— Біжи, — промовив голос, схожий на гарчання.

Я біг, як ягня, і у вухах моїх лунав його регіт.

Дещо про Кассандру

Була п’ята ранку і ми зі Скаллі стояли біля каналу в Амстердамі, вбрані в перуки «Старскі-і-Хатч»,[20] доповнені бакенбардами. Тієї ночі нас було десятеро, включно з Робом — нареченим, якого востаннє бачили прикутим до ліжка в кварталі червоних ліхтарів з піною для гоління між ногами. Його майбутній свояк гиготів, поплескуючи зад повії, яка тримала складану бритву, і в цей момент я глянув на Скаллі, а він глянув на мене і мовив: «Анічичирк?» Я згідливо кивнув, бо є такі питання, на які краще не мати відповідей, коли наречена почне гостро цікавитися холостяцькою вечіркою. Отже, ми вислизнули випити, полишивши позаду вісім чоловіків, увібраних в перуки «Старскі-і-Хатч» (один з яких був майже голим, прикутий до ліжка пухнастими рожевими наручниками, і, здавалося, починав думати, що ця пригода була не надто гарною ідеєю), в кімнаті, що тхнула дезінфекцією та дешевими пахощами. Ми вийшли й сіли біля каналу, де пили з бляшанок данський лагер[21] і говорили про старі часи.

Скаллі — справжнє ім’я якого було Джеремі Портер, та й зараз усі називають його Джеремі, але коли нам було одинадцять, його звали Скаллі — і майбутній наречений, Роб Каннінгем, навчалися зі мною в одній школі. За ці роки ми зі Скаллі поступово втратили зв’язок, а знайшли один одного, як і усі в наш час — через «Friends United», «Facebook» чи щось таке, і лише зараз вперше зустрілися з того часу, як нам було дев’ятнадцять. У перуках «Старскі-і-Хатч», які були ідеєю Скаллі, ми виглядали, як актори, що грають братів у якомусь телевізійному фільмі — Скаллі був низьким, огрядним братом з густими вусами, а я — високим. Враховуючи, що по закінченні школи я більшою мірою заробляв на життя модельним бізнесом, можна було б сказати «високим та гарним», але ніхто не виглядає гарно у перуці «Старскі-і-Хатч», доповненій бакенбардами.

А ще від неї свербіла голова.

Ми сіли біля каналу, і коли весь лагер закінчився, продовжили говорити та дивитися, як сходить сонце.

Останнього разу, коли я бачився зі Скаллі, йому було дев’ятнадцять і у нього були великі плани. Він саме став курсантом училища повітряних сил Великої Британії. Він збирався стати пілотом і працювати на два фронти, перевозячи наркотики під час польотів, щоб в результаті казково розбагатіти й вірою та правдою служити батьківщині. Це була одна з тих божевільних ідей, які постійно з’являлись у нього в школі. Зазвичай із того нічого не виходило. Часом ми всі потрапляли у халепу.

Відтоді минуло двадцять років. Він розказав, що вибув із училища, не прослуживши шести місяців, бо у нього виявили якусь проблему зі щиколоткою, дослужився до топ-менеджера у фірмі, що виробляла склопакети, і, розлучившись, залишився з незаслужено малим будинком та золотистим ретривером — єдиним, хто складав йому компанію.

Він спав з жінкою із фірми склопакетів, але не сподівався, що та покине заради нього свого хлопця — йому так було легше.

— Звичайно, іноді після розлучення я прокидаюся і плачу. Хочеться плакати, — сказав він у якийсь момент. Я не міг уявити, як Скаллі плаче, і взагалі, він сказав це зі своєю фірмовою широкою усмішкою.

Я розказав йому про себе: все ще працюю моделлю, допомагаю другові в антикварній крамниці, щоб не нудьгувати, і дедалі більше малюю. Мені щастило — люди купували мої картини. Щороку я проводжу невелику виставку у галереї «Літл Гелері» в Челсі, і хоча спочатку мої роботи купували лише знайомі — фотографи, колишні дівчата тощо, — зараз у мене вже є справжні поціновувані. Ми згадали часи, які, здавалося, пам’ятав тільки Скаллі, коли я, він та Роб були непохитним та незламним тріо. Ми говорили про підліткові романи, про Керолайн Мінтон (яка тепер мала прізвище Кін і була заміжня за вікарієм), про те, як ми вперше нахабно пробралися на фільм для дорослих, хоча жоден з нас не міг згадати, про що він власне був.

А потім Скаллі сказав:

— Я тут недавно говорив з Кассандрою.

— Якою Кассандрою?

