— Але ж страшні теж?

— Так.

Хлопчик поглянув на мене. Він стояв у тіні дверей і чекав.

— Ти знаєш якісь історії про клац-цок і торохтливий мішок?

— Здається, ні.

— Це найкращі історії.

— Вам такі в школі розказують?

Він стенув плечима.

— Інколи.

— А що це за історії — про клац-цок і торохтливий мішок?

Він був не по літах розвинутою дитиною, тому таке невігластво сестриного кавалера його не вразило. Це читалося в його обличчі.

— Всі їх знають.

— А я ні, — заперечив я, стримуючи посмішку.

Він поглянув на мене так, мов намагався здогадатися, чи я з ним не жартую. А потім мовив:

— Думаю, тобі пора відвести мене в спальню, а потім ти розповіси мені історію перед сном. Але, мабуть, краще, щоб вона була нестрашною, бо інакше я не зможу спати, а там, у спальні, теж трохи темно.

Я сказав:

— Залишити твоїй сестрі записку, щоб вона знала, де ми?

— Можна. Та однаково ми почуємо, коли вони повернуться. Вхідні двері голосно гупають.

Ми вийшли з теплої і затишної кухні у коридор великого будинку, де було зимно, темно й тягло з вікон. Я клацнув вимикачем, але коридор так і залишився темним.

— Лампочка перегоріла, — пояснив хлопчик. — Таке постійно трапляється.

Наші очі почали звикати до мороку. Місяць був майже уповні, і синьо-біле світло, що просочувалось всередину крізь високі вікна, спадало сходами у коридор.

— Все буде добре, — запевнив я.

— Так, — спокійно докинув хлопчик. — Я дуже радий, що ти тут.

Він більше не здавався таким дорослим, як раніше. Його рука намацала мою, і він тримався спокійно й довірливо, так наче знав мене усе своє життя. Я відчув себе відповідальним і дорослим. Я ще поки не знав, чи те, що я відчував до його сестри — моєї дівчини — було коханням, але мені подобалося, що ця дитина сприймала мене, як члена сім’ї. Я почувався старшим братом, тому поводився впевнено, і навіть якщо мене й тривожив цей порожній будинок, я б нізащо у цьому не зізнався.

Східці скрипіли під потертим килимом.

— Клац-цоки, — мовив хлопчик, — то найкращі монстри.

— Вони з телевізора?

— Навряд. Не думаю, що хтось взагалі знає, звідки вони. Більшість з’являється з пітьми.

— Гарне місце для монстрів.

— Еге ж.

Ми рухалися верхнім коридором крізь морок, просуваючись від одного клаптика місячного сяйва до іншого. Це був справді великий будинок. Ліхтарик тут би не завадив.

— Вони з’являються з пітьми, — сказав хлопчик, тримаючись за мою руку. — Гадаю, вони з неї зроблені. І вони нападають, коли ти не звертаєш уваги. Саме тоді вони нападають і забирають тебе до своїх… не гнізд. Яке ще є слово, схоже на «гніздо»?

— Нора?

— Ні, не нора.

— Лігво?

Він помовчав. А потім сказав:

— Так, думаю, це воно. Лігво.

Він стиснув мою руку, але більше не говорив.

— Гаразд. Отже, вони забирають неуважних людей до себе в лігво. І що вони роблять потім, ці монстри? Висмоктують з людини всю кров, як вампіри?

Він пирхнув.

— Вампіри не висмоктують всю кров з людини. Вони п’ють тільки трішки. Так, щоб вистачало далі існувати і, знаєш, літати. Клац-цоки значно страшніші за вампірів.

— Я не боюсь вампірів, — сказав я йому.

— І я. Я теж їх не боюсь. Знаєш, що клац-цоки роблять? Вони тебе п'ють, — мовив хлопчик.

— Як «Колу»?

— «Кола» дуже шкідлива, — заявив хлопчик. — Якщо покласти зуб у «Колу», то до ранку від нього нічого не залишиться. Ось чому «Кола» така шкідлива і чому треба завжди чистити зуби, щовечора.

Я чув цю історію про «Колу» в дитинстві, і вже в дорослому віці дізнався, що це лише байка. Але я впевнений, що брехня, яка сприяє зубній гігієні — хороша брехня, тому промовчав.

— Клац-цоки тебе п’ють, — продовжив хлопчик. — Спочатку вони кусають, а потім тобі стає дурно всередині, і всі твої нутрощі, мізки і взагалі все, окрім кісток та шкіри, перетворюється на рідку гущу, яку клац-цоки потім висмоктують крізь отвори, в яких раніше були твої очі.

