— Чому в тебе немає золота? — запитав він. Його рука теліпалася збоку.
— Для таких, як я, там немає золота, — відповів я.
Тоді він кинувся вперед і з розгону вдарив мене ногою.
Кинджал-шило вилетів з моїх рук. Я обхопив руками його ногу і не відпускав, поки ми летіли сторч головою з гірського схилу.
Спочатку наді мною з’явилась його голова, і я побачив на обличчі радість перемоги, а потім промайнуло небо, а згодом дно долини, і я то піднімався назустріч йому, то падав в обійми смерті.
Тарах, а за ним бах — і от ми котимось дедалі швидше гірським схилом, а світ перетворився на нудотний вир каміння, болю й неба. Я знав — мені кінець, та все одно тримався за ногу Калума Мак-Іннеса.
Я бачив, як пролетів беркут, та над чи піді мною — не скажу. Він зринув у світанковім небі поміж уламків часу й сприйняття, прямо посеред болю. Я не боявся — не було часу й місця для страху — місця не було ні в думках, ні в серці. Я падав через небо, міцно тримаючись за ногу чоловіка, що намагався мене вбити; ми налітали на каміння, збираючи подряпини й синці, аж тут… нас щось спинило.
Спинило з такою силою, що я відчув удар, і ледь не злетів з Калума Мак-Іннеса вниз до загибелі. Схил гори колись давно обсипався і розколовся так, що лишився чистий шар породи — гладенький і плаский, як скло. Але то було під нами. А біля нас був виступ, а на виступі диво: чахлий і покручений, високо над межею лісу, де жодні дерева не повинні рости, стояв глід — ледь більший від куща, хоч і старий. Корені дерева вросли у гірський схил, і воно впіймало нас у свої сірі обійми.
Я відпустив ногу, зліз з тіла Калума Мак-Іннеса і видерся вище на схил. Підійшовши до вузького виступу, я подивився на стрімкий обрив. Спускатися звідси було нікуди. Зовсім нікуди.
Я поглянув угору. «Є шанс, — подумав я, — повільно видертись на гору, якщо мені поталанить». І якщо не буде дощу. І не зірветься вітер. Та й чи був у мене вибір? Інакше тільки помирати.
Я почув голос:
— То що, ти залишиш мене тут помирати, карлику?
Я не відповів. Мені не було що сказати.
Його очі були розплющені. Він мовив:
— Я не можу рухати правицею, бо ти її поранив. Здається, я зламав ногу, коли падав. Я не зможу лізти з тобою.
Я сказав:
— Хтозна, долізу я чи ні.
— Долізеш. Я бачив, як ти лазиш. Коли ти врятував мене на водоспаді. Ти виліз тими камінцями, наче білка деревом.
Я не був так впевнений, як він, у власному вмінні лазити.
Він мовив:
— Присягнися мені всім, що є святим для тебе. Присягнися королем, який чекає на тебе за морем з тих часів, як ми прогнали його підданих з цієї землі. Присягнися усім, чим дорожать такі, як ти: присягнися тінями, пір’ям орлів і тишею. Присягнися, що прийдеш по мене.
— Ти знаєш, що я таке? — запитав я.
— Я нічого не знаю, — відповів він. — Окрім того, що я хочу жити.
Я задумався.
— Я присягаюся всім, що ти згадав, — сказав я йому. — Тінями, пір’ям орлів і тишею. Я присягаюся зеленими пагорбами і менгірами.[27] Присягаюся, що прийду по тебе.
— Я б тебе вбив, — сказав чоловік, що лежав біля глоду. Він сказав це з гумором, наче то був найкращий жарт, який одна людина могла розказати іншій. — Я збирався тебе вбити і забрати золото собі.
— Я знаю.
Волосся обрамляло його обличчя, неначе сірий ореол. На щоці, яку він подряпав бід час падіння, червоніла кров.
— Ти міг би принести з собою мотузки, — сказав він. — Мій мотузок залишився там, біля печери. Але тобі треба буде ще.
— Так, — відповів я. — Я повернуся з мотузками.
Я поглянув на скелю над нами, вивчаючи її, наскільки це було можливо. Іноді гострий зір може врятувати життя при підйомі на гору. Я бачив, як треба було підніматися і прикидав маршрут своєї подорожі вгору. Здавалось, там було щось схоже на виступ біля печери, з якого ми злетіли, борючись. Я мав йти туди. Точно.
