— Прибули. Саме тут все почалось. Гайда! Поринемо у 1984 рік.

— Тобі весело, — сказала Емі. — Увесь мій світ захопив таємничий голос. Всі люди вимерли. І Рорі більше нема. А тобі весело.

— Зовсім ні, — відказав Доктор, з усіх сил намагаючись не показати, як йому було весело.

Сім’я жила в готелі, поки містер Браунінг шукав новий будинок. Готель був битком набитий. Як не дивно, під час сніданку Браунінги дізналися, що інші мешканці готелю також продали свої будинки та квартири. Всі вони неохоче згадували тих, кому продали колишнє житло.

— Неймовірно, — мовив містер Браунінг через десять днів. — Жодного житла в місті. Ба, навіть біля міста. Все розхапали.

— Має бути хоч щось, — відказала місіс Браунінг.

— Не в цьому регіоні, — заперечив містер Браунінг.

— А що каже агент з нерухомості?

— Не відповідає на дзвінки.

— То ходімо поговоримо з нею, — сказала місіс Браунінг. — Підеш з нами, Поллі?

Поллі похитала головою.

— Я читаю книжку, — відказала вона.

Містер і місіс Браунінг подалися до міста і зустріли агента з нерухомості перед дверима офіса, де вона вішала табличку з написом «Під новим керівництвом». На вітрині не було жодної нерухомості на продаж, лише купа будинків і квартир із позначкою «продано».

— Зачиняєтеся? — запитав містер Браунінг.

— Дехто зробив мені пропозицію, від якої я не могла відмовитись, — відповіла агент.

У руках вона тримала важкий на вигляд пакет. Браунінги здогадувалися, що лежало всередині.

— Цей «дехто» мав кролячу маску? — поцікавилась місіс Браунінг.

Коли вони повернулися до готелю, у холі на них чекала управляюча, яка повідомила, що мешкати їм залишилося недовго.

— Це все нові власники, — пояснила вона. — Вони зачиняють готель на реконструкцію.

— Нові власники?

— Вони щойно його купили. Кажуть, заплатили за готель шалені гроші.

Як не дивно, Браунінгів така ситуація зовсім не здивувала.

А здивувало те, що піднявшись у свій номер, вони не знайшли Поллі.

— Вісімдесят четвертий рік, — промовила Емі Понд замислено. — Я чомусь думала, що він буде трохи інакшим. Більш історичним, чи що. Немає відчуття, що ми в далекому минулому. Однак мої батьки ще навіть не зустрілись.

Вона затнулася, немов збиралась щось сказати про батьків, проте її увага перемкнулася на інше. Вони перейшли дорогу.

— Якими вони були? — запитав Доктор. — Твої батьки?

Емі стенула плечима.

— Такими, як усі, — відповіла вона, не довго думаючи. — Звичайні мама й тато.

— Схоже на правду, — відказав Доктор. — Отже, мені знадобиться твоє пильне око.

— Що ми шукаємо?

Це було маленьке англійське містечко і вигляд у нього, на думку Емі, був підхожий. Достоту, як у містечка, яке вони полишили, тільки тут не було кав’ярень і магазинів з мобільними.

— Тут все просто. Ми шукаємо те, чого не повинно бути. Або те, що повинно, якщо його немає.

— А точніше?

— Не знаю, — відповів Доктор. Він потер підборіддя. — Гаспачо, наприклад.

— Що за гаспачо?

— Це різновид супу, який їдять холодним. Отже, якби ми перевернули все у 1984 році і не знайшли ніде гаспачо, це був би наш ключ до розгадки.

— Ти завжди таким був?

— Яким?

— Безумцем з машиною часу.

— Е, ні. Машина часу з’явилася у мене далеко не одразу.

Вони обійшли центр міста у пошуках чогось незвичного, та не знайшли нічого, навіть гаспачо.

Поллі зупинилася перед садовими воротами на Клейвершем-роу, поглянувши на будинок, який був її домівкою ще з семи років, коли вони сюди переїхали. Вона підійшла до вхідних дверей, подзвонила, і відчула полегшення, коли ніхто не відчинив. Вона зиркнула на вулицю, а тоді, минаючи сміттєві баки, поспішила за будинок, де був садок.

Одна із засувок дверей, які виходили на маленький садок за будинком, погано затулялась. Поллі мала серйозні сумніви, що нові власники будинку встигли її замінити. В іншому разі їй доведеться прийти пізніше, коли вони будуть вдома, і просити, а це незручно й соромно.

