У вас є молодша сестра. Вона має профілі на «MySpace» і «Facebook». Ми переписуємось час від часу. Люди часто думають, що існування середньовічної статуї обмежується п’ятнадцятим століттям. Втім, це не так: у мене є