Щосили гупали у зовнішні двері.

— Балтазаре? — це був той самий голос з внутрішнього двору. — Я дав тобі день, як ти благав, негіднику. А тепер ти даси мені мої тридцять камінців. Давай камінці, бо я дотримаю свого слова і відправлю твоїх синів за тридев’ять земель на каторгу у Бделієві шахти Тельба, а твоїх жінок пошлю працювати музикантками в палаці насолод Лютія Лімна, де вони матимуть честь грати прекрасну музику, поки я, Лютій Лімн, буду танцювати, співати та пристрасно кохатимуся з моїми хлопчиками. Не бачу сенсу рвати горло, описуючи майбутнє твоїх слуг. Твоє ховальне заклинання марне, бо, як бачиш, я знайшов цю кімнату без особливих зусиль. А тепер давай мої тридцять камінців, поки я не відчинив дверей, бо як відчиню, то розтоплю твою огрядну тушу на смалець, а кістками нагодую собак і деодандів.

Фарфал тремтів від страху. «Час, — подумав він. — Мені потрібен Час». Він зробив свій голос якомога нижчим і вигукнув:

— Хвилинку, Лютію Лімне. Я зайнятий складною магічною операцією, яка очистить твої камінці від негативної енергії. Якщо ти мені заважатимеш, наслідки можуть бути катастрофічними.

Фарфал озирнув кімнату. Єдине віконце було замалим, щоб з нього вибратись, тоді як за єдиними дверима до кімнати стояв Лютій Лімн.

— Недарма мене прозвали Нещасливим, — зітхнув він.

Тоді взяв сумку, що її дав батько, і згріб туди всі цяцьки й дрібнички, що зміг дістати, не торкаючись зеленої флейти пальцями. Вони зникли у сумці, котра як на вагу, так і на вигляд не здавалася повною.

Він втупився у вікно посеред кімнати. Єдиний вихід, і той вів у Ніщо, у кінець всього буття.

— Годі! — долинув голос з-за дверей. — Мій терпець урвався, Балтазаре. На вечерю мої кухарі засмажать твої нутрощі.

Почувся страшний хрускіт дверей, так наче в них врізалось щось тверде і важке.

Потім пролунав крик, а тоді все стихло.

Голос Лютія Лімна запитав:

— Він мертвий?

Інший голос — Фарфалові здалося, що він належав одному з його єдинокровних братів — відповів:

— Гадаю, двері захищені і охороняються магією.

— Тоді, — пробасив Лютій Лімн рішуче, — ми зайдемо крізь стіну.

Фарфал був нещасливим, але не дурним. Він зняв чорну лаковану коробочку з цвяшка, на який її повісив батько. Всередині щось дріботіло й метушилося.

— Батько казав мені не рухати раму, — мовив він сам до себе.

А тоді вперся у неї плечем і наліг щосили, відсунувши важку штукенцію майже на півдюйма. Пітьма, що сповнювала раму, почала розвіюватися і згодом змінилася перлинно-сірим світлом.

Він повісив коробочку на шию.

— Згодиться, — сказав Фарфал Нещасливий і, поки чимось гупали у стіну, взяв смужку тканини і прив’язав до лівого зап’ястя шкіряну сумку, в якій містилися залишки коштовностей Балтазара Меткого, а тоді зважився підійти до рами.

Звідти било сліпуче світло, тож він заплющив очі і зайшов досередини.

Фарфал почав падати.

Він крутився у повітрі, міцно стуливши повіки од сліпучого світла, і відчував, як навкруги проносяться вітри.

Раптом щось хльоснуло й поглинуло його — вода, солонувата, тепла, — і Фарфал почав борсатись, затамувавши подих від несподіванки. Він виплив на поверхню, розітнувши водну гладінь головою, і заходився жадібно ковтати повітря. Після цього він рухався вперед, аж доки не вхопився за якусь рослину, а тоді, підтягнувшись руками й ногами, вибрався з зеленої води на сухий, пружний берег і пішов, залишаючи по собі мокрі сліди.

— Світло, — мовив чоловік у закусочній. — Світло здавалося сліпучим навіть до сходу сонця. Втім, я дістав собі оце, — він постукав по оправі сонячних окулярів, — і намагаюсь не виходити на сонце, щоб не дістати опіків.

— І що тепер? — запитав я.

— Тепер я продаю фігурки, — відповів він. — І шукаю нову раму.

— Ви хочете повернутися в свій час?

Він похитав головою.

— Мій час мертвий, — відказав він. — Як і все, що я знав, усе, що було рідним. Все мертве. Я не збираюсь повертатися до темряви наприкінці часу.

