Отож широкознаний і заслужений професор став пильніше приглядатися до свого клієнта.

Наслідком цих спостережень було те, що і д-р Лак теж заговорив про «Операцію Гормоїд». Тоді його теж запідозрили хворим і посадили до божевільні. А хворобі дали довгу латинську назву: шизофренія інтерплянетаріс.

«Новий Обрій» № 1, 1954

______________________

З усіх робітників на греблі Сніжній один тільки Петро Губа не ліпив на стінах фотографії напівголих голлівудських дівчат.

– Е, ні! – хитав він несхвально головою. – Як немає такого об’єкту, перед яким можна викласти свої почуття, то й пінапки не допоможуть. Ось воно, життя модерне: все нові греблі, нові канали, нові бараки, а про чоловіка забувається. Дикий звір, дикий птах має подругу, а чоловік її тут не має. То не дивно, що люди дуріють на пінапках.

Небо, – чутливе, об’єктивне і справедливе, – нагородило Петра Губу за твердість характеру й чистоту почуттів.

Повертається він з нічної зміни, миється, дивиться в дзеркало, щоб причесатися, і замість своєї рябої, покльованої картоплі бачить відображення гарної дівчини. Вона сидить там, у дзеркалі, тримає книгу на колінах і усміхається до нього.

Петро Губа озирається навколо: якщо це відображення, то хтось мусить бути за спиною. Ні, немає нікого.

Тоді він мружить очі і потирає скроні: може, не просто сон? Ні, не сон.

Нарешті він торкається дзеркала рукою; чи ж це не фокус-покус? Так ні ж...

– Шановний пане Губо! – промовляє дівчина в дзеркалі. – Ви не хотіли пінапок, так ось маєте мене. Дозвольте відрекомендуватися: моє ім’я – панна Яєчко. Виміри: 36-24-36. 25 років. Університетська освіта.

З тих пір Петро Губа проводив вечори в товаристві культурної і дотепної співрозмовниці, навузливши перед тим нейлонову краватку і примазавши свого вже ріденького чуба щіткою. То він їй розповідав про своє життя-буття, а то вона говорила або навчала його англійської мови, демонструючи при цьому небуденні педагогічні здібності і неабияку толерантність.

Словом, якби не певні ускладнення, то був би Петро Губа найщасливішим з усіх робітників, що живуть по схилах і долинах між Кумою і Тумутом.

Ці ускладнення псували чоловікові кров, примушуючи його ховатися з дівчиною від приятелів і сусідів, завішувати вікно газетами або ковдрою і голосно накручувати радіо.

Ускладнення мали трохи правничий характер і зводилися до питання, кому дівчина належить. Зрозуміла річ, – жінки повноцінні й рівноправні члени сучасного суспільства; мудрий чоловік на ці права зазіхати не буде. Тільки мовна традиція все ще подекуди вживає такі вислови, як «віддатися заміж» або «жінка належить». Практика щоденного життя теж наводить людину на думку, що жінка не заспокоїться, доки не скажуть, що вона комусь належить, і не запишуть цю магічну формулу чорним по білому. І якщо їй яких сімнадцять, то тут і сон примхливий приверзеться, і почуття меншовартости час від часу заповнює серце, і мрії не дають змоги сконцентрувати увагу, аж доки вона не стане чиясь.

Отже, згідно з Петровим глибоким переконанням панна Яєчко, її привітливий усміх, її дзвінкий мелодійний голос, її відображення, словом, усі нематеріальні аспекти, належали йому й нікому більше.

Та з іншого боку, і дзеркало, що без нього відображення не існувало, і шафа, і навіть барак, що в ньому жив Петро Губа, вважалися державним майном. Вони були занесені в грубі реєстри, а таборовий квартирмейстер доглядав за ними і мав повне право забрати шафу з дзеркалом з Петрової кімнати й пересунути до іншої, наприклад, до своєї.

