Всередині печери засланці розвели вогонь і тепер замріяними очима дивилися, як язики полум’я лижуть порожнечу.

Наступного дня раненько я вирядився на розшуки машини. Декілька осіб пішли зі мною за компанію.

Навколо по розлогій долині буйним ростом розкинувся мезозойський ліс. Звичайно не флора цієї ери полонить увагу науковців, а фавна. Що і є помилкою динозаврових розмірів. Тільки достатні харчі могли дозволити тваринам осягнути такого росту. Це тобі не колгоспна шкуринка чорного хліба, а розкішне оточення!

Я й раніше студіював мезозойську рослинність. А тепер її розмаїтість і багатство справили на мене могутнє враження.

У лісі часто і густо стрічалися дерева, вкриті фруктами й горіхами. Пригадую одне. Його плоди мали запах, смак і навіть вигляд шинки. Ми його так і назвали шинковим. Під деревом якісь звірі лишили огризки. Висновок – шинка була їстівною.

В іншому місці ми наскочили на плоди, які нагадували італійські равйолі. Тільки більшого розміру, отже – українські вареники. Цілі зарослі. Начинка одного дерева смакувала на сир. Другого – на м’ясо. А третього – на вишні з цукром.

На південних схилах стояв чагарник з червоними плодами. Ти, мамо, пригадуєш оті неїстівні фрукти в Алжирії? Торбочки, що густими рядами звисали з гілок. Тут ми побачили щось подібне. Але цілком придатне для людського споживання. Ще попереднього вечора ми мали нагоду спостерігати, як динозаври пожирали ці плоди тоннами.

Заохочені їхнім прикладом, ми й собі покуштували рідину в червоних торбочках. І зразу ж піднялися на дусі. Повеселішали. Це було вино. Якістю рівне найкращому бургундському.

Дорога мамо, за два дні перебування в мезозойській ері я заснував нову теорію про динозаврів. Ці доісторичні громадяни вимерли не внаслідок світового катаклізму, а від алкоголізму!

Нарешті ми знайшли те, що шукали. Машина була цілком справною.

На той час я вже зжився із своїми пасажирами. Потоваришував з ними. Шкода було мені покидати їх одних серед диких звірів. Отож, всупереч всім інструкціям і вказівкам, я запропонував людям місце в машині на поворот додому.

– Дякуємо за ваш добрий намір, Йоганне! – відповів один. – В Совєтський Союз нас не затягнеш ні налигачем, ні бульдозером, ані машиною часу.

А другий підсумував:

– Краще жити з динозаврами, як з держимордами.

«Нові Дні» № 1, 1988 р.

_______________________

Євгеніка

За 21-го століття в Австралії сталися зміни. По містах з’явилися нові назви:

вулиця Карла Маркса,

площа Леніна.

Вестмінстерський спосіб урядування був усунутий, а, натомість, запанував однопартійний, совєтський.

В Канберрі, перед парламентом, виріс сірий, цементний будинок без вікон, Сліпий Дім. Тут кінчався слід по дисидентах, ексцентриках і всяких бідаках, які не вміщалися в соціялістичні норми.

Український поет Григорій Рожа відкрив у собі винятковий талант. Інший знавець мови викликає в уяві образи й картини. А Рожа умів ще краще. Він, було, як скаже, то так і перетворить предмет з уявного в наявний.

В цей спосіб постала летюча бульба – найновіший, найзручніший і найскоріший засіб пересування. З водієм у своєму нутрі, бульба набирає біонічних властивостей. Ти даси наказ: «Лети!», і вона летить. Скажеш: «Повертай наліво!», і вона повертає. Чутлива, як око, і надійна, як права рука.

В період творчого розквіту Григорій Рожа вже не був першої молодости. І не другої, і не третьої. Власне, був пенсіонером.

При найкращих умовах у старого бракувало сил, щоб виготовити більше як одну бульбу на тиждень. Велике зусилля мозку, запруджене технічним лексиконом, виснажувало чоловіка. Тільки він не любив набридати людям про свою старечу млявість. І тому з’ясовував повільність виробництва браком робочої сили.

