– Я не можу цього зробити, – сказав я. – Бачите, коли я розповім деякі подробиці, то розголошу таємницю врятування тарані. А мені цього не хочеться робити. Хай ваша дочка зробить такий крок.

У кімнаті було затишно. Дивна річ – одна стіна голуба, друга жовта, третя малинова, а четверта зелена. Всі кольори бліді, ледве виразні. Але яку гармонію кольорів вони створювали. Сторіччями люди віддавали перевагу білому кольору, а тут одразу ціла гама. На стінах тільки один портрет якоїсь жінки, намальований грубими мазками. Жінка задумливо дивилася сумним поглядом. І раптом вона ожила. Вона заговорила:

– А, ви знайшлися, Тигре? Дуже приємно. Знаєте, я ніколи не думала, що тигр може завітати до нас у Чмихалівку, – сказала жінка.

– Просто ви не знали, що сучасні тигри люблять тараню, – пожартував я.

Жінка простягнула маленьку, дуже ніжну руку:

– Марія Іванівна.

У неї були сірі очі Зюзі-Музі. Такі ж великі. І такі ж глибокі. Ми сіли до столу. Пляшки з пивом вкривала паморозь. Тараня лежала на тарілці, хизуючись чорними спинками.

– Поки що я не мав наміру запрошувати кореспондентів. У нас гаряча пора. Але для вас – виняток. Просто ми з вашим редактором разом кінчали десятирічку і я не міг йому відмовити. Але, я думаю, що…

– Ви думаєте, що я не поспішатиму писати свій репортаж?

– Так.

Карась пив маленькими ковтками холодне пиво і смачно жував тараню. Він спершу бив тараню об стіл – єдиний, давно перевірений засіб змусити цю рідкісну рибу легко розлучатися з власною шкірою. Потім відламував голову, здирав шкіру і їв спинку. Чорну і смачну.

Карась раптом запитав:

– Сподіваюся, після зустрічі з Чубариком у вас не виникло бажання дременути від нас?

– Ах, Марку. Що це за вирази – «дременути»? – докірливо вимовила Марія Іванівна. Вона пила пиво, але з презирством дивилася на тараню. – Ви знаєте, Тигре, він просто нестерпна, невихована людина. Він псує мені дітей такими виразами.

– Гаразд, гаразд, Маріє. Цього Тигра вже зіпсувати не можна А ви знаєте, мені доведеться з вами радитися. Зараз ми стоїмо перед проблемою, об яку розлупимо свої лоби.

– Фі – «розлупимо»... – презирливо скривила губи Марія Іванівна. Дуже красиві губи. Може, надміру чутливі.

– Так, саме розлупимо. Нам треба...

– Марку, прошу тебе не говорити про свої вічні проблеми. Знаєте, Тигре, у нас тут така нудота. Хочеться від вас почути, що там зараз у столиці нового? Що в театрах, у кіно, в магазинах?

Я намагався яскраво і ясно змальовувати сучасне становище на фронті культури й торгівлі. Мабуть, таки я досягнув мети.

– Як радісно там живуть люди. А у нас тут... – вона махнула рукою і пішла сумувати в іншу кімнату.

– Так, так. У нашій Чмихалівці, певне, тільки мені одному весело. Я мушу звертатися до вас за порадою...

Але в цю мить відчинилися двері і в хату залетів вихор: до мене мчав Зюзя-Музя.

– Дя, ти у нас. А я тебе скрізь шукаю. Давай полетимо знову в космос.

– Послухай, Варяг, я не дозволяю тобі сьогодні літати. Спати вже пора, – сказав Карась.

– Тату, тату, ти мовчи... – хлопчина вимовив це з гіркотою. – Я можу виспатися в ракеті. Поїдемо, га?

Зюзя-Музя сидів у мене на колінах і гриз тараню. Я довго переконував його, що ми зараз не можемо здійснити політ – не підготоване пальне для ракети, зіпсувалися двигуни, не готові стабілізатори. І, крім того, нас тут троє, а кабіна вміщує тільки двох.

Зюзя-Музя пішов спати. Ми допили останню пляшку пива.

Мені здалося, що професор нарешті скаже, якої саме поради від мене чекає. Коли б він мав хоч маленьке уявлення про мої знання з точних наук, він не запросив би мене пити пиво і їсти прозору тараню. І не подумав би, що я можу щось путяще радити.

Раптом у кімнаті спалахнуло сонячне світло. Воно засліпило мені очі, і серце моє, загартоване на фізкультурних майданчиках і у водних басейнах, серце моє почало битися, як у горобця, коли він потрапить до дзьоба шуліки. Ввійшла Інка. Вона не хотіла, щоб моє серце зараз вистрибнуло з грудей – вона сіла біля тата і сказала:

– Тату, ти віриш, що він кореспондент? Я – ні.