Безперечно, квартирмейстер Копчинський не втручався б у Петрові персональні справи за нормальних обставин. Він був князем з народження і людиною статечною і потульною. Навіть тут, на Сніжній ріці, відрізаний від своєї революційної батьківщини верстами і літами, він все ще вимагав, щоб до нього зверталися через «Ваша Світлість».

Петро Губа не вважав обставин на Сніжній нормальними. А що, як цей статечний князь раптом виявиться просто собі самотнім чоловіком, знуділим без жіночого товариства? Ні. Краще вже тримати панну Яєчко подалі від чужого ока.

У Петровій кімнаті відбувалася чергова шахова зустріч.

Перед цим Петро накрив дзеркало комбінезоном і замкнув шафу.

Дівчині ніяк не подобалося сидіти в темряві і в задушливій атмосфері нафталіну і випарів робочого комбінезону. Їй було кривдно. Адже вона нічого поганого не зробила, щоб ховатися від людей; крім того, вона вже досить доросла, щоб робити те, що сама хоче. На її думку, Петро мусів би відрекомендувати її як майбутню господиню. Та Петра дуже важко зрозуміти...

У хвилину напруження, коли присутні застигли мовчки перед вирішальним ходом, ледве помітне зітхання почулося з напрямку шафи.

Усі троє гостей підняли голови.

– Що воно таке? Жінка?

Петро поквапно рушив конем і сказав:

– Таке-е. Де тут вона тобі візьметься? Це ось Мек шморгнув носом.

Малий і образливий чоловік, чиє справжнє ім’я було Макітра і кого місцеві писарчуки перехрестили на Мек Кітрика, енергійно заперечив, заявляючи, що він ніколи не шморгає носом, а то так тільки сталося одного разу, коли він застудився в тунелі і звідки взялася ця погана слава...

Своїм голосним виправдуванням він затуркав голову присутнім, вони забули про головну причину цієї словесної зливи, бажали, щоб він замовк, і вже знову уважно дивилися на шахову дошку. Тільки князь Копчинський затримав свій погляд на шафі трохи довше. У таборах він працював уже досить часу, і знав добре, для чого тільки шафи не вживаються.

Коли шахова зустріч закінчилася, він сказав:

– Знаєте, пане Губо, люди кажуть, що ви провадите подвійне життя...

Петро не зразу здогадався, про що мовиться.

– Як це?

– Ходять чутки, – сказав князь, – що крім звичайного Губи, шофера і шахіста, існує також Губа, що ми його не знаємо. Згідно з чутками, він дуже щасливий чоловік. Вечорами в нього сидить дама, що з нею він не познайомив навіть своїх найближчих приятелів. Удень вона десь переховується...

– Про кого це ви говорите? – удав Петро невинного.

– Та про тебе ж, – Макітра вказав дидактично пальцем.

Петро засміявся, та так безжурно!

– То, видно, сусіди чули радіо з моєї кімнати. А проте, пане квартирмейстре, як хочете, робіть обшук.

Згадка про обшук образила літнього шляхтича. По-перше, обшукувати, – не його службовий обов’язок. А по-друге, якби ж це не та революція, то він, князь Копчинський, ніколи не працював би на греблі Сніжній, у далекій Австралії. Тому чоловік з деяким роздратуванням промимрив:

– Та воно начебто й радіо, а з іншого боку, немов би то й не радіо...

Запанувала незручна тиша. Її урвав німець Гайнц, теж неодружений робітник із Сніжної.

– А що ви, Мек, думаєте про сиднейських дівчат?

Макітра щойно повернувся із Сиднею, з відпустки.

– Та що ж про них думати? – зітхнув малий водій бульдозерів. – З мого досвіду, їм подобаються лише високі чоловіки. Як у фільмі.

Потім він подумав і додав:

– На загал, вони дівчата як дівчата, а от нема в них того, що називається пер-пер.

Ніхто не знав цього слова. Можливо, що воно й не існувало. Можливо, Макітра щось десь почув і перекрутив, як це зробили з його прізвищем. Але може бути й так, що слово існувало: цей науковий вік щодня відкриває людські очі на нові явища і якості ззовні і всередині людини.