– Саботаж!

– Його треба залякати!

– Застрашити!

– Зацькувати!

– Передайте справу, куди належиться!

Ось поетові вручають телеграму:

ГРОМАДЯНИН ГРИГОРІЙ РОЖА СТОП З’ЯВИТИСЯ НЕГАЙНО В МІНІСТЕРСТВО БЕЗПЕКИ СТОП ТЕПЛИЙ ОДЯГ НЕОБХІДНИЙ СТОП МІНІСТР БЕЗПЕКИ

Григорій Рожа знає значення «теплого одягу». В Канберрі буде довга затримка.

Він сідає до бульби.

– Прощавайте, сусідоньки! Вже я вас більше не побачу.

– Куди ж ти? У Сліпий Дім?

– Ні! На Тихий океан. Я хочу заснувати Січ. Як це робили колись запорізькі козаки. Назову Січ Пацифічною.

«Новий Обрій» № 8, 1988 р.

_________________________

Євгеніка

Колись мій учитель Хома Семенович Козолуп казав:

– В Европі кожен народ дивиться згорда на свого східного сусіда. Англійці звуть французів жабами. Французи німців бошами. І так далі. Ми, українці, примостилися аж на сході. Ой, горе нам, біда!

З тих пір минуло багато років.

Москва випустила в Австралію непродуктивний елемент: старих пенсіонерів і ревматиків.

Сидимо ми собі в розкладних кріслах на палубі, і мою найдорожчу канудить від морської хвороби. А в мене, в мужчини, тіло кріпше. Сказано, козацька кров: зміст морської соли вищий. Я навіть спілкуюся з пасажирами. Пришвартувався до якоїсь дами із західних слов’ян. Чи дама, чи кікімора, худа, патлата і ходить на курячих лапках. Питає мене:

– А хто та руська баба з паном?

Це про мою дружину. Спитала так, наче по морді заїхала. Руська баба! Гірко мені було і боляче. Українські дівчата як ягоди, але надмірна колгоспна праця рано нищить їх.

Прибувши до Австралії, ми поселилися в санаторії українського лікаря д-ра Байди. Ця скромна молода людина винайшла ліки, які відновлюють молодість. Виліковують хиби старости.

Ми, доходяки, першими зареагували позитивно на лікування. Тому д-р Байда і назвав свій лік українським омолодженням.

Вже за два-три місяці удвох із дружиною ми бігали, сміялися і вдихали повітря на повні груди. Як колись замолоду. Здавалося, світ оновився. Перед нами знов розкривалися золоті ворота в життя.

Та скоро наша радість захмарилася. Надійшла вістка, що Москва хоче нас «обратно». Її теж зацікавило українське омолодження.

З цієї нагоди неповоротці зійшлися на раду. Стали думать і гадать, куди діваться. Серед нас були інженери, будівники, винахідники... Критична ситуація вимагала рішучих заходів. Було прийнято рішення: заснувати Пацифічну Січ.

Історія каже, що завжди, коли українці потрапляють у безвихідний кут, десь постає Січ.

Цим разом вона бовваніла високо в небі, над теплими водами Тихого океану. До її складу входило декілька куренів, що були оточені неприступним магнетним полем проти непроханих гостей. Січовики проникали те поле на летючих бульбах.

В цей спосіб ми стали панами у своїй власній хаті.

За кошового вибрали д-ра Байду. І через нього Січ виросла у медичний центр. Пацієнти приїжджали на українське омолодження з усіх кінців світу.

Одного дня ми з дружиною саме закінчили нічну зміну в лікарні. Коли дивлюся – іде кікімора. Ота особа худа і патлата. Впізнала мене. Вітається.

– О! Пан також приїхав на українське омолодження!? Познайомте мене з цією перфектною красунею, що в панському товаристві.

– Це моя дружина, – кажу. – Як ви її бачили перший раз, то назвали руською бабою. Серед європейців кожен народ дивиться згорда...

