— А от і вона, — гордо промовив хазяїн паба.

Це була коричнева кішка, і на перший погляд здавалося, що її створили з самих сухожиль і агонії. Отвори на місці її очей були сповнені люті та болю, а паща була широко роззявлена, так наче створіння вило, коли його перетворили на чучело.

— Колись тварин і навіть дітей заживо замуровували в стіни, щоб будинок довше служив, — пояснив чоловік із бакенбардами, що стояв позаду. — Проте котячі мумії завжди нагадують мені всіх тих кішок, яких знайшли біля храму богині Баст у Бубастісі, що в Єгипті. Муміфікованих кішок було так багато, що їх відправили в Англію, де мумії перетерли і зробили з них добриво для полів. Тогочасні англійці також виготовляли з мумій фарбу. Гадаю, вона мала коричневий колір.

— Вона виглядає жалюгідною, — сказав Тінь. — Скільки їй років?

Хазяїн паба почухав щоку.

— Ми гадаємо, що стіну, в якій була кішка, звели десь між 1300 і 1600 роками. Про це свідчать записи парафіяльного архіву. У 1300 році тут нічого не було, а в 1600 вже з’явився будинок. Що сталося за цей час — невідомо.

Мертва кішка в скляному боксі, лиса і шкіряста, здавалось, стежила за ними своїми порожніми темними очницями.

«Я бачу все, що бачить мій народ», — почув Тінь голос у глибині свідомості. На мить він подумав про поля, удобрені перетертими муміями кішок, і про те, який дивний там, мабуть, зійшов урожай.

— Замурували його в стіну, — почав чоловік на ім’я Оллі. — І в тій стіні він жив. Коли він стрів свою кончину, ніхто не сміявся і не тужив. Раніше багато чого замуровували в якості оберегів та задля безпеки. Дітей, бувало. Тварин. У церквах це взагалі вважалося нормою.

Дощ вистукував у віконну шибку переривчастий такт. Тінь подякував хазяїнові паба за те, що той показав кішку. Вони повернулися в пивну. Темноволоса жінка кудись зникла, що викликало в Тіні мимолітне почуття жалю. Вона здавалась дуже приязною. Тінь купив випити чоловікові з бакенбардами, сивій жінці і хазяїнові паба.

Останній зник за барною стійкою.

— Мене звати Тінь, — представився він їм. — Тінь Мун.

Чоловік з бакенбардами сплеснув долонями від захвату.

— О! Як чудово! У мене в дитинстві була німецька вівчарка, яку звали Тінь. Це ваше справжнє ім’я?

— Мене так називають, — відповів Тінь.

— Я Мойра Калланіш, — відрекомендувалась сива жінка. — А це мій партнер, Олівер Бірс. Він дуже обізнаний і за час нашого знайомства обов’язкового повідає вам все, що знає.

Вони потисли руки. Коли хазяїн паба повернувся з випивкою, Тінь запитав, чи є в них де заночувати. Тієї ночі він думав рушити далі, але скидалося на те, що дощ не збирався ущухати. На Тіні були високі чоботи і відповідний для негоди верхній одяг, проте йти під дощем він не хотів.

— Раніше була кімната, але тепер у ній знов живе мій син. Часом я відправляю людей проспатися в сарай, оце й усе.

— Може, в селі є де зняти кімнату?

Хазяїн паба заперечливо похитав головою.

— Певно, всю ніч так буде лити. Але ви можете пройтися всього кілька миль до Порсета. Там є повноцінний готель. Я можу подзвонити Сандрі, попередити, що ви прийдете. Як вас звати?

— Тінь, — повторив він. — Тінь Мун.

Мойра поглянула на Олівера і сказала щось на кшталт «Візьмемо приблуду?». Олівер якусь мить пожував губу, а тоді охоче закивав.

— Чи не бажаєте заночувати в нас? Наша гостьова маленька, але принаймні в ній є ліжко. А ще там тепло і сухо.

— Це було б чудово, — відповів Тінь. — Я можу заплатити.

— Пусте, — сказала Мойра. — Ми тільки раді гостям.

Олівер і Мойра мали власні парасолі. Олівер наполягав, щоб його парасолю ніс Тінь. За його словами, Тінь був вищим за нього, а тому чудово підходив для того, щоб захистити їх обох від дощу.

