Найгіршим у його хтозна-якому віці (а він уже давно полишив спроби вести лік у будь-якій спосіб, що мав би значення для когось, окрім нього) було те, що інколи певні думки відвідували його далеко не тоді, коли потрібно.

Маски. Вони мали якесь значення. І Рід. Рід теж був не просто так. І Час.

Вся справа була в Часі. Так, точно…

Якась стара історія. Вона трапилася до його часу — у цьому він був певен. Він чув її ще хлопчиком. Він спробував пригадати історії, які чув у дитинстві на Галіфреї до того, як його відправили до Академії Володарів Часу, що змінила його життя назавжди.

Емі поверталася з вилазки у місто.

— Максімелос і три Огри! — крикнув він до неї.

— Що з ними?

— Один був надто лихий, один надто тупий, а один — в самий раз.

— І до чого вони тут?

Він замислено смикнув себе за волосся.

— Е, та ні до чого. Просто намагаюся згадати історію зі свого дитинства.

— Навіщо?

— Не знаю. Бо забув.

— Ти, — сказала Емі Понд, — дуже втомлюєш.

— Ага, — засміявся Доктор. — Твоя правда.

Він повісив табличку на дверях ТАРДІС. На ній значилось:

— Якщо воно не прийде до нас, то я прийду до нього. Ні, зажди. Навпаки. А ще я змінив інтер’єр, щоб люди не лякалися. Що ти знайшла?

— Дві речі, — відповіла вона. — По-перше, я бачила принца Чарльза біля газетного кіоску.

— Ти впевнена, що це був він?

Емі замислилась.

— Ну, виглядав він як принц Чарльз. Тільки був значно молодшим. А ще продавець запитувала, чи він вже вибрав ім’я для наступного королівського дитяти. Я запропонувала ім’я «Рорі».

— Принц Чарльз біля кіоску з пресою. Добре. Що ще?

— Немає жодного будинку на продаж. Я обійшла всі вулиці в містечку і не побачила жодного знаку «Продається». А на окраїні люди розбили табір і живуть у наметах. Багато людей виїздить звідси, щоб знайти собі помешкання, бо тут нема де жити. Усе це дивно.

— Згоден.

Він майже згадав. Емі відчинила двері ТАРДІС і зазирнула досередини.

— Докторе… вона всередині такого ж розміру, як зовні.

Він усміхнувся і провів їй масштабну екскурсію своїм новим кабінетом, яка обмежувалася тим, що він стояв у дверях і махав правицею на знак вітання. Більшість місця займав письмовий стіл, на якому вмостився старомодний телефон і друкарська машинка. Також там була гола стіна. Емі спробувала просунути крізь неї руки (з розплющеними очима це було зробити важче, ніж із заплющеними), а тоді заплющила очі і просунула ще й голову. Тепер вона побачила кімнату керування ТАРДІС, всю з міді й скла. Вона відступила крок назад у крихітний кабінет.

— Це голограма?

— Можна й так сказати.

У двері ТАРДІС нерішуче постукали.

Доктор відчинив.

— Перепрошую, я побачив табличку на дверях.

Чоловік виглядав стомленим. Його волосся вже почало рідіти. Він поглянув на крихітну кімнату, в якій майже все місце займав стіл, і залишився стояти зовні.

— Звичайно! Вітаю! Заходьте! — затараторив Доктор. — Для нас важливі будь-які проблеми!

— Цей… Мене звати Редж Браунінг. У мене сталася прикрість з моєю дочкою Поллі. Вона мала чекати на нас у номері готелю. Але вона зникла.

— Я Доктор. А це Емі. Ви зверталися в поліцію?

— А ви хто? Я думав, ніби ви поліція.

— Чому ви так подумали? — запитала Емі.

— Бо це телефонна будка поліції. Я й не знав, що їх збирались повернути.

— Для деяких із нас, — відказав високий молодик в краватці-метелику, — вони ніколи не зникали. А що сталося, коли ви звернулися в поліцію?

— Вони сказали, що в разі чого нас повідомлять. Втім, якщо чесно, вони здавалися трохи зайнятими. Черговий відділення розповів, що в поліцейської дільниці раптово завершився термін оренди, і вони шукали, куди притулитися. Він жалівся, що всі вони в шоці від проблем з орендою.

— Де Поллі зазвичай буває? — запитала Емі. — Може, вона пішла до друзів?

— Я вже з ними зв’язувався. Ніхто її не бачив. Ми зараз живемо в готелі Роуз, на Венсбері-стріт.