Одна бульба на тиждень – це дуже мало!

Москва саме довідалася про летючі бульби і прислала в Канберру замовлення на першу тисячу. Вона замовила б і Григорія, та його не дали.

Ось федеральний уряд пише до нашого нового індустріаліста:

«Шановний громадянине Г. Рожа!

На Ваш продукт існує попит. Але сумною дійсністю лишається той факт, що Ви виробляєте летючі бульби в недостатній кількості.

З вірогідних джерел нам відомо, що причиною являється брак робочої сили.

Отже, наші Вам інструкції ясні і недвозначні: піднести продуктивність!

Затрудніть більше робітників, виробіть собі кошторис, і ми стрінемо побіжні витрати.

Власноручно: міністр важкої продукції

(ім’я, прізвище)».

Григорій задумався.

Ясно, що затруднити безробітних – річ благородна. Тільки вони говорять англійською мовою. А де хто бачив, щоб летючі бульби робилися по-англійському! Зрештою, навіть знання української мови не принесе потрібних наслідків. Тут Григорій мав на увазі молодь. Вона розмовляє з мовними хибами:

Я їм борщ з ложко.

Голубці літають над хатою.

Вчора з Петрусем ми мали добрий час...

Припустимо, що хтось і виявить талант перетворення з уявного в наявне. Тільки ж що тоді станеться? Бульби з ложками!

Чоловік тяжко зітхнув.

– Ця індустрія приведе мене до непорозуміння із владою. Я не доберу способу, щоб прискорити виробництво. От і доведеться зимувати в Сліпому Домі.

З Канберри приїхав спеціяльний аґент, щоб розкусити справу на місці. Комрад Крук.

– Ви й досі виплачуєте цьому капіталістові пенсію? – зарепетував на завідуючого банку.

Українські поети від Григорія Сковороди і до Григорія Рожі ніколи не відзначалися мільйонерськими амбіціями. Прибутки з продажу летючих бульб ішли на потреби місцевої лікарні. А Григорій так і продовжував жити на старечій пенсії. Залежав від неї. Так по-місцевому полагодили справу.

Розібравшись, що й до чого, комрад Крук послав до Канберри конфіденційний звіт. На Григорія Рожу треба накласти тиск через старечу пенсію. Затримати її. Хай цей капіталіст потрусить порожнім пузом! Хай впаде на коліна! Хай попросить допомоги! Уряд щедрий. Допоможе. Але тільки тоді, коли продукція бульб помножиться устократ.

Уже наступного тижня чек не прийшов.

Комрад слідкував пильно за розвитком подій і потирав руки. Він бігав, метушився, попереджав людей, щоб не позичали Григорієві грошей. Загін детективів сидів удень і вночі, щоб перехопити телефонні розмови.

«Може, старий уже й дуба дав? – проскочила думка. – Такі речі трапляються ж в його віці. Чого це він не висуває носа з хати? Аби тільки не смерть! – турбується комрад. – Бо якщо старий ґиґне, хто нам покаже, як робити бульби?»

Досі ніхто не смів заходити до Григорія в хату без запрошення. А комрад Крук вломився всередину. Він глипнув навколо, його лице перекосилося з гніву.

На дубовому столі стояли найрізноманітніші страви: смажена курятина з вином, пахучі паштети, смачні ковбаси, тістечка, пироги тощо. А в руці господар тримав повний бутель.

– Чим можу допомогти? – спитав нежданого гостя. – Склянкою західноавстралійського мозелю?

Комрад Крук не відповів. Вискочив з хати і подався до найближчої телефонної будки.

– Цей капіталіст злигався з ворожою країною. Звідки ж у нього візьмуться гроші на такий розкішний обід?

В дійсності Григорій Рожа не мав нічого з ворогами. Він просто вживав свій мовний талант. Маючи багату силу уявлення про кулінарні справи, він творив обіди з уявного в наявне.

Ясно, що час, витрачений на готівлю обіду, вимагав затримки в індустрії. Цим разом з’явилося тільки дві бульби за чотири тижні.

В Канберрі гнівалися.

– Цей капіталіст сповільнює ріст соціялізму, – репетували.