– Чому? – запитав я.

– Тому, що кореспондент повинен сидіти та писати. А він пиво п’є. Як би я хотіла бути кореспондентом! Тату, чому ти мене не навчив?

– От і маєш. Ти ж учора казала, що твоя мрія здійснилася: закінчиш харчовий інститут, будеш усе життя безкоштовно їсти на фабриці цукерки.

– «Ракові шийки», – уточнила Інка і подивилася на мене насмішкуватим поглядом. – Ну, так треба вам блат чи обійшлося?

– Інко, що це за розмови? – Карась суворо поглянув на доньку.

– Ти нічого не розумієш. Ходімо, Вадиме. Ви ж не знаєте, що зараз надворі робиться. Ходімо.

Карась підвівся. Він підійшов до мене і сказав:

– Дякую вам. Дуже дякую.

– Це за віщо? !

– Ви не задали мені жодного запитання.

Не знав професор, як мені хотілося запитувати. Коли б не тараня, коли б не пиво, запитання сипалися б, як пісок з торби.

– Інко, зачекай хвилину. Мені треба порадитися з Вадимом. Ви дозволите вас так просто на ім’я називати? Так от, у мене прохання до вас: подумайте, яким повинен бути наш сучасник. Наша молода людина двадцятого сторіччя. І потім – запрошую вас завтра на засідання наукової ради.

На вулиці вирувала весна. Медом пахли клени, сипали на землю лушпайки каштани. Їхні липучі бруньки вже набрали повні жмені сонця.

– Вам подобається у нас? – запитала Інка.

– Надзвичайно. Чому я не фізик, чому не літаю?

– Мені подобається ваш рудий чуб. Можна до нього доторкнутися?

Вона не чекала моєї згоди. Вона розкуйовдила мій рудий чуб, напевне сподіваючись, що він таким і лишиться. Але я знаю всі властивості свого чуба. Я труснув головою, і він набрав попереднього вигляду.

– Скажіть, ви дуже щасливі? – несподівано запитала Інка.

– Зараз?

– Взагалі.

– Мабуть, щасливий. А вам як здається?

– Я це зрозуміла ще у вагоні. А я – ні.

– Не вірю. Мені здається, що щастя зробило вас такою...

– Якою?.. Може, скажете, гарною? Не обдурюйте мене. Я мріяла стати кіноактрисою. Правда, інтересно? А хіба зараз є така дівчина, яка б не мріяла про це? Шаблон. Потім зрозуміла, що для кіноактриси у мене дуже гострий ніс. Справді думаєте, я вчуся заочно у харчовому інституті, щоб їсти «Ракові шийки»? Я набрала повно балів у геологічний, а за конкурсом не пройшла. Мене зарахували до харчового. Ви танцюєте?

– Колись пробував.

– Підемо в Чмихалівку завтра. Там будуть танці.

– Ви часто туди ходите?

– Тепер з вами ходитиму, коли ви погодитеся.

– А тато пустить?

– Тато пустить. А мама – ні. Я дала слово до двадцяти років її слухати.

– А скоро мине строк?

– Ой, ще не скоро. Але я вмію все робити так, щоб мама не сердилася. Я просто питаю дозволу в тата. А коли він: мене посилає до мами, я починаю з нього глузувати. Я кажу йому, що він уже поліз під закаблука і сам нічого не вартий. Тоді тато мені каже: «Йди вже швидше від мене, а то я тебе зараз зажену під закаблука». Або я вибираю таку хвилину, коли тато взагалі не чує нічого. Він думає. Тоді я його попрошу. Він махне рукою – і все. У вас, у столиці, багато гарних дівчат?

– Багато. Але сьогодні я переконався, що Чмихалівка може з столицею позмагатися.

– Жартуєте.

– Справді. Мені, наприклад, дуже хочеться зараз переселитися в Чмихалівку.

– Мабуть, подобається жити в Капусти?

Я розповів їй про підступні дії Капустиного дивана. Вона сміялася. Вона дуже гарно сміялася. Відкидала голову назад, і тоді мені хотілося взяти її в долоні, її чудову голову з полум’яним волоссям.

– Тут у вас, мабуть, багато солов’їв? – запитав я.

– Царство.

– Я ніколи не чув, як вони співають у лісі. Послухаємо?

– І ще є у нас така маленька пташка. Вона щебече дрібно і весело. Кожного літа вона живе на клені. Я вас познайомлю з нею.

– А вона не злякається?

Мені хотілося, щоб Інка сміялася.