І це мене хвилює.

Мене хвилює, що саме я не давав їм зникнути. Як люди, які наприкінці оповідання витоптують сніг, ходячи туди й назад, і запам’ятовують історії, повторюючи слова, оживляючи їх.

Думаю, у цьому винен Бог.

Ну, тобто, не можна розраховувати на те, що він пам’ятатиме все — Бог цього не може. Він зайнятий хлопець. Тому, мабуть, він доручає обов’язки іншим. Іноді просто каже:

— Гей, ти! Ти повинен запам’ятати дати Столітньої війни. А ти — ти запам’ятай окапі.[36] Ти — запам’ятай Джека Бенні (справжнє ім’я — Бенджамін Кубельскі), родом з Вокігана, штат Іллінойс. А якщо ти забудеш речі, які Бог доручив тобі запам’ятати — бах! І нема більше окапі. Залишилася лише дірка у формі окапі десь між антилопою і жирафом. Нема більше Джека Бенні. Немає й Вокігана. Тільки дірка у пам’яті, де раніше була якась особа чи ідея.

Не знаю.

Не знаю, де й шукати. Чи загубив я автора так само, як колись словник? Або ж ще гірше: можливо, Бог доручив мені це невеличке завдання, а я його підвів, і саме через моє забуття цей автор зник з полиць та довідників і тепер існує лише в наших снах…

У моїх снах. Я не знаю твоїх снів. Мабуть, тобі не сниться вельд на шпалерах, який поїдає двох дітей. Мабуть, ти не знаєш, що Марс — це рай, куди після смерті потрапляють наші близькі, щоб потім забрати нас у ніч. Тобі не сниться чоловік, заарештований за пішоходство.

А мені все це сниться.

Якщо він існував, то я загубив його. Загубив його ім’я. Загубив назви його книжок, одну за одною. Загубив його історії.

Я боюся, що втрачаю глузд, бо не може бути, щоб я просто старів.

Якщо я схибив лише в цьому, то, благаю тебе, будь моїм провідником, допоможи повернути ці історії світу.

Бо, мабуть, якщо це спрацює, вони його згадають. Вони усі його згадають. Його ім’я знову пов’язуватимуть з маленькими американськими містечками на Геловін, коли листя несеться тротуаром, немов сполохані пташки, або з Марсом, або з любов’ю. А моє ім’я забудуть.

Я готовий заплатити цю ціну, якщо порожнеча на книжковій полиці в моїй голові може бути заповнена знову, перш ніж я піду.

Боже милостивий, вислухай мою молитву.

А… Б… В… Г… Ґ… Д… Е…

Єрусалим

Єрусалим, подумав Моріссон, нагадував глибокий басейн, в якому дно поросло часом. Він поглинув їх обох, і Моріссон відчував, як тиск часу виштовхує його на поверхню, немов з глибин океану.

Він був радий вибратися на поверхню.

Завтра він знову піде на роботу. Робота — це добре. Буде на чому зосередитися. Він увімкнув радіо, а тоді, посеред пісні, знову вимкнув.

— Я ж слухала, — сказала Делорес. Вона прибирала в холодильнику, перш ніж покласти свіжі продукти.

— Вибач, — відказав він. Музика плутала йому думки. Потрібна була тиша.

Моррісон заплющив очі і на мить повернувся до Єрусалима — обличчя обпікала пустеля, а він дивився на старе місто і вперше розумів, яке воно мале. Справжній Єрусалим, що існував дві тисячі років тому, був меншим за провінційне англійське містечко.

Їхній гід, худа жінка з грубою шкірою, якій було вже десь за п’ятдесят, тицяла пальцем.

— Тут була виголошена Нагірна проповідь. Тут схопили Ісуса. Отам Його тримали під вартою. А там Його судив Пілат, з дальнього боку Храму. Розп’яли ж Його на горі.

Вона байдуже обвела рукою схили. Вони гуляли всього кілька годин.

Делорес робила знімки. Вони з гідом одразу порозумілися. Моррісон не хотів їхати в Єрусалим. Він хотів відпочити в Греції, але Делорес наполягла на своєму. Єрусалим біблійний, сказала вона йому. Він — частина історії.

Вони вирушили на прогулянку Старим містом, почавши з Єврейського кварталу. Кам’яні східці. Зачинені крамниці. Дешеві сувеніри. Повз них пройшов чоловік, одягнений у величезну хутряну шапку чорного кольору і тепле пальто. Моррісон поморщився.

