У Всесвіті ще досі існував Володар Часу. З цим Рід мав щось робити.

У середу одинадцятирічна Поллі Браунінг зазирнула за двері батьківського кабінету.

— Тату, там на порозі чекає якийсь чоловік у масці кролика. Він каже, що хоче купити наш будинок.

— Не говори дурниць, Поллі.

Містер Браунінг сидів у кутку кімнати, яку він любив називати своїм кабінетом, і яку агент з нерухомості оптимістично назвав третьою спальнею, хоча там ледь вистачало місця на картотечну шафу і картковий столик, на якому примостився новенький комп’ютер «Амстрад». Містер Браунінг старанно вводив числа зі стосу чеків у комп’ютер і морщився. Кожні півгодини він зберігав виконану досі роботу, і декілька хвилин комп’ютер скреготів, записуючи інформацію на дискету.

— Це не дурниці. Він сказав, що заплатить за нього сімсот п’ятдесят тисяч фунтів.

— Оце вже справжнісінькі дурниці. Я продаю його за сто п’ятдесят тисяч.

«І нам ще пощастить, якщо його хтось купить за ці гроші в сьогоднішніх умовах», — подумав він, але вголос нічого не сказав.

Було літо 1984 року, і містер Браунінг вже втратив надію знайти покупця на їхній маленький будинок в кінці Клейвершем-роу.

Поллі замислено кивнула.

— Гадаю, треба, щоб ти пішов і з ним поговорив.

Містер Браунінг стенув плечима. Він однаково мав зберегти виконану роботу. Комп’ютер загудів, і містер Браунінг спустився сходами. Поллі, яка збиралася піти в спальню, щоб зайнятися щоденником, раптом вирішила сісти на сходах і подивитися, що буде далі.

У палісаднику стояв високий чоловік в кролячій масці. Він не скидався на кролика, однак маска затуляла все його обличчя, а пара довгих вух здіймалася над головою. В руках він тримав об’ємну шкіряну коричневу сумку, яка нагадала містерові Браунінгу сумки лікарів з його дитинства.

— Так, послухайте, — почав містер Браунінг, але чоловік у кролячій масці приклав палець у пальчатці до намальованих кролячих уст, і містер Браунінг змовк.

— Запитайте мене, який зараз час, — попросив тихий голос, що долинув з-за нерухомої морди кролячої маски.

Містер Браунінг сказав:

— Я так розумію, вас цікавить будинок.

Знак «Продається», що стояв біля воріт, вкривала кіптява, яку посмугував дощ.

— Можливо. Можете називати мене містер Кролик. Запитайте мене, який зараз час.

Містер Браунінг розумів, що слід викликати поліцію. Слід якось прогнати цього чоловіка. Хто взагалі при здоровому глузді носитиме кролячу маску?

— Чому на вас кроляча маска?

— Неправильне питання. Але я начепив кролячу маску, тому що представляю дуже відому і важливу людину, яка піклується про свою приватність. Запитайте мене, який зараз час.

Містер Браунінг зітхнув.

— Який зараз час, містере Кролику? — запитав він.

Чоловік у кролячій масці випростався. Його рухи виказували радість і втіху.

— Час вам стати найбагатшою людиною на Клейвершем-роу, — відповів він. — Я купую ваш будинок. За готівку і за вдесятеро більшу ціну, бо він для мене зараз саме те, що треба.

Він відкрив коричневу шкіряну сумку і дістав пачки грошей — кожна містила п’ятсот («Можете порахувати, ага, рахуйте») свіженьких п’ятдесятифутових банкнот — і два пакети з супермаркету, набиті валютою.

Містер Браунінг уважно оглянув гроші. Вони виглядали справжніми.

— Я… — завагався він.

Що йому треба було зробити?

— Мені знадобиться кілька днів. Щоб покласти гроші в банк. Пересвідчитись, що це не підробка. І, звичайно, нам треба буде скласти договір.

— Договір я вже склав, — сказав чоловік у кролячій масці. — Підпишіться тут. Якщо в банку скажуть, що з грошима щось не так, то у вас залишаться і гроші, і будинок. Я прийду в суботу, щоб в’їхати у свій новий дім. Ви встигнете все вивезти за цей час?

— Не знаю, — відказав містер Браунінг. А тоді додав: — Гадаю, що так. Тобто, безумовно так.

