центральні шурупи з обох сторін

не закручуються.

На все треба час. Орсон Велз грає Гаррі Лайма

у радіоп’єсі, а я збираю стілець. Орсон зустрічає даму

і горбату ворожку, і товстуна,

і нью-йоркського бандита у вигнанні,

лягає в ліжко з дамою, розплутує злочин,

закінчує п’єсу

і отримує гроші

ще до того, як я зібрав стілець.

Писати книги — це як збирати стільці.

Вам мали б вручати інструкції,

як ті, що дають разом зі стільцями.

Складений аркуш, у кожній книжці:

«Для індивідуального використання»,

«Не використовувати як табурет чи стрем’янку»,

«Недотримання цих інструкцій може призвести

до серйозних ушкоджень».

Одного дня я напишу ще книжку — і тоді все,

я залізу на неї з ногами,

наче це табурет чи стрем’янка

або гігантська дерев’яна драбина,

сперта на стовбур сливи,

це буде осінь,

але сам я буду вже не тут.

Проте сьогодні я слідую інструкції

і стілець майже готовий.

Місячний лабіринт

Ми піднімалися на пологий пагорб літнім вечором. Було близько дев’ятої, але здавалося, ніби ще середина дня. Над нами синіло небо. Сонце опустилося низько над горизонтом, заливаючи хмари золотавим, світло-рожевим та блідо-пурпуровим світлом.

— То чим усе скінчилось? — запитав я свого провідника.

— Цьому немає кінця, — відповів він.

— Але ж ви казали, що його більше немає, — сказав я. — Я маю на увазі, лабіринту.

Я натрапив на згадку про місячний лабіринт у мережі. Це була невеличка примітка на сайті про цікаві та варті уваги місця по всьому світу. Ці незвичні місцеві принади: і що більш показні та штучні, то краще. Не знаю, чому вони мене так ваблять: несправжні хенджі,[17] зведені з машин і жовтих шкільних автобусів, полістиролові моделі гігантських шматків сиру, неправдоподібні динозаври, зроблені з полущеного, розсипчастого бетону та багато іншого.

Вони мені потрібні, а ще завдяки їм я маю привід пригальмувати, де б я не був, та нарешті поговорити з людьми. Люди запрошували мене додому та до свого життя, тому що я міг по-справжньому оцінити зоопарки, які вони звели з деталей двигунів, будинки з консервних бляшанок і кам’яних блоків, вкриті алюмінієвою фольгою, та історичні сценки, де всі актори — магазинні манекени, в яких фарба лущиться з облич. Ці ж люди — ті, що створили придорожні ваби — приймали мене таким, яким я є.

— Ми його спалили, — сказав мій провідник. Він був похилого віку й ходив, спираючись на палицю. Я познайомився з ним, сидячи на лавці перед місцевим магазином господарських товарів, і він погодився показати мені місце, де колись розташовувався місячний лабіринт. Ми повільно пробиралися лугом. — Кінець місячного лабіринту. То було просто. Зайнялися кущі розмарину — вони тріщали і палали. Густий дим спускався аж до підніжжя, нагадуючи нам усім про запах печеної ягнятини.

— Чому його назвали місячним лабіринтом? — запитав я. — Просто, щоб звучало загадково?

Він задумався і відповів:

— Складно сказати. Може й так, а може й ні. Ми називали його лабіринтом, але, гадаю, то була лише головоломка…

— Лише головоломка, — повторив я.

— Раніше були традиції, — сказав він. — Ми починали ходити ним у день після повні. Починаєш із входу. Доходиш до центру, обертаєшся і ступаєш тим же шляхом назад. Як я і казав, ми починали ходити у день, коли місяць готувався убувати. Тож його світла вистачало, щоб бачити перед собою шлях. Ми робили це щоразу, як з’являвся світлий місяць. Приходили сюди. Гуляли. Зазвичай парами. Ходили, аж доки не заходив місяць.

— Ніхто не ходив лабіринтом у темряві?

— О, дехто ходив. Але вони були не схожі на нас. То були діти, які приходили сюди з ліхтариками, коли місяць зникав з неба. Вони ходили лабіринтом — поганці дурної крові, які любили одне одного лякати. Для них був що не місяць, то Геловін. Вони обожнювали лякатись. Деякі з них казали, що бачили ката.

