Великий океанський корабель нарешті прибув до сіднейського порту. Із зграйкою наречених на берег ступила Ґерда. Там уже стояв Гаррі з букетом червоних квітів. Молодята розписалися і відсвяткували шлюб у французькому ресторані. Ґерда послала матері листа про розкішне бомб глясе.

Скоро вчительський коледж повідомляє містера Гаррі Шульце, що стипендію затверджено. Гаррі дуже радий. Але на одну мить він замислюється. В тому ж листі його викликають, щоб з'ясував дещо у своїх паперах.

Співчутлива Ґерда питає:

– Якісь труднощі?

Гаррі вдає безжурного.

– Но проблем! – каже, а про себе збентежено думає: – Чи це не «Штудентенбух»?

Справа в тому, що в нього почерк вугластий, готичний. А Іван Сила має слов'янський, заокруглений. Гаррі боїться, що навіть такі «хомути» як урядовці помітять різницю і, дивись, почнуть розпитувати.

Не хотілося, щоб Ґерда довідалася про крадіжку. За короткий час на чужині вона ще не виробила в собі ставлення «Nur für uns». На її думку, отак, як ти украв, то украв. Закон каже, що ти злодій. А може психічно-хворий. О, ні! Ґердина участь тут йому потрібна як дірка в голові.

Гаррі пішов до коледжу. В офісі скоро все вияснилося.

– Ваша метрика подає Ганнінг Шульце, але ви підписуєтеся як Гаррі Шульце. Чому? – спитав урядовець.

Гаррі усміхнувся.

– Ім'я Ганнінг нордійське, – пояснив. – В Австралії такого нема. Тут жителі за звичкою скорочувати зроблять з Ганнінга Гані. А це, ясно, означає мед, «експрешон ов індірмент», вираз ласки. Уявіть себе на моєму місці, коли австралійський робітник гукає: «Гей, Гані! А йди-но сюди!» Може бути незручно. Ось чому, їдучи до Австралії, я перемінив Ганнінг на Гаррі.

Вся справа звучала як анекдот, і службовець засміявся.

– Ну, почекайте, я вистукаю це на машинці. Вам потрібний афідавіт, – сказав.

Гаррі чекав.

Від кінця війни він не міг знайти притулку. Щось його гнало з одного місця на інше. Навіть дома університетські студії покинув через фінансові труднощі. В Австралії повезло. Тут йому дають безкоштовну освіту.

Урядовець повернувся з паперами. Попросив Гаррі, щоб той підписався, і сам поставив свій підпис за свідка.

– Це й усе?

– Так, це все.

Щасливий стипендіят зітхнув з полегшенням. Кинув поглядом по кімнаті. Вид знайомої постаті на дверях привернув до себе його увагу. Пришвартував на місці. Від страху Гаррі раптом відчув метелики в шлунку.

– Ду, лібер Ґотт! Це Іван Сила. А я думав, він у буші. Що він шукає тут, у Сіднеї? «Штудентенбух»?

Гаррі Шульце не спав цілу ніч. Всякого роду думки відганяли сон.

Зранку він заявив Ґерді, що Австралія йому не подобається.

— Доки в нас ще є гроші на квитки, їдьмо в Німеччину!

«Новий Обрій» №. 9, 1993 р.

____________________

Оповідання

Колишній колгоспник Панас Каракайка, переживши сталінське і гітлерівське лихоліття, прибув нарешті в демократичну Австралію.

Свій переїзд він уподібнював до біблійної історії про втечу синів Ізраїля з єгипетської неволі. За щасливий кінець належиться подякувати Богові. Але як? Який тут вжити обряд? Сталін позсилав священиків на Колиму. То Панас дякує по-своєму. Щодня зранку, як небо зарум'яниться, цей християнин-самородок вилазить на евкаліпт і співає Давидові псальми.

Його голос має вібрацію єрихонської труби, від якої колись валилися мури, а тепер прокидаються службовці іміграційного табору Батгурст. Потужні звуки зганяють солодкий сон з їхніх ясних очей і кидають добрих людей у невимовну лють.

– Пора вислать цього артиста на роботу! – скаржаться вони директорові табору.

– Та він уже затруднений тут у ролі городника, – приходить відповідь.

