Прототипом дому в цій історії стало помешкання мого друга Торі, що у Кінслі, Ірландія. Певна річ, його будинок не кишить привидами, а звук совання шаф нагорі, коли ви перебуваєте поверхом нижче наодинці, це певно те, чим бавляться усі старі будинки, коли думають, що за ними не спостерігають.

Дітьми керує почуття несправедливості, яке нікуди не зникає з віком, хочеш ти цього чи ні. Мені досі муляє, що майже сорок років тому, у п’ятнадцять, я написав коротке оповідання для пробного екзамену з англійської і замість п’ятірки отримав чотири з мінусом, бо, на думку вчителя, воно було «надто оригінальне — явно звідкись списав». Багато років потому я використав свою улюблену ідею з тієї історії у цьому оповіданні. Я цілком упевнений, що ідея була оригінальною, але я отримав задоволення, використавши її в оповіданні, присвяченому Джеку Венсу, події якого розгортаються у світі «Вмираючої землі».[7]

Письменники живуть у будинках, створених іншими.

Вони були велетнями — чоловіки та жінки, які звели наші домівки. Вони почали з голої землі і побудували на ній спекулятивну фантастику, щоразу залишаючи будівлю незавершеною, щоб ті, хто прийдуть після них, могли надбудувати ще одну кімнату, ще одну історію. Кларк Ештон Сміт вирив фундамент під історії з «Вмираючої землі», а потім прийшов Джек Венc і збудував їх, як і чимало іншого, високими та пишними, і створив світ, в якому вся наука перетворилася на магію, наприкінці людського існування, коли тьмяне сонце от-от згасне.

Я дізнався про «Вмираючу землю» з антології «Блискучі мечі»,[8] коли мені було тринадцять. Оповідання, яке я прочитав, називалося «Моррайон», і саме після нього я почав фантазувати. Я знайшов британське видання «Вмираючої землі» в м’якій обкладинці з купою друкарських помилок, але головне, що там були історії, такі ж чарівні, як «Моррайон». У темному букіністичному магазині, де чоловіки в пальто з піднятими комірами купували вживану порнографію, я знайшов примірник книжки «Очі чужого світу» і кілька маленьких, припорошених збірок оповідань, — я досі вважаю, що оповідання «Місячна міль» — це найдосконаліша науково-фантастична історія з усіх написаних — і якраз десь у той період Джека Венса почали видавати у Великій Британії, тож тепер я міг із легкістю читати його книжки, просто придбавши їх у найближчій книгарні. Що я і зробив, діставши книгу «Принци-демони», трилогію «Аластор» та інші його твори. Я любив, як він відходив від теми, як фантазував, а понад усе я любив, як він записував історії: іронічно, м’яко, захоплено, неначе Бог, що ніяк не псувало враження від твору. Він скидався на Джеймса Бренча Кейбела, але окрім розуму покладався ще й серцем.

Час від часу я ловлю себе на тому, що пишу венсівське речення, і це мене щоразу тішить, однак Венс не той автор, якого я б наважився імітувати. Не думаю, що це можливо. Є небагато авторів, яких я любив підлітком і до яких ще повернуся через двадцять років. Але Джека Венса я читатиму до скону.

Я був у захваті від того, що «Закляття проти допитливості» здобуло премію Локуса у номінації «Найкраще оповідання». І хоч я і вважав, що ця нагорода як моя, так і Джека Венса, це однаково потішило та виправдало мого внутрішнього підлітка, якому поставили чотири з мінусом на пробному екзамені багато років тому.

