноменальний український винахід.

Хто каже, що між Україною і Росією нема природних географічних перепон? Тепер уже є. Така ж висока і непроходима перепона, як гори Альпи. Тільки що прозора, наче скляна, немов зроблена з замороженого повітря.

Достойники, достойничихи і достойниченята повилазили з поїзда і наблизилися до стіни. Мабуть москвичі теж не заспокояться, доки не помацають...

Правду кажуть ті розслідувачі, які твердять, що Магнетна стіна постала в знак протесту проти чергової хвилі русифікації. Правда, постання Магнетної стіни не принесло негайних змін життя.

В Києві й далі сидів московський намісник товариш Ґудзик. Він підтримував зв’язок з Москвою по радіо. Партія й далі благословляла соцреалізм. Країна готувалася до здачі врожаю в Росію.

Але в одній речі тов. Ґудзик дав хука. Він не знайшов, кого обвинувачувати за Магнетну стіну. Не виявив совєтської бдітєльности. Хай би схопив когось на базарі і оголосив винними. Так ні!

Через цю слабість він втратив довір’я в Москві. Гадючі язички зразу ж почали набріхувати, наче він хоче стати українським гетьманом. Магнетна стіна, казали, це діло його рук. Цека відрізняло брехню від правди, але подумало, що він уже віджив свою корисність. Постарів. Уже в нього ум за розум почав заходити.