— То ж твоя стара дівчина. Кассандра. Пам’ятаєш?

— …Ні.

— Ну, та що з Райгейту. Ти ще її ім’ям списав усі свої книжки.

Напевно, я мав надто отупілий, п’яний або сонний вигляд, тому що він сказав:

— Ти познайомився з нею на лижному курорті. Заради Бога! Твій перший перепих. Кассандра.

— А… — протяг я, згадуючи, згадуючи все. — Кассандра.

І я таки згадав.

— Ага, — сказав Скаллі. — Вона написала мені у «Facebook». Вона керує аматорським театром у Іст-Лондоні. Поговори з нею.

— Думаєш, варто?

— Судячи з її повідомлення, ну, якщо читати між рядків, ти, можливо, все ще її цікавиш. Вона про тебе запитувала.

Я дивився на канал у світлі ранішнього сонця і думав про те, який ступінь сп’яніння в мене і в нього. Я щось сказав, не пам’ятаю що, а потім поцікавився, чи Скаллі пам’ятає, де наш готель, бо я забув. Він відповів, що теж забув, і що всі координати були записані у Роба, й додав, що нам час піти знайти його і визволити з лап красивої повії з наручниками і набором для гоління. Тут ми збагнули, що буде легше це зробити, якщо дізнатись, як дійти туди, де ми його покинули. Тож я почав шукати якісь підказки і, сунувши руку до задньої кишені, намацав картку з адресою готелю, де ми лишили Роба. Ми рушили назад, та перш ніж відійти й залишити позаду весь той дивний вечір, я стягнув з голови й пожбурив у канал сверблячу перуку «Старскі-і-Хатч».

Вона сплила.

Скаллі мовив:

— Я за неї, взагалі-то, заставу залишив. Якщо ти не хотів у ній ходити, міг би мені віддати.

А потім додав:

— Треба тобі написати Кассандрі.

Я похитав головою. Мені було цікаво, з ким він спілкувався в мережі і кого прийняв за Кассандру, бо я знав точно — то була не вона.

У Кассандри є одна особливість: я її вигадав.

Мені було п’ятнадцять, майже шістнадцять. Я був незграбним. У мене саме стався підлітковий «стрибок зросту» і я раптом обігнав у зрості більшість моїх друзів, чого дуже соромився. У моєї матері була невеличка стайня, де вона здавала коней для їзди верхи, а я допомагав їй, але тамтешні дівчата — обізнані, кмітливі та захоплені кіньми — лякали мене. Вдома я писав дурнуваті вірші і малював акварелі, які здебільшого зображали поні у полі; в школі — а я навчався в хлопчачій гімназії — непогано грав у крикет, трохи займався театром і проводив час з друзями за прослуховуванням грамплатівок (тоді якраз з’явились компакт-диски, але CD-плеєри все ще траплялися рідко та були розкішшю, тож ми усі успадкували від батьків чи рідних програвачі платівок та магнітофони). Коли ми не говорили про музику чи спорт, мова заходила про дівчат.

Скаллі був старшим за мене. Як і Роб. Їм подобалося, що я був частиною компанії, але і подражнити мене вони були не проти. Вони сприймали мене як дитину, якою я давно не був. А ще вони обидва вже робили «це» з дівчатами. Насправді, тут є одна неточність: вони обидва робили «це» з однією і тією ж дівчиною, Керолайн Мінтон, яка була відома своєю доступністю і завжди готова на «один разок», за умови, що у тебе був мопед.

У мене не було мопеда. Я ще не досяг того віку, з якого дозволялося водити, та й моя мати не могла його купити (мій батько помер, коли я був малим, від випадкового передозування анестетиком у лікарні, куди його поклали для нескладної операції на пальці ноги, в який потрапила інфекція. Я й досі оминаю лікарні). Я бачив Керолайн Мінтон на вечірках, але вона мене жахала, і навіть якби у мене був мопед, я б не хотів, щоб мій перший сексуальний досвід був із нею.

У Скаллі та Роба також були дівчата. Дівчина Скаллі була вищою за нього, мала пишні груди і цікавилась футболом, а це означало, що Скаллі довелось вдавати, ніби він теж фанат футболу, а точніше футбольного клубу «Крістал Пелес». Тим часом дівчина Роба вважала, що у них повинні бути спільні інтереси. Поганим в цьому було те, що Роб перестав слухати електропоп середини вісімдесятих, який всім подобався, і перейшов на древні хіппі-гурти, а хорошим — те, що він зміг роздобути чудову колекцію касет із записами старих телепередач, яка належала батьку дівчини.