— От він, напевно, спарився.

— Вони носили такий одяг у Росії, — сказала гід. — Тому носять його і тут. Вони вдягають хутряні шапки на свято. Деякі носять ще більші, ніж ви оце бачили.

Делорес поставила перед ним чашку з чаєм.

— Про що задумався? — запитала вона.

— Згадую відпочинок.

— Покинь це діло, — відказала вона. — Просто забудь та й усе. Чому б тобі он краще не вигуляти собаку?

Він випив чай. Коли чіпляв ошийник, собака очікувально поглянув на нього, наче збирався щось сказати.

— Гайда, хлопче, — мовив Моррісон.

Він звернув ліворуч і пішов по авеню у напрямку Пустища. Воно було зеленим. Єрусалим був золотим: це місто піску і каменю. З Єврейського кварталу вони рушили до Мусульманського, проминаючи метушливі крамниці, набиті під зав’язку солодощами, фруктами та яскравим одягом.

— І простирадла нема, — розповідала гід Делорес. — Єрусалимський синдром.

— Ніколи про таке не чула, — відповіла вона.

А тоді запитала в Моррісона:

— А ти чув?

— Я щось замріявся, — відповів Моррісон. — А що он те означає? Ті двері з купою візерунків?

— Це привітання для когось, хто має повернутися з паломництва до Мекки.

— Ну от, — сказала Делорес. — Наше паломництво було до Єрусалима. Інші люди відвідують інші місця. Навіть на Святій землі є свої паломники.

— Зате Лондон ніхто не відвідує, — відказав Моррісон. — Принаймні заради паломництва.

Делорес вдала, що не чула.

— Отже, його нема, — звернулася вона до гіда. — Дружина повертається з крамниць або музею, а простирадла нема.

— Саме так, — відповіла гід. — Вона спускається до стійки реєстрації і каже, що не знає, де її чоловік.

Делорес взяла Моррісона під руку, неначе хотіла заспокоїти себе, що він не зник.

— І де ж він?

— У нього розвинувся Єрусалимський синдром. Він стоїть на розі, одягнений в саму лише тогу. Це і є простирадло. Він проповідує — зазвичай про те, що треба творити добро і славити Господа. Ну, і любити ближнього свого.

— Приїздіть до Єрусалима і втрачайте клепку, — мовив Моррісон. — Таке собі рекламне гасло.

Гід осудливо поглянула на нього.

— Між іншим, — заявила вона, як здалося Моррісу, з гордістю, — це єдине психічне захворювання, обумовлене місцевістю. А також єдине, яке легко вилікувати. Знаєте, як це зробити?

— Забрати в людини простирадло?

Гід завагалась, але потім всміхнулася.

— Майже. Треба вивезти людину з Єрусалима. І їй одразу стане краще.

— Добридень, — привітався чоловік в кінці дороги. Вже одинадцять років вони кивали один одному, а він досі не мав жодного уявлення про його ім’я. — Бачу, ви трохи засмагли. Їздили відпочивати, га?

— Були в Єрусалимі, — відповів Моррісон.

— Брр! Я б туди нізащо не поїхав. Не встигнеш і оком кліпнути, як тебе вже підірвуть чи викрадуть.

— З нами такого не сталося, — заперечив Морріс.

— Однаково вдома спокійніше, чи не так?

Моррісон завагався. А тоді поспіхом затараторив:

— Ми пройшли через хостел і спустилися до підземного, гм… — він забув слово. — Місця, де зберігають воду. Воно існує з часів Ірода І Великого. Воду зберігали під землею, щоб запобігти випаровуванню. Сто років тому хтось проплив човном весь підземний Єрусалим.

Забуте слово застигло в глибині думок, наче дірка в словнику. П’ять складів, починається на «В», означає лунке місце глибоко під землею, де зберігають воду.

— Ну, до зустрічі, — попрощався сусід.

— До зустрічі, — відповів Моррісон.

Зелене Пустище спадало пологими схилами, які розділяли дуби і буки, а також каштани і тополі. Він уявив світ, у якому Лондон був поділений, у якому Лондон був містом, котре намагалися завоювати у хрестових походах — втрачаючи та відвойовуючи, а потім знову втрачаючи, і так раз за разом.