— А куди збираєтесь?

Він почухав шию. Крізь виріз у сорочці я побачив маленьку чорну коробочку, що висіла в нього на шиї. Вона була завбільшки з медальйон і всередині неї щось рухалось: схоже, то був жук. Проте у Флориді водяться великі жуки. Це не дивина.

— Я хочу повернутися на початок, — промовив він. — Коли все тільки-но зародилось. Я хочу побачити світло, з яким прокидається Всесвіт. Нехай навіть я осліпну. Я хочу побачити народження сонця. Це древнє світило для мене надто тьмяне.

Він узяв серветку, що тримав у руці, і поліз у шкіряну сумку. Обережно, не торкаючись голими руками, він витягнув схожий на флейту інструмент з фут завдовжки, виготовлений із зеленого жадеїту або чогось подібного, і поклав його на стіл переді мною.

— Це за їжу, — сказав він. — На знак подяки.

На цих словах він підвівся і пішов, а я сидів і ще довго дивився на зелену флейту; зрештою, я простягнув руку і кінчиками пальців відчув її холодний дотик, а тоді обережно, не намагаючись подути або зіграти музику з кінця часу, приклав мундштук до вуст.

«І заридаю, як Александр»

Низенький чоловік забіг до «Фонтана» і замовив велику склянку віскі.

— Тому що, — повідомив він усім присутнім у пабі, — я це заслужив.

Він виглядав виснаженим, зіпрілим і розкошланим, немов не спав вже кілька днів. На ньому була краватка, але вона так розтріпалася, що мала от-от злетіти. Він мав посивіле волосся, яке колись, мабуть, було рудим.

— Не сумніваюся, — промовив Браян.

— І правильно! — докинув чоловік. Він відсьорбнув віскі, ніби перевіряючи, яке воно на смак, а тоді, задоволений, залив у себе півсклянки. На мить він застиг, мов статуя.

— Прислухайтеся, — сказав він. — Чуєте?

— Що? — запитав я.

— Щось на кшталт білого шуму на тлі шепоту, який перетворюється на будь-яку пісню, якщо на ньому зосередитись?

Я прислухався.

— Ні, — відповів я.

— Отож-бо, — сказав чоловік, надзвичайно собою вдоволений. — Чи не чудесно? Ще вчора всі у «Фонтані» скаржилися на «Шептом’юзек». Професор Макінтош, наприклад, нарікав, що в нього в голові застрягла пісня Queen «Bohemian Rhapsody», з якою він ходив по всьому Лондону. А сьогодні вона зникла, так наче її ніколи й не було. Ніхто з вас навіть не пам’ятає про її існування. І все це завдяки мені.

— Що я робив? — здивувався професор Макінтош. — І до чого тут Королева?[47]

А тоді додав:

— Ми знайомі?

— Ми бачилися, — сказав низенький чоловік. — Проте люди мене, на жаль, забувають. Така в мене робота. Він дістав гаманець, вийняв з нього візитку і подав мені.

— значилось на ній. А нижче, дрібним шрифтом було приписано:

— Дозвольте запитати, — почав я. — Хто такий «рознахідник»?

— Це той, хто рознаходить речі, — відповів чоловік. Він підняв склянку, яка виявилася майже порожньою. — Отакої. Даруйте, Саллі, можна мені ще велику порцію віскі?

Решта відвідувачів паба того вечора, здавалося, вирішила, що чоловік був водночас нудний і несповна розуму. Вони повернулися до своїх розмов. А от я, навпаки, зацікавився.

— Отже, — почав я, підкоряючись своїй долі у цій розмові. — Давно ви працюєте рознахідником?

— З юності, — відказав він. — Я почав рознаходити, коли мені було вісімнадцять. Ви ніколи не замислювались, чому немає реактивних ранців?

Я, взагалі-то, замислювався.

— Я бачив про них сюжет у програмі «Світ майбуття» ще коли був малим, — сказав Майкл, орендодавець. — Один чоловік в такому піднявся. Потім спустився. Реймонд Берр, здається, казав, що згодом вони з’являться у кожного.

— Ага, але ж не з’явилися, — заперечив Овдій Полкінхорн, — тому що я їх рознайшов приблизно двадцять років тому. Я не мав вибору. Від них спокою не було. Звичайно, вони здавалися такими привабливими і дешевими, але як тільки їх начіпляли кілька тисяч нудьгуючих підлітків, шугаючи то тут, то там, зависаючи над вікнами спалень, врізаючись в літаючі машини…