— Тоді чекайте на мене в суботу, — мовив чоловік у кролячій масці.

— У вас дуже незвичний підхід до купівлі житла, — зазначив містер Браунінг.

Він стояв на порозі, тримаючи в руках два пакети, в яких лежали 750 тисяч фунтів.

— Так, — погодився чоловік у кролячій масці. — Незвичний. Що ж, тоді до суботи.

І він пішов. Містер Браунінг відчув полегшення. Йому не йшла з голови думка, що якби чоловік зняв кролячу маску, то під нею б нічого не було.

Поллі пішла нагору, щоб розказати своєму щоденнику про все, що побачила й почула.

У четвер високий молодик, одягнений у твідовий піджак і краватку-метелик, постукав у двері. Вдома нікого не було, тож йому не відповіли. Він покружляв навколо будинку, а тоді пішов.

У суботу Містер Браунінг стояв у порожній кухні. Йому вдалося покласти гроші в банк, і він погасив усі свої борги.

Меблі, які вони хотіли залишити собі, повантажили у великий фургон і відправили дядькові містера Браунінга, який мав гігантський порожній гараж.

— А що як це все просто жарт? — запитала місіс Браунінг.

— Не знаю, що смішного в тому, щоб віддати комусь сімсот п’ятдесят тисяч фунтів, — відказав містер Браунінг. — У банку сказали, що гроші справжні. Не крадені. Просто якийсь багатий дивак хоче віддати за наш будинок купу грошей.

Вони забронювали два номери в місцевому готелі, хоча знайти їх виявилося складніше, ніж гадав містер Браунінг. А ще йому довелося переконувати місіс Браунінг, яка працювала медсестрою, що вони тепер могли дозволити собі номер у готелі.

— А що буде, коли він не прийде? — запитала Поллі. Вона сиділа на сходах і читала книжку.

Містер Браунінг сказав:

— Ну, що ти, як дурненька.

— Не називай свою доньку дурненькою, — обурилася місіс Браунінг. — Вона має рацію. У тебе немає ні імені, ні номера телефону, нічогісінько.

Це було несправедливо. Вони уклали договір, де чітко вказувалось ім’я покупця: Н. М. де Плюм.[49] Також там зазначалася адреса Лондонського юрисконсультства, куди містер Браунінг зателефонував і пересвідчився, що договір, безумовно, був дійсний.

— Він просто чудний, — відказав містер Браунінг. — Чудний мільйонер.

— Не сумніваюся — під маскою кроля ховався саме він, — заявила Поллі. — Той чудний мільйонер.

У двері подзвонили. Містер Браунінг попрямував до дверей у компанії дружини та доньки — обидві сподівалися на зустріч з новим власником будинку.

— Добридень, — мовила жінка в котячій масці.

Остання виглядала не дуже реалістично. Втім, Поллі бачила, як поза маскою блищали її очі.

— Ви нова власниця? — запитала місіс Браунінг.

— Можливо, власниця, а може, представник власника.

— А де… ваш друг? У кролячій масці?

Незважаючи на котячу маску, молода жінка (та чи була вона молодою? Принаймні її голос звучав молодо) здавалась бойовою і мало не безцеремонною.

— Ви все вивезли? Тому що, боюсь, речі, які ви залишите, перейдуть у власність нового хазяїна будинку.

— Ми забрали все, що треба.

— Чудово.

Поллі запитала:

— А можна мені приходити і гратись у садку? У готелі садка немає.

На дубі в садку за будинком висіла гойдалка, на якій Поллі полюбляла сидіти і читати.

— Не говори дурниць, люба, — мовив містер Браунінг. — Ми купимо новий будинок, і тоді в тебе буде садок з гойдалками. Я повішу тобі нові гойдалки.

Жінка в котячій масці присіла.

— Мене звати місіс Кішка. Запитай мене, який зараз час, Поллі.

Поллі кивнула.

— Який зараз час, місіс Кішко?

— Час вам із сім’єю піти звідси, не озираючись, — відповіла місіс Кішка, втім, її голос прозвучав люб’язно.

Дійшовши кінця стежки, Поллі озирнулась і помахала жінці в масці кішки на прощання.

Вони сиділи в кімнаті за панеллю керування ТАРДІС,[50] яка несла їх додому.