— Яка гидота, — сказав я йому. — Ти сам це вигадав?

Ми досягли останнього прольоту сходів у глибині великого будинку.

— Ні.

— Не можу повірити, що діти спроможні таке вигадати.

— Ти не спитав про торохтливий мішок.

— Добре. То що там з мішком?

— Ну, — його тихий голос, що долинав з пітьми поряд зі мною, звучав проникливо й спокійно, — коли від тебе залишилися самі кістки та шкіра, вони вішають тебе на гачок і твої рештки торохтять на вітрі.

— І як же виглядають ці клац-цоки?

Ще не закінчивши питання, я вже почав шкодувати, що його поставив, і не бажав чути відповідь. Я подумав: «Напевно, це величезні, схожі на павуків створіння, подібні до того, що сьогодні зранку я бачив у душі». Боюся павуків.

Мені відлягло від серця, коли хлопчик сказав:

— Вони виглядають як те, на що ти не подумаєш. Як те, на що ти не звертаєш уваги.

Ми почали підніматися дерев’яними сходами. Він ішов поряд зі мною, і я тримав його руку правицею, а на поручень спирався лівицею. Тут, високо в будинку, відчувався запах пилу і старої деревини. Хлопчик ступав певно, хоча місячного сяйва ставало дедалі менше.

— Ти вже вирішив, яку історію розповіси мені перед сном? — запитав він. — Як я й казав, необов’язково, щоб вона була страшною.

— Не зовсім.

— Можеш розповісти мені про цей вечір. Про те, чим ти займався.

— Це буде така собі історія. Нещодавно моя дівчина переїхала до нового будинку на окраїні. Вона отримала його у спадок від тітки чи що. Цей будинок дуже великий і старий. Сьогодні я збираюся провести з нею свою першу ніч, тому вже десь годину чекаю, доки вона та її співмешканці повернуться з вином та індійським фастфудом.

— Бачиш? — сказав хлопчик.

В його словах знову почулася ця зверхня втіха; але всі діти бувають іноді нестерпними, коли вважають, що знають те, про що не знаєш ти. Напевно, це для них на користь.

— Ти все це знаєш, але зовсім не думаєш — натомість, чекаєш, доки твій мозок сам заповнить пробіли.

Він відчинив двері на горище. Всередині панував суцільний морок, але рух дверей сколихнув повітря, і я почув, як щось тихенько закалатало, немов сухі кістки в тоненьких мішках. Клац-цок, клац-цок — ось так.

Я був би відсахнувся, коли б зміг; але чіпкі, безжалісні пальчики потягнули мене вперед, у пітьму.

Закляття проти допитливості

Блошині ринки зустрічаються по всій Флориді, і цей був не найгіршим з них. Колись тут стояв ангар для літаків, але місцевий аеропорт закрився більш ніж двадцять років тому. За металевими столиками вмостилися сотні торговців. Більшість продавали підробки: сонячні окуляри, наручні годинники, сумки або ремені. Африканська сім’я пропонувала вирізані з дерева фігурки тварин, позаду них голосна розтріпана жінка на ім’я (яке я ніколи не забуду) Черіті Перрот[40] продавала обідрані книжки в м’якій обкладинці і старі палп-журнали, [41] сторінки яких пожовкли і розсипалися, а поряд із нею в кутку мексиканка, ім’я котрої я так і не довідався, збувала кіноафіші і пожмакані рекламні фото акторів.

Часом я купував книжки у Черіті Перрот.

Невдовзі жінка з кіноафішами пішла, а на її місце став низенький чоловік у сонячних окулярах. Його сіру скатертину, яка вкривала металевий столик, займали маленькі різьблені фігурки. Я зупинився, щоб роздивитися їх — цю незвичну купку істот, вирізьблених із сірої кістки, каменю і темного дерева, — а тоді роздивився його самого. Я подумав, чи не потрапив він в якусь страшну аварію, таку, якій зарадить лише пластична хірургія: з його обличчям було не все гаразд — перекошене, дивної форми. Дуже бліда шкіра. Його неприродно чорне волосся видавало перуку, зроблену, мабуть, з собачої шерсті, а темні, як ніч, окуляри не виказували очей. Він ніскілечки не виділявся на блошиному ринку Флориди: за столиками стояли самі диваки, і їхні покупці були такими ж диваками.