У пари також були окремі кишенькові ліхтарики. В уяві Тіні зринув образ селян у фільмах жахів, які штурмували замок на пагорбі зі смолоскипами в руках, а грім та блискавка лише доповнили картину. «Моє творіння, цієї ночі, — подумав він, — я подарую тобі життя!» Це мало бути смішно, але натомість прозвучало страшно. Мертва кішка навіяла дивний настрій.

Вузькими дорогами, які простягались між полями, ріками текла дощова вода.

— Якби була гарна погода, — сказала Мойра, підвищуючи голос, щоб її було чути крізь дощ, — ми пішли б прямо через поля. Але зараз там саме болото, тому ми рушимо через Шак-лейн. А он на тому дереві колись висіла труна тортур.

Вона вказала на платан з широченним стовбуром, що ріс на перехресті. У нього залишилось всього кілька гілок, які прорізували ніч, мов запізнілі думки.

— Мойра оселилась тут, коли їй ішов другий десяток, — мовив Олівер.

— А я приїхав сюди з Лондона десь вісім років тому. Я жив в Тернхем-Гріні. Колись приїздив сюди відпочивати — мені тоді було чотирнадцять — відтоді так і не зміг забути це село. Таке не забувається.

— Як то кажуть, земля просочується в кров, — сказала Мойра.

— А кров просочується в землю, — відказав Олівер. — Так чи інакше. Візьміть, наприклад, оце дерево, на якому висіла труна тортур. Всередині людей тримали, доки від них нічого не лишалось. З волосся птахи вили гнізда, а плоть об’їдали ворони, так що зоставалися самі кістки. Або принаймні доки не з’являвся новий труп, який можна було виставити напоказ.

Тінь здогадувався, що таке труна тортур, та однак уточнив. Не зайве було розпитати детальніше, адже Олівер явно був тою людиною, яка любила дізнаватися цікаві речі і ділитися цими знаннями з іншими.

— Це щось на кшталт великої залізної клітки. Їх використовували, щоб виставляти напоказ тіла страчених злочинців після звершення правосуддя. Клітки замикали, щоб сім’я і друзі не могли викрасти тіло і поховати його як годиться, по-християнськи. Вони нібито служили для того, щоб прохожі не збивались зі шляху істинного, хоча я сумніваюсь, що це когось від чогось стримувало.

— А кого страчували?

— Будь-кого, кому не пощастило. Триста років тому існувало більше ніж дві сотні злочинів, за які карали смертю. До їх числа входило подорожування з циганами більше місяця, викрадення овець та будь-чого, що вартувало більше дванадцяти пенсів і написання листа з погрозами.

Здавалось, він збирався продовжити цей довжелезний список, але тут встряла Мойра. «Олівер правду каже щодо смертної кари, проте у цих краях в труну тортур заковували лише вбивць. Бувало, трупи залишалися висіти по двадцять років. Вбивства тут траплялися нечасто.»

А тоді, наче у спробі змінити тему на щось приємніше, вона мовила:

— Ми зараз спускаємось по Шак-лейн. Місцеві жителі кажуть, що в ясну ніч — не таку, як сьогодні — вас може переслідувати Чорний Шак. Це, так би мовити, чарівний пес.

— Ми його ніколи не бачили, навіть у ясну ніч, — додав Олівер.

— І це дуже добре, — сказала Мойра. — Бо якщо його побачиш — помреш.

— От тільки Сандра Вілберфорс казала, що його бачила, а сама здорова, як бик.

Тінь усміхнувся.

— А що цей Чорний Шак робить?

— А нічого, — відповів Олівер.

— Е, ні. Він йде слідом за тобою додому, — виправила його Мойра. — А потім, трохи згодом, ти вмираєш.

— Звучить не надто страшно, — мовив Тінь. — Окрім частини зі смертю.

Вони спустилися у самий низ дороги. Дощова вода річкою лилася по товстих туристичних черевиках Тіні.

Він спитав:

— А як ви познайомились?

Більшість пар спокійно сприймали таке питання.

Олівер відповів:

— У пабі. Так вийшло, що я приїздив сюди на відпочинок.

Мойра додала:

— Я зустрічалась з іншою людиною, коли познайомилась з Олівером. У нас зав’язався короткий палкий роман, а потім ми разом втекли від своїх колишніх. Для нас обох це було чимось неймовірним.

Тінь подумав, що вони не схожі на людей, котрі здатні отак втекти. Втім, люди — диваки. Він зрозумів, що має щось сказати.

— Я був одружений. Моя дружина загинула в автокатастрофі.