— Ви приїжджі?

Містер Браунінг розповів їм про чоловіка в кролячій масці, який завітав до них минулого тижня, щоб купити будинок за вп’ятеро більшу ціну, і заплатив готівкою. Він також розказав про жінку в масці кішки, яка стала хазяйкою будинку…

— О! Точно. Це все пояснює, — мовив Доктор, так ніби це дійсно щось пояснювало.

— Справді? — запитав містер Браунінг. — Ви знаєте, де знайти Поллі?

Доктор похитав головою.

— Містере Браунінгу. Редже. Чи може бути таке, що вона повернулася у ваш старий будинок?

Чоловік стенув плечима.

— Напевно, може. Думаєте?..

Але високий молодик і рудоволоса шотландка відштовхнули його, грюкнули дверима своєї поліцейської будки і помчали по насадженню.

Емі бігла в ногу з Доктором, захекано випалюючи питання на бігу.

— Думаєш, вона в будинку?

— Боюсь, що так. У мене є одна ідея. Послухай, Емі, не піддавайся на вмовляння і не запитуй їх про час. А якщо вони запитають самі, не відповідай. Так буде безпечніше.

— Ти серйозно?

— Боюсь, що так. І звертай особливу увагу на маски.

— Добре. Отже, ми маємо справу з небезпечними інопланетянами? Вони носять маски і цікавляться часом?

— Так, схоже на те. От тільки мій народ покінчив з ними ще давним-давно. Це майже неможливо…

Вони перестали бігти, ступивши на Клейвершем-роу.

— І якщо це ті, хто я думаю, то є лише один розумний вихід.

— Який?

— Втікати, — відповів Доктор і подзвонив у двері.

На мить запала тиша, а тоді двері відчинились і у них з’явилася дівчинка. Вона виглядала не старше одинадцяти років, а її волосся було зібране у кіски.

— Привіт, — промовила вона. — Мене звуть Поллі Браунінг. А вас?

— Поллі! — вигукнула Емі. — Твої батьки собі вже місця не знаходять через тебе!

— Я тільки зайшла, щоб забрати свій щоденник, — відказала дівчинка. — Він лежав під хиткою дошкою в моїй старій спальні.

— Тебе батьки весь день шукають! — сварилась Емі.

Її дивувало, чому Доктор не зронив ні слова.

Маленька дівчинка Поллі поглянула на свій наручний годинник.

— Дивина. Годинник показує, що я пробула тут всього лиш п’ять хвилин. Я прийшла сьогодні зранку, о десятій.

Емі бачила, що вже вечоріло. Вона запитала:

— Який зараз час?

Поллі звела задоволений погляд. Цього разу Емі здалося, що в обличчі дівчинки було щось дивне. Воно виглядало пласким. Майже, як маска…

— Час тобі завітати до мого будинку, — сказала дівчинка.

Емі кліпнула. Їй здалося, що вони з Доктором, не зрушившись, перемістилися в передпокій. Дівчинка стояла на сходах перед ними. Її обличчя було на рівні з їхніми.

— Що ти таке? — запитала Емі.

— Ми Рід, — відповіла дівчинка, яка тепер утратила свою подобу.

Її голос став нижчим, більш понурим і гортанним. Емі вона вбачалася як щось плазуюче і величезне, одягнене у паперову маску з грубо нашкрябаним на ній обличчям дівчинки. Емі не уявляла, як її вдалося переконати в тому, що це обличчя справжнє.

— Я чув про вас, — зазначив Доктор. — Мій народ вважав, що ви…

— Були мерзотою, — завершила плазуюча потвора в паперовій масці. — І суперечили всім законам часу. Вони відрізали нас від усього Всесвіту. Проте я втік, а отже, втекли ми. І ми готові почати все спочатку. Скоро ми придбаємо весь цей світ…

— Ви повертаєте гроші в обіг крізь час, — мовив Доктор. — Так ви зможете купити цілий світ, починаючи з цього будинку й міста…

— Докторе? Що відбувається? — запитала Емі. — Ти можеш пояснити хоч щось?

— Я можу пояснити все, — відповів Доктор. — Втім, краще б я не міг. Вони прийшли, щоб захопити Землю. Бо хочуть заселити всю планету.

— Е ні, Докторе, — заперечило величезне плазуюче створіння в паперовій масці. — Ти не розумієш. Не для того ми взялися за планету. Ми захопимо весь світ і дамо людям вимерти просто для того, щоб ти з’явився тут і зараз.