<b>Та бджоли з жадобою пили сиропи: вони товпилися і скупчувалися обабіч олов’яних посудин, висолопивши жала, і упивалися по самий край, а тоді поверталися до вулика.</b>
<b>Чужинець намалював ескізи, що зображали бджіл Старого Гао. Він показав їх йому і намагався пояснити, як його бджоли відрізнялися від решти, згадуючи про древніх бджіл, які мільйони років зберігалися у камені, але тут чужинця підвело його знання китайської і, чесно кажучи, Старому Гао не дуже то й було цікаво. Зараз ці бджоли належали йому, а після смерті вони належатимуть схилу. Він приносив сюди й інших бджіл, але вони хворіли і здихали або ж вмирали з голоду від нальотів чорних бджіл, що крали їхній мед і покидали їх напризволяще.</b>
<b>Востаннє Старий Гао навідався наприкінці літа. Він спустився схилом і більше ніколи не бачив чужинця.</b>
* * *
Нарешті.
Спрацювало. Я вже відчуваю дивне поєднання тріумфу і розчарування, яке буває при поразці або коли далекі грозові хмари дражняться з моїх відчуттів.
Незвично дивитися на власні руки і бачити не ті руки, які я знаю, а ті, що пам’ятаю з молодості: з ненабряклими суглобами, з темними, а не білосніжними волосинками.
Це був пошук, який згубив чимало людей, проблема, яка не мала видимого рішення. Три тисячі років тому перший імператор Китаю помер і ледь не занапастив свою імперію у пошуку рішення, а у мене цей пошук зайняв всього скільки, двадцять років?
Не знаю, вчинив я правильно чи ні (хоча будь-яка «пенсія» без такого заняття буквально звела б з розуму). Я взявся за справу Майкрофта. Розслідував її. І нарешті розкрив.
Чи розповім я про це світові? Ні.
Але при цьому у мене в сумці досі лежить півгорщика темно-коричневого меду; півгорщика меду, який дорожчий за усі народи. (Мені хотілося написати «дорожчий за весь чай в Китаї» — мабуть, через моє теперішнє становище, — але, боюся, навіть Ватсон відбракував би це кліше.)
До речі, щодо Ватсона…
Залишилося зробити ще одну річ — досягнути моєї останньої, зовсім невеличкої цілі. Я повинен відправитися у Шанхай, а там сісти на корабель до Саутгемптона, який тепер на відстані півсвіту.
І коли доберусь, я відшукаю Ватсона, якщо він ще живий — а я думаю, так і є. Розумію, це нелогічно, але я впевнений, що якось би дізнався про те, що Ватсон покинув грішний світ.
Я куплю грим і замаскуюся під старигана, щоб його не налякати, і запрошу свого старого друга на чашку чаю.
Гадаю, того дня по полудні на грінках з маслом, які подадуть до чаю, буде мед.
* * *
<b>Ходили чутки, що селом проходив чужинець, який прямував на схід. Але люди, які розказали про це Старому Гао, не думали, що це міг бути той самий чоловік, що жив в його халупі. Цей був молодим і гордим, з темним волоссям. Він не нагадував старого, який прийшов тим шляхом навесні, хоча хтось казав Гао, що сумка була схожа.</b>
<b>Старий Гао пішов до схилу, щоб поглянути, що сталося, хоча й так здогадувався, що там на нього чекає.</b>
<b>Чужинець зник, а з ним зникла і сумка.</b>
<b>А ще тут багато чого палили. Це було очевидно. Палили папери — Старий Гао впізнав краєчок малюнка, на якому чужинець зобразив одну з його бджіл, але решта паперів були спалені дотла або почорніли так, що розібрати на них щось було неможливо, навіть якби Гао знав мову чужинця. Та папери були не єдиним, що палили; частини вулика, який чужинець винаймав, тепер перетворилася на купу звивистого попелу; а ще там лежали почорнілі та покручені шматки олова, в яких колись, можливо, містилися яскраво забарвлені сиропи.</b>
<b>Чужинець якось розповів йому, що додав до сиропів барвник, щоб краще їх розрізняти, але яким було їхнє призначення Старий Гао так ніколи й не довідався.</b>
<b>Він оглядав халупу наче детектив, шукаючи ключ до розгадки природи чужинця або його місцеперебування. На керамічній подушці його чекали чотири срібні монети — два юані і два песо, — тож він забрав їх собі.</b>
<b>За халупою він знайшов купку використаного корму, по якому досі повзали останні бджоли, смакуючи рештки солодкого липкого воску.</b>
<b>Старий Гао як слід подумав, а тоді зібрав корм, загорнув його легенько в тканину і поклав у горщик, який наповнив водою. Він підігрів воду на жаровні, не довівши її до кипіння. Згодом віск піднявся на поверхню, а мертві бджоли, бруд, пилок і прополіс затрималися у тканині.</b>
<b>Він дочекався, доки віск охолоне.</b>
<b>Потім він вийшов надвір і поглянув на місяць. Той був майже повним.</b>
<b>Він замислився, скільки селян знало про те, що його син помер ще немовлям. Потім згадав свою дружину, але її обличчя було неясним, а портретів або фотографій у нього не було. Він подумав, що не було на землі для нього кращого заняття, ніж тримати чорних, подібних до куль бджіл на схилі цього високого-високого пагорба. Ніхто більше не знав їхнього норову так добре, як знав він.</b>
<b>Вода охолола. Він вийняв з неї вже цілісний брусок бджолиного воску і поклав його на дошки свого ліжка, щоб той до кінця остиг. Потім дістав з горщика тканину, наповнену брудом й домішками. А тоді — оскільки він теж був у певному сенсі детективом, і коли ти відкинув всі неможливі варіанти, то те, що залишається, яким би воно не здавалось неймовірним, має бути правдою — випив цукровий сироп з горщика. Зрештою, у кормі залишається чимало меду, навіть коли більшу частину профільтрували через тканину і очистили. Вода віддавала медом, але такого меду Гао ще не куштував. Він мав смак диму, металу, незнайомих квітів і незвичних парфумів. Цей смак, подумав Гао, чимось нагадував секс.</b>
<b>Він випив воду до дна, а тоді заснув, схиливши голову на керамічну подушку.</b>
<b>Прокинувшись, він подумав, що треба вирішити, як бути з кузеном, який захоче отримати у спадок дванадцять вуликів на схилі, коли Старий Гао зникне безвісти.</b>
<b>Мабуть, він стане позашлюбним сином, юнаком, який повернеться в майбутньому. Чи просто сином.</b>
<b>Молодим Гао. Хто там вже пам’ятає? Нікому нема діла.</b>
<b>Він подасться до міста, а тоді повернеться і доглядатиме за чорними бджолами на схилі гори так довго, як тільки зможе.</b>
Людина, яка забула Рея Бредбері
Я починаю забувати і це мене лякає.
Я гублю слова, хоча не гублю ідеї. Принаймні я на це сподіваюсь. А якщо й гублю, то непомітно. І звідки мені тоді знати про цю втрату?
Це кумедно, бо в мене завжди була чудова пам’ять. І все в ній зберігалось. Іноді вона видавалась такою блискучою, що я навіть гадав, ніби можу пам’ятати речі, про які ще не знаю. Запам’ятовування наперед…
Не думаю, що для цього явища вигадали окреме слово. Запам’ятовування подій, які ще не відбулись. У мене не з’явилось відчуття, яке буває, коли я намагаюся знайти в голові слово, якого там нема, так наче хтось прийшов і забрав його вночі.