Досить довго для мене залишалося загадкою, чому жодні з винаходів, які нам обіцяли в дитинстві, ті, що мали зробити наше життя у світі майбутнього веселішим і цікавішим, так ніколи й не з’явилися. У нас є комп’ютери і телефони, які роблять те саме, що раніше робили комп’ютери, але досі немає ні літаючих авто, ні вишуканих космічних кораблів, ні вільних подорожей на інші планети (як у Теда Муні).[9]

Я написав це оповідання для книжки, яка збирала кошти на премію Артура Кларка. В основу цієї книжки під назвою «Байки „Фонтана“», редактором якої виступив Єн Вейте, була покладена книга Артура Кларка «Оповідання „Білого Оленя“», яка, в свою чергу, базується на клубних історіях[10] початку двадцятого століття. (Мої улюблені — це клубні історії Лорда Дансені про містера Джозефа Джоркінса.) Ім’я Овдій Полкінхорн я запозичив з одного оповідання Артура Кларка, щоб віддати належне письменнику. (Я познайомився з ним на інтерв’ю ще у 1985 році. Пам’ятаю, як мене здивувала його гаркавість, характерна для Вест-Кантрі.)[11] Це досить безглузда історія, то ж я надав оповіданню дещо пафосну назву.

Я завжди, не соромлячись того, всім серцем любив телесеріал «Доктор Хто» ще відтоді, як трирічним хлопчиком навчався у школі місіс Пепер в Портсмуті, а Доктора грав Вільям Гартнелл. І ось майже п’ятдесят років потому я отримав надзвичайне задоволення, пишучи сценарії до нових серій цього шоу. (Одна серія навіть здобула премію Х’юго.) На той момент Метт Сміт грав вже одинадцятого Доктора. Видавництво «Puffin Books» попросило мене написати оповідання для їхньої книжки під назвою «Доктор Хто: 11 Докторів, 11 історій». Я вирішив, що історія розгортатиметься під час першого сезону з Меттом.

Може здатися, наче вам треба добре знати серіал «Доктор Хто» (враховуючи, що він іде вже п’ятдесят років), щоб оцінити оповідання, але насправді все досить просто. Доктор — це інопланетянин, останній із роду Володарів Часу. Він подорожує крізь час та простір у синій будці, яка всередині більша, ніж зовні. Якщо пощастить, вона приземляється там, де треба. Коли трапляється яка пригода, Доктор розбирається, що до чого — він напрочуд кмітливий.

В Англії є (або принаймні була) дитяча гра під назвою «Який зараз час, містере Вовче?» Весела штука. Іноді містер Вовк каже тобі час. А іноді щось вкрай жахливе.

Я вперше провів час з майбутньою дружиною, коли та вирішила скласти фотокнигу зі знімків, які зображали її мертвою, до свого сольного альбому під назвою «Who Killed Amanda Palmer?»[12] Вона робила фото, на яких позувала мертвою, ще з вісімнадцяти років. Отже, вона написала мені, зазначивши, що ніхто не купить фотокнигу зі знімками мертвої жінки, яка насправді навіть не померла, але якби я зробив підписи до фотографій, це могло б когось зацікавити.

Разом з фотографом Кайлом Кесиді та Амандою ми зібралися на кілька днів у Бостоні, щоб зайнятися мистецтвом. Кайл зробив знімки, які виглядали наче кадри з загублених фільмів, а я написав до кожного з них коротке оповідання. На жаль, більшість оповідань неможливо читати без фотографій. (Моє улюблене — детективне оповідання про жінку, яку вбила друкарська машинка.)

Але це оповідання мені подобається, і вам не обов’язково бачити знімок (де молода Аманда лежить з відкритим ротом на підлозі, всипаній дешевими прикрасами), щоб його зрозуміти.

Назва оповідання взята з пісні Девіда Боуї, а історія ця почалася кілька років тому, коли журнал мод попросив відомого японського художника Есітака Амано зробити кілька модельних ілюстрацій з Боуї та його дружиною Іман. Пан Амано запропонував мені доповнити ілюстрації оповіданням. Я написав половину історії і планував підготувати решту до наступного випуску журналу. Але видання втратило інтерес ще до публікації першої частини, тож про оповідання забули. Укладаючи цю збірку, я подумав, що мені було б цікаво завершити оповідання та дізнатися, що буде далі та чим усе закінчиться. Може, колись я й знав, як все скінчиться (а я мав би знати), проте мені здавалося, що я читав уперше, ступаючи в туман, аби дізнатися, куди зверне історія.