І тут я розповів про свого вчителя Хому Семеновича, і про жаб, і про бошів.

Кікімора спершу зніяковіла:

– О, вибачте! Я не знала, що це назвисько вас образить.

А потім додала:

– З тих пір, коли жив ваш вчитель, в людських головах назріла переоцінка вартостей. Жаби тепер не гидкі, а доброзичливі і симпатичні, наприклад, мила, жаб’яча лялька Кермес. Вираз руська баба теж піддається змінам. Замість руської люди вчать слово українська, а замість баби – жінка. Та цього ще мало. Треба ширити більше інформації про життя на сході Европи. Люди, що їдять картоплю, мусять знати, хто вигрібає її руками з чорної землі. А той, хто любить солодкий чай, мусить знати, з яким спиноломним трудом прополюються цукрові буряки. От тоді й буде повага до ваших трудівниць. Як є любов до Пацифічної Січі за українське омолодження.

«Нові Дні» № 4, 1989 р.

___________________________

Євгеніка

Василь Зелений, приятель китів і знавець їхньої мови, подає уривки із свого щоденника:

20-го червня...

Кити запевняють, що всесвіт складається з води. Зверху плаває шкуринка повітря. Навколо по краях насипана гребля, яка підпирає океан.

– А чому ти хотів покінчити самогубством? – питаю я того, що на березі.

– Я не хотів. Це був просто нещасний випадок. Мені доручили перевірити, чи гребля в цьому місці ще справна. Ми, кити, чуємо серцем, що надходить кінець світу. Десь у греблі прорветься дірка і океан виллється. Цим разом я наблизився до берега, глянув туди і глянув сюди. Наче все гаразд. «Ну! – думаю, – пора й назад!» Почав розвертатися своїм довгим тілом. На мить воно лягло паралельно до берега. Це тоді підкотилася хвиля, підняла мене легенько і викинула на пісок. Із страшного, морського велетня я раптом став безпорадним бебі.

15-го січня...

Кит ніколи не каже чогось поганого про людей. В усякому разі, я нічого такого не чув. Правда, в китячій мові нема лайливих слів. Як нема в українській. Тільки українські споживачі при потребі позичають слова в агресивних сусідів. А з морськими китами справа інакша. Вони беруть людей за богів.

Боги, як це здається китам, живуть на суходолі і гріються під сонцем на пляжі. У них нема плавників і хвоста. І невідомо, який орган рухає божественне тіло. Китяча мова не знає слова «бігати». В морі істоти плавають, підіймаються, опускаються, стрибають і навіть задкують, як раки. Але ніщо там не бігає. Отож, кити кажуть, що бог пливе в повітрі від одного кінця пляжу до другого. При цьому кити спостерігають, як він хапається довшими кінцівками за суходіл, щоб не відірватися від землі.

5-го травня...

Сьогодні ми врятували коло сотні китів на пляжі в Західній Австралії. Та це не все. Перед тим, як випровадити їх у відкрите море, я звернувся до них із порадою.

Всі люди знають, як трудно засвоїти чужі прононси. А ще тяжче їх вимовити по-китячому. Все це підводні звуки: гнусяві, гаркаві, пирскаві, бульбуляві, подібні до укання, акання, мукання, викання тощо.

Треба сказати, що ці довготелесі істоти сприйняли моє звернення терпеливо і чемно.

– Так і є, що боги говорять по-нашому, – гордо заявила одна самичка. – Наша мова це не якесь там пискання устриць.

Я їм розповів про людей. Я з’ясував, що людство ділиться на табуни-держави. Взагалі китоловство вже скасоване. Є міжнародна угода. Але є ще такі табуни, які винятково продовжують нищівну діяльність. Щоб не прийшов кінець світу, треба пильнувати людей, а не якусь там вигадану греблю. Я навчив китів, як пізнавати китобійні судна. Китолови мають радар.

– Радар! Радар! Ми теж маємо радар!