Я подув на руки, щоб позбутись поту перед підйомом.
— Я повернуся по тебе, — сказав я. — 3 мотузками. Я ж присягнувся.
— Коли? — запитав він, закривши очі.
— Через рік, — відказав я. — Я повернуся сюди через рік.
Я почав сходження. Крики чоловіка переслідували мене, змішуючись з криками великих хижих птахів, поки я ступав, повз, протискувався та волочився все вище гірським схилом; вони переслідували мене усю дорогу з Туманного острова, звідки я йшов з пустими руками — така була нагорода за весь мій біль і витрачений час. І я продовжу чути його крики десь в глибині свідомості, коли буду лягати спати й за мить до того, як прокидатимусь — аж до самої смерті.
Дощу не було, а вітер хоч завивав і сіпав, та не скидав. Я доліз — і доліз без пригод.
Коли я добрався до виступу, вхід у печеру здавався надто темним у полуденному сонці. Я відвернувся від нього, а також від гори і тіней, які вже збиралися у тріщинах, розколинах та глибинах мого черепа, і почав свою повільну подорож з Туманного острова. Сотня доріг і тисяча шляхів вели мене до дому у низовині, де чекає моя дружина.
Моя остання господиня
Моя остання господиня? Вона була зовсім несхожа на
тебе,
зовсім-зовсім не схожа. У кімнатах її було вогко.
Сніданки не лізли до рота: масляниста яєшня,
тверді сосиски, оранжева гуща з печених бобів.
Її погляд міг псувати боби. Вона була недоброю.
Ти ж ніби добрий. Сподіваюсь, ти живеш у світі добра.
Ну, ми ніби бачимо світ не таким, яким він є,
а таким, якими є ми самі. Праведник бачить праведність,
вбивця — інших убивць і жертв. Я бачу мертвих.
Моя господиня сказала — з доброї волі вона не піде на
пляж, бо ж там повно зброї: великих каменів, що
просяться до рук,
готових вдарити. В маленькій сумці вона тримала зовсім
трохи
грошей, сальних від її пальців, але ж вони візьмуть і їх,
вважала вона,
а сумку залишать під валуном.
І вода, казала вона: потопить кого завгодно,
холодна, солона, і сіро-коричнева. Важка, наче гріх,
готова забрати тебе: так зникали діти, тонули у морі,
коли їх було забагато, або вони дізнавались
щось зайве, щось, що могли розбовкати тим,
хто готовий слухати. Тієї ночі, казала вона,
коли горів Західний пірс, там були люди.
Мереживні фіранки, всі в пилюці, прикривали міський
бруд
на вікнах.
Ніякого виду на море. Коли вона побачила, як я відхилив
фіранку, щоб глянути, чи дощить, вона вдарила мене
по руках.
«Пане Мароні, — мовила вона. — Тут ми не дивимося
на море крізь вікна. Це погана прикмета».
І продовжила: «Люди приходять на пляж, щоб забути
про свої проблеми. Такі наші правила. Такі правила
англійців.
Ти вбиваєш коханку, бо вона завагітніла, і хвилюєшся
про те, що скаже
дружина, якщо дізнається. Або підсипаєш отруту
банкіру, з яким спиш, заради страховки.
Або виходиш за дюжину чоловіків у дюжині морських
містечок.
Маргіт. Торкі. Прости, Господи, чого ж вони не
ворушаться?»
Коли я запитав хто, хто не ворушиться, вона відповіла,
що то не моя справа і щоб духу мого не було в будинку
між полуднем і четвертою, бо ж мала прибути поденниця,
а я плутатимусь під ногами.
Я жив у тому пансіоні вже три місяці, шукаючи постійну
оселю.
Платив готівкою. Інші пожильці були безрадісними
курортниками,
їм було байдуже — Хоув це чи Пекло, яка різниця. Ми
разом
їли маслянисту яєшню. Я дивився, як вони гуляли
у погожі дні й тіснилися під укриттям, коли дощило.
Моя господиня слідкувала тільки, щоб вони не снували
будинком
до вечірнього чаю.