— Якого це ката? — мене здивувало це слово. Його нечасто почуєш, тим паче в розмові.

— Гадаю, того, що катував людей. Я його ніколи не бачив.

З вершини пагорба повіяв вітерець. Я принюхався, але не відчув ні запаху горілих трав, ні попелу — нічого незвичайного для літнього вечора. Десь там росли гарденії.

— Коли місяць зникав, лишались тільки діти. Але коли на небо сходив молодий півмісяць, діти молодшали й на пагорб піднімалися батьки, які гуляли разом з ними. Батьки і діти. Разом вони ходили до центру лабіринту й дорослі вказували на молодий місяць, казали, як він схожий на усмішку в небі, велику жовту усмішку, а малі Ромул і Рем, чи як там звали тих дітей, всміхалися і реготали, махаючи руками так, неначе намагалися дістати місяць прямо з неба й прикласти до своїх малих облич.

— А потім, коли місяць прибував, з’являлись пари. Приходили молоді пари, які крутили романи, та літні пари, яким було затишно разом — ті, чиї романи вже давно забуті, — він важко сперся на палицю. — Ні, не забуті, — сказав він. — Таке не забуваєш. Воно живе десь усередині. Навіть як мозок забув, то мають пам’ятати зуби. Чи пальці.

— Вони приносили ліхтарики?

— В якусь ніч приносили, в якусь — ні. Найбільше тут любили безхмарні місячні ночі, коли можна було легко пройтися лабіринтом. І, варто сказати, рано чи пізно усі ним ходили. Що більше світив місяць — день за днем, ніч за ніччю, — то прекрасніший був світ.

Вони паркували свої автівки внизу, там де й ви, скраю біля будинків, а потім піднімалися на пагорб пішки. Пішки піднімалися усі, крім людей у інвалідних візках чи тих, кого несли батьки. Вже на вершині дехто з них спинявся і віддавався пестощам. Ці теж ходили лабіринтом. Там стояли лави, на яких можна було перепочити. Отож вони відпочивали і знову пестились. Вам може здатися, що цим займалася лиш молодь — та ні, і старші люди теж. Тіло до тіла. Іноді їх було чути, коли по той бік живоплоту лунали тваринні звуки. Це завжди означало, що краще збавити крок або ж, можливо, якийсь час прогулятися іншим витком шляху. Таке буває нечасто, та коли буває… Мені здається, що зараз я ціную це більше, ніж колись. Губи, які торкаються шкіри. Під місячним сяйвом.

— А скільки років місячний лабіринт проіснував, перш ніж його спалили? Він з’явився до чи після того, як тут звели будинок?

Мій провідник зневажливо пирхнув.

— Після, до… усі ці речі беруть початок у давнині. Люди говорять про лабіринт Мінотавра, але він і близько не схожий на цей. То були просто якісь тунелі, де блукав самотній, наляканий і голодний хлопчина з рогами на голові. Насправді, у нього не було бичачої голови. Вам про це відомо?

— Звідки ви знаєте?

— Зуби. Бики та корови — травоїдні тварини. Вони не їдять м’яса. А мінотавр їв.

— Я над цим не задумувався.

— Мало хто задумується.

Схил дедалі крутішав.

Я подумав: «Немає ніяких катів, давно немає». Та й я був не схожий на ката. Але мовив лише:

— Якої висоти були кущі, з яких складався лабіринт? То справді був живопліт?

— Справді. Вони були такої висоти, як потрібно.

— Я не знаю, як високо росте тут розмарин, — я справді не знав. Я був далеко від дому.

— У нас м’які зими. Тож розмарин росте пишно.

— Але чому люди вирішили спалити все дотла?

Він витримав паузу.

— Ви краще зрозумієте суть проблеми, коли ми доберемося до вершини пагорба.

— Якої проблеми?

— На вершині пагорба.

Схил ставав дедалі крутішим. Минулої зими я послизнувся і ушкодив ліве коліно, а тому більше не міг швидко бігати, і пагорби та сходи давалися мені вкрай важко. З кожним кроком у коліні боляче штрикало — так воно сердито нагадувало мені про своє існування.