У цьому біда всіх схованих речей. Інколи, поспішаючи, забуваєш їх забрати. Навіть якщо це важливі речі. А що могло бути важливішим за її щоденник?

Поллі вела його з того дня, як вони перебралися до цього міста. Щоденник був її найліпшим другом: вона звіряла йому свої таємниці, розповідала про тих дівчат, які її ображали, про тих, з якими вона подружилася, та про найпершого хлопчика, який їй сподобався. Вона зверталася до нього, коли її щось хвилювало, тривожило або засмучувало. Саме в щоденник вона виливала свою душу.

Щоденник, схований за хиткою дошкою в просторій шафі її спальні.

Поллі гепнула долонею по лівій стулці дверей поряд із рамою, і двері захиталися, а тоді відчинились настіж.

Вона зайшла всередину. Її здивувало, що нові власники не завезли жодних меблів на місце тих, які вони взяли з собою. Будинок досі пах так само, як раніше. Стояла тиша: вдома нікого не було. Чудово. Вона поспішила нагору, хвилюючись, що містер Кролик і місіс Кішка можуть застати її, коли повернуться.

Вона піднялася сходами. На сходовому майданчику її обличчя щось торкнулось — щось легеньке, як нитка або павутиння. Вона звела очі. Дивина. Стеля була немовби вкрита шерстю: з неї звисали схожі на волосся нитки або ж подібні до ниток волосини. В цю мить вона завагалася, навіть було подумала тікати — та перед нею вже постали двері спальні. На них все ще висів плакат гурту «Duran Duran». Чому його досі не зняли?

Намагаючись не помічати волохату стелю, вона відчинила двері до своєї спальні.

Кімната змінилася. Усі меблі зникли, а на місці ліжка лежали аркуші паперу. Вона придивилася: то були фотографії з газет, збільшені до натуральної величини. Кожна з них мала вирізи під очі. Вона впізнала Рональда Рейгана, Маргарет Тетчер, Івана Павла Другого, Єлизавету Другу…

Мабуть, вони збирались влаштувати вечірку. Маски виглядали не надто переконливо.

Вона підійшла до вбудованої шафи в глибині кімнати. Її щоденник в стилі «Smash Hits»[52] чекав там у пітьмі, під дошкою підлоги. Вона відчинила дверцята шафи.

— Привіт, Поллі, — привітався чоловік, який сидів усередині.

На ньому, як і на інших, була маска. Маска зображала тварину: щось схоже на великого сірого собаку.

— Привіт, — відповіла Поллі. Вона більше не знала, що сказати. — Я… Я забула забрати свій щоденник.

— Знаю. Я його саме читав.

Він підняв щоденник.

Він був не таким, як чоловік у кролячій масці чи жінка у котячій. Втім, усе, що Поллі бачила в них, весь їхній фальш зараз відчувався як ніколи сильно.

— Хочеш, щоб я його повернув?

— Так, поверніть, будь ласка, — сказала Поллі чоловіку з маскою собаки.

Вона почувалася ображеною й скривдженою: цей чоловік читав її щоденник. Проте вона хотіла його повернути.

— Знаєш, що треба зробити, щоб його забрати?

Поллі похитала головою.

— Запитай мене, який зараз час.

Вона відкрила рот. В горлянці пересохло. Вона облизала губи і пробурмотіла:

— Який зараз час?

— І моє ім’я, — поправив він. — Назви моє ім’я. Мене звуть містер Вовк.

— Який зараз час, містере Вовче? — запитала Поллі.

Раптом в її думках зринула гра з дитячого майданчика.

Містер Вовк усміхнувся (хоча як може маска всміхатися?) і широко відкрив рота, вишкіривши кілька рядів своїх гострих-прегострих зубів.

— Час обідати, — відповів він.

Містер Вовк посунув на неї, і Поллі закричала, проте кричати їй лишалося недовго.

ТАРДІС стояла у затишному зеленому куточку в центрі міста, надто малому для парку і надто нерівному для скверу, а Доктор лежав поряд на шезлонгу і мандрував спогадами.

Доктор мав чудову пам’ять. От тільки спогадів було надто багато. Він прожив одинадцять життів (чи навіть більше: було ще одне життя, ніде гріха діти, про яке він намагався ніколи не згадувати) і в кожному з них він запам’ятовував по-різному.