Директор передбачає труднощі. Не всякий працедавець захоче панькатися з таким робітником. У Панаса, крім різкого голосу, є ще й інша морока. Він не їсть м'яса і не торкається грошей. «Гроші від диявола», – каже.

Та службовці вимагають:

– Вишли ти його, а то ми самі підемо з табору.

Жаль було директорові сумлінного городника, та нічого не попишеш. Влаштував Панаса на овечій фармі.

Фармер був завзятий бушман. Він приборкував диких коней, голими руками ловив отруйливих гадюк, а от Панасового співу не злюбив. А коли почув, що від того і старий пес Блекі розпучливо виє, то посадив нового робітника до авта і повіз назад на біржу праці. Тільки там розкоркував свої вуха, вийнявши з них кульки вати.

Отак Панас не міг закорінитися на одному місці. Доля, як каламутна течія повені, несла його все далі на захід. Аж під кінець опустила чоловіка у казковому містечку Аліс Спрінґз, яке, оточене горбами і пустелями, розташувалося зеленою оазою на орошеній долині.

Тут, у центрі континенту, дні гарячі, сухі, як у степовій Україні, а ночі холодні з великими, ясними зорями.

Панасові заімпонувало місто. Але Панас не заімпонував містові. Його вранішні псальми негайно збаламутили жителів. В тому граничному кліматі люди або люблять, або ненавидять. Цей іміґрант не їсть м'яса, не п'є пива, не торкається грошей.

– І навіщо уряд нав'язує нам на шию таких типів? – стогнуть ці жилаві і засмаглі патріоти. – О Австраліє, кво вадіс?1

Саме тоді вийшов фільм на екрани під назвою «Кво вадіс?» А це означає «Куди йдеш?»

Впродовж тижня новоприбулого спостерігали здалека і зблизька, зважували на око, і прийшли до спільної думки, що він ненормальний. Психічно-хворий! Що йому було б краще в великому місті, в Аделяїді, у спеціяльній лікарні з фаховим, м'язистим персоналом.

Ще два-три сеанси невгамовних псальмів, і жителі вже сказали «годі!». Хтось оформив для Панаса папери. Хтось інший привів його на станцію. А якийсь банькатий відрекомендувався, як його супроводжувач.

Поїзд звався Афганським експресом. Їде собі такий експрес поволі і вистукує колесами, наче вони квадратні. Кондуктор розносить пиво. Пасажири п'ють і викидають порожні пляшки через вікна.

Супроводжувач, наклюкавшись, заснув. А наш пасажир уже зрозумів, куди його везуть. На той час він трохи засвоїв англійську мову. Вийшов на плятформу і зіскочив. Так він ще недавно у зґвалтованій Україні скакав, рятуючись від голоду.

Ось супроводжувач спохватився, а пацієнта нема. Кинувся по вагонах. Ні виду, ні сліду! Це ж чоловік пропаде в пустелі без води!

Тільки й зостануться від нього сухі ребра!

Жителі центру завжди мають в серці співчуття до того, хто загубиться в пустелі. Пекельна загроза дегідрації висить над головою кожного. Вістка про Панасову втечу рознеслася блискавично. Його приреченість на смерть не сходила нікому з думки.

– Може, бідолаха, і не був божевільним, – бідкалися люди.

– То правда, що він хвалив Бога по-своєму. А хто хвалить не по-своєму?

В найізольованіших закутках Австралії натрапиш на «шукачів Бога». Завзятіші з них звуться «байбл бешерз»2. І цих диваків не відсилається в Аделаїду.

Найбільше дратував жителів отой поспіх у випадку новичка Панаса. В гарячому кліматі поспіх нічого доброго не приносить, тільки шкодить.

Місто Аліс Спрінґз вислало на розшуки загін з досвідченим поліцаєм на чолі і з тубільним слідопитом. Добровільці шукали цілий тиждень. І вдень, і вночі. І вже втратили всяку надію побачити цього іміґранта в живих. Коли це слухають, а з-за горбів лунає бадьорий спів Давидових псальмів.

Це тоді всю Центральну Австралію облетіла радісна вістка: знайшли!

Ніхто більше не називав Панаса дурним. Якщо чоловік зумів вижити в тих пекельних умовах, то він не дурний.

Місцевий лікар вистукав і вислухав врятованого. І між іншим попросив його не будити людей співом.