Литмир - Электронная Библиотека
Содержание  
A
A

Колишній дантист з Едбагстона, приречений на

самотній і дощовий тиждень біля моря, кивав мені

за сніданком, або якщо ми стрічалися на пляжі.

Вбиральня була в кінці коридору. Мені не спалося.

Я бачив, як він пройшов повз у піжамі. І бачив, як він

постукав у її двері й вони прочинилися.

Він увійшов — от і все.

За сніданком моя господиня світилась і раділа.

Вона сказала —

дантист поїхав, бо хтось з його сім’ї помер.

І не збрехала.

Тієї ночі дощ барабанив у вікна. Тиждень пройшов

і настав час: я сказав своїй господині, що знайшов собі

    оселю

і з’їжджаю. Виплатив оренду.

Тієї ночі вона налила мені склянку віскі, а тоді

ще одну і сказала,

Що я завжди був її улюбленцем, а вона була жінкою, що

    слідує

своїм бажанням,

квіткою, яку пора зірвати, а потім всміхнулася, і віскі

    змусило мене

кивнути,

і подумати, що вона не така вже й кисла на лиці і стан її

нічого. Тож

тієї ночі я постукав в її двері. Вона відчинила:

я пам’ятаю її білу шкіру. Її білосніжну нічну сорочку.

Я не можу забути.

«Містер Мароні», — прошепотіла вона. Я потягнувся до неї

і ця мить застигла

навіки. Протока була холодна й насичена сіллю, а мої

    кишені

вона набила камінням,

щоб мене тягнуло на дно. Тож якщо колись мене знайдуть,

Я вже буду не я, бо плоть зжеруть краби, а море омиє

мої кістки.

Думаю, мені сподобається моя нова оселя, тут, на березі.

    І ви всі

так радо мене привітали. Я почуваюсь тут

бажаним.

Скільки нас тут? Я всіх нас бачу, але не можу полічити.

Ми стоїмо на березі і дивимось на світло у

верхній кімнаті

її будинку. Ми бачимо, як відхиляються фіранки, бачимо

    біле

обличчя,

яке світиться крізь брудні вікна. Вона виглядає

    налякано, так наче одного

безрадісного дня ми можемо почати кидати в неї гальку, щоб дорікнути браком

гостинності,

роздерти її за погані сніданки і кислі відпустки,

і наші долі.

Ми не ворушимось.

Чому ми не ворушимось?

Обережно, тригери - i_002.jpg

Історія пригод

У моїй сім'ї слово «пригода» використовують у значенні «невеличке лихо, яке нам вдалося пережити» або «що-небудь, відмінне від рутини». Винятком є моя мама, яка використовує його у значенні «те, що я робила вранці». Якщо вона загубилася на стоянці біля супермаркету і, шукаючи машину, розговорилася з кимось, чию сестру, виявляється, знала у 70-х, то це вважається справжнісінькою пригодою.

Та час іде і вона старіє. Мама більше не виходить з дому так часто, як раніше. Принаймні відтоді, як помер батько.

Під час мого останнього візиту ми перебирали його речі. Мама віддала мені чорний шкіряний футляр від об’єктива, набитий запонками для манжетів, які від часу покрилися нальотом, і запропонувала взяти будь-які батькові старі светри та кофти на згадку про нього. Я любив батька, але не міг уявити себе в якомусь із його светрів. Усе життя він був значно більшим за мене. Жодна з його речей мені б не підійшла.

І тут я запитав:

— А це що?

— А, — мовила мама. — Цю штуку твій батько привіз із Німеччини, коли служив в армії.

То була статуетка, вирізана з крапчастого червоного каменю, завбільшки з великий палець. Вона зображала якусь людину, героя чи, можливо, бога з виразом страждання на грубо вирізаному обличчі.

— Не дуже вона схожа на німецьку, — зазначив я.

— Та вона й не німецька, любий. Здається, вона з… Ну, зараз це Казахстан. Не знаю, як він називався в ті часи.

— Але що тато робив в Казахстані, коли служив?

То був, мабуть, десь 1950-й рік. Під час військової служби мій батько керував офіцерським клубом в Німеччині, і в його післявоєнних армійських історіях, розказаних по вечері, він максимум катався на вантажівці без дозволу або приймав поставку віскі підозрілого походження.

— Ой! — вона виглядала так, неначе бовкнула зайвого.

А тоді продовжила:

— Та нічого, любий. Він не любив про це говорити.

Я поклав статуетку біля запонок і невеличкої купки вигнутих чорно-білих знімків, які вирішив взяти додому, щоб відсканувати.

Ніч я провів у вільній спальні в кінці коридору, на вузькому запасному ліжку.

Наступного ранку я пішов до кімнати, в якій раніше був кабінет мого батька, щоб поглянути на неї востаннє. А після цього пройшов коридором до вітальні, де мама вже накрила стіл до сніданку.

— Що сталося з тією різьбленою фігуркою?

— Я її сховала.

Мама стисла губи.

— Чому?

— Ну, бо твій батько завжди казав, що йому взагалі не треба було її зберігати.

— Чому ні?

Вона налила чай із того ж порцелянового чайничка, з якого наливала чай усе своє життя.

— За нею гнались якісь люди. Зрештою, їхній корабель вибухнув. Десь у долині. Тому що до пропелерів потрапили оті літаючі створіння.

— Які літаючі створіння?

Вона спробувала пригадати.

— Птеродактилі, любий. Через «пе». Так мені пояснив твій батько. «Звичайно, — сказав він, — ті люди на повітряному кораблі цілком заслужили на таку долю за те, що зробили з ацтеками у 1942 році».

— Мам, ацтеки зникли багато років тому. Задовго до 42-го.

— Так, любий. Ті, що жили в Америці. Але не ті, що в долині. А щодо людей, які летіли на кораблі, то твій батько казав, що вони й не зовсім-то були людьми. Але виглядали як люди, хоч прилетіли з якогось місця з дуже чудернацькою назвою. Як же воно звалося?

Вона задумалась. А тоді мовила:

— Пий чай, любий.

— Ага. Ні, чекай. То хто були ті люди? І птеродактилі вимерли ще п’ятдесят мільйонів років тому.

— Як скажеш, любий. Твій батько не надто любив про це говорити.

Вона помовчала. А тоді продовжила:

— Була одна дівчина. Десь за п’ять років до того, як ми з твоїм батьком почали зустрічатись. Він тоді був дуже гарним чоловіком. Ну, взагалі я завжди вважала його вродливим. Так от, він зустрівся з нею в Німеччині. Вона переховувалась від людей, які шукали оту статуетку. Вона була якоюсь їхньою королевою, принцесою, провидицею абощо. Вони викрали її, але він був з нею, тож і його викрали. То не були справжні інопланетяни. Вони більше скидалися на отих людей, що перетворюються на вовків по телевізору…

— На вовкулак?

— Напевно, любий, — видно було, що вона сумнівалася. — Та статуетка була оракулом, і заволодівши нею — ба навіть просто тримаючи її в руках, — ти міг правити тими людьми.

Вона розмішала чай.

— Як там твій батько казав? В долину можна було потрапити маленькою стежкою, слідуючи за тією німкенею — зрозуміло, що насправді вона була не з Німеччини, — але вони спалили стежину цією, як її… променевою машиною, щоб відрізати шлях до зовнішнього світу. Тож твоєму батькові довелося вибиратися звідти самому. Він би потрапив у велику халепу, але чоловік, який втік разом із ним, Беррі Енскам, служив у військовій розвідці, і…

— Зажди. Беррі Енскам? Він же приїздив до нас на вихідні, коли я був малим. Давав мені щоразу п’ятдесят пенсів. Показував нудні фокуси з монетками. Хропів. Мав дурнуваті вуса.

— Так, любий, той самий Беррі. Він переїхав до Південної Америки, коли вийшов на пенсію. Здається, в Еквадор. Так вони й зустрілись. Коли твій батько служив в армії.

Батько якось розказував мені, що мамі ніколи не подобався Беррі Енскам — не подобалось і те, що тато з ним дружив.

— А що було далі?

Вона налила мені ще одну чашку чаю.

— Це було так давно, любий. Колись твій батько все це мені розказав. Правда, не одразу. Він розказав всю цю історію лиш після того, як ми побралися. Вважав, що мені варто знати. У нас тоді був медовий місяць. Ми поїхали відпочивати до невеличкого рибальського селища в Іспанії. Тепер це велике туристичне місто, а тоді про нього ніхто й не знав. Як же воно називалося? От, згадала. Торремолінос.

21
{"b":"598589","o":1}