Присутні виявили безмежне схвилювання і зацікавлення з причини мого прибуття. Деякі з них, видно, тамошні розповсюджувачі новин (цебто журналісти), пропихалися наперед, щоб сфотографувати мене. Вони жебоніли незрозумілою і ледве чутною мовою, чого я, ясно, не второпав ані слова.

Аж ось всі шанобливо затихли. Наперед вийшла одна бабуня і, приставивши до очей лорнетку, обдивилася мене з голови до ніг і навкруги. Вона оглянула стан моїх зубів, потикала ціпочком мої м’язи і схвально похитала головою.

Я зносив ці оглядини терпляче, як той кінь на циганських торгах. Мало я передбачав тоді, що за фатальну роль відіграє ця бабуся в моєму житті.

Була вона дружиною мойого господаря – авіокреза, і була вона однією з тих жінок, які з повним правом говорять про себе, що вони, незважаючи на свій літній вигляд, мають молоде серце. Вона тільки виглядала бабусею, як і всі мешканці Марсу, а насправді ж мала всього двадцять наших земельних років. Отож в її жилах билася, хоч і марсіянська, але ще молода кров. Маючи двадцять років, вона спокусилася на силу багатства і одружилася з моїм п’ятдесятирічним господарем, у чиїх жилах текла вже не така молода кров. Назовні здавалося, наче обидвоє були щасливі й задоволені: вона мала багатого чоловіка, він – гарну дружину. Насправді ж не кожен був задоволений. І, власне, така обставина і принесла велику мороку на мою голову.

Бабуся – так я назву свою юну господиню – приймала активну участь в моїй долі вже від мого першого дня, проведеного на Марсі. Як я вже розповів, вона розгляділа мене з голови до ніг, потикала ціпком мої м’язи і схвально похитала головою.

Пізніше вона виявила своє зацікавлення мною і з іншого боку. Я завжди намагався уникати її. Це легко вдалося вдень.

Мене всюди возили, показували марсіянам, наді мною провадили експерименти. Я теж мав нагоду пригледітися до їхнього життя.

На марсіянському небі не один місяць, як у нас на Землі, а цілих два. Рік там вдвоє довший. Життя відступило в підпілля і сховалося під землею. На поверхні, куди оком не глянь, лежать порожні руді пустелі і великі канали для зберігання води. Вдень вони мають помірну весняну температуру, а вночі немилосердний мороз сковує все живе і мертве.

Ця різка зміна температури і є причиною того, чому марсіяни живуть у підземних містах.

Бабусю легко вдавалося обминати вдень, але справа виглядала складніше вечорами, коли я мав залишатися вдома.

Активна, як і кожна жінка з великого міста, бабуся була більш винахідливою, аніж цілий зоопарк мавп.

То вона влаштувала вечірку своїм знайомим, то ми втрьох з її чоловіком грали в карти, то вона вивчала мою мову і т. д.

Я завжди мусів їй потурати.

Одного вечора ми сиділи удвох з бабусею, і вона розпитувала мене про жінок на Землі. Я оповідав їй про наших дівчат з рожевими щоками і граційним станом, про вірність і товариський дух наших подруж, про любов наших матерів.

Зненацька моя співрозмовниця, сповнена ревнощів на своїх суперниць із Землі, наблизила своє лице до мого і так застигла, чекаючи на мене, щоб я зробив наступний рух.

Я не ворушився, не наважуючись цілувати її і разом з тим знаючи, що цілувати доведеться.

Щось подібне сталося зі мною вже й раніше, коли я ще малим ходив до школи. Якось місцева поміщиця, покровителька нашої школи, дала нам прийняття, і після того ми всі, школярі, виструнчилися, щоб поцілувати їй руку. Я ж походжу з робітничої родини, і цілувати руки в нас просто не було заведено. Мабуть, мій батько не похвалив би цього, і вже з самого початку прийняття я ламав собі голову, як же ж це треба цілувати поміщичину руку, і чи взагалі цілувати її. Я вирішив таки цілувати, але, коли прийшло до діла, і коли я підніс близько до своїх губ ту пам’ятну руку, мене щось спинило, я завагався і пішов. Поміщиця вдала, що нічого не помітила.

А тільки згодом я зрозумів, що для жінки це була неабияка образа. Зрештою, поміщиця мала вже досвід у поводженні з нашим братом і була старою розумною жінкою. Може ж вона й справді не помітила – не знаю.

З бабусею повторилася та сама історія, лише з деякими змінами.

Вона довго чекала, а тоді я її опустив на стілець і пішов собі в напрямку до дверей.

Спочатку вона мовчала, видно приголомшена моїм вчинком, а може, засоромлена і розгнівана. Коли ж я був на півдорозі до дверей, вона почала кликати свого чоловіка. Маленький і сухий, він негайно ж прибіг, і тоді вона крикнула:

– Чоловіче! Бий цього хама з Землі в морду! Він мене образив...

Авіокрез без слів попростував за мною, і я цікавився, що станеться далі. Було сумнівно, що він тут же наскочить на мене з п’ястуками. Проти мене він виглядав, як школяр, а, крім того, на Марсі я почував себе втроє сильнішим, аніж на Землі. Та, володіючи сотнями міжпланетарних кораблів, цей чоловік, зрозуміло, був у силі зробити з мене космічну порожнечу. Тому я насторожився і вирішив не віддати свого життя дешево. На моє велике здивування, авіокрез так і не порахувався зі мною. Вже за яких півгодини ми удвох із ним сиділи в його затишному кабінеті і цідили химерний марсіянський коктейль, що був дуже смачним, але віддавав теплим козячим молоком.

– Ви мені подобаєтеся, молодий чоловіче, – признався авіокрез. – І як вияв моєї симпатії я вирішив повернути вас на Землю. Та перед тим хотів би, щоб у вас не залишилося злих спогадів про мою дружину.

Тут я хочу додати, що цей чоловік був справжнім джентльменом.

– Ви вже помітили, – продовжував він, – що ми, марсіяни, маємо слабий зір і слух і крихку конструкцію тіла. Це неминучі наслідки еволюції людського організму. Колись прийде час, що й на Землі люди виглядатимуть точнісінько, як оце ми. А тим часом наше кожне нове покоління виростає гіршим від попереднього. Я прошу вас зрозуміти мою дружину. Її вчинок був порухом за ковтком свіжого повітря, цебто, вона хотіла мати дитину із молодою свіжою кров’ю, що її ви ще маєте на Землі.

Наша розмова з авіокрезом затяглася дуже довго.

Пригадую, він згадав Чарльза Дарвіна, філософа Берґсона і спільне для планет Сонячної системи «елан віталь». Очевидно, при допомозі цих наземних засобів він намагався з’ясувати мені, що флора й фауна тіл Сонячної системи проходить в різні часи приблизно однаковий еволюційний шлях.

Це від авіокреза я дізнався, що на Венері теж мешкають люди. Вони щойно перебувають в первісній стадії розвитку і нагадують скоріше мавп, аніж людей. Марсіяни ж називають мавполюдами нас, мешканців Землі.

– Цілком зрозуміло, – продовжував авіокрез, – що марсіяни хочуть відновити свою расу, впорснути їй свіжої крови, хай навіть і мавполюдської.

І тут авіокрез розповів мені про т. зв. «Операцію Гормоїд».

Цією назвою марсіяни називають акцію перевезення кількох мільйонів мешканців Землі на свою планету. Ці майбутні іміґранти будуть або немовлята, відняті від наших матерів, а, можливо, жертвою впадемо ми самі. Так чи інакше, прийде час, коли всі вони будуть одружені з марсіянами, цебто отими зморшкуватими гомункулусами, без огляду на те, чи хочуть вони, чи ні.

Під час розмови з авіокрезом я довідався і про свою власну роль на Марсі. Мене привезли туди в ролі морської свинки для експериментів, бо перед початком «Операції Гормоїд» марсіяни хочуть знати, як людський організм реагує на атмосферичний тиск їхньої планети, на брак кисню і вологи.

З застосуванням певних апаратів наш організм реагує непогано.

Отож і під час моєї розмови з авіокрезом, і ввесь час згодом я з жахом уявляв собі близьке майбутнє людства: мільйони новітніх унтерменшів на Марсі, зґвалтування законів любови, снобізм і пиха вищої раси марсіян...

Я поспішав додому на Землю, щоб попередити людство про недалеку загрозу, але тут мене осміяли і запроторили до божевільної...»

Так закінчилося оповідання громадянина Гай-Сизого, розказане багатьом і нарешті проф. д-рові С. Лакові. Вислухавши оповідання свого клієнта, цей відомий психіатр спершу не надав йому жодної ваги. Згодом його вразив той факт, що в оповіданні не було нічого, що суперечило б науці, хоч, разом з тим, Гай-Сизий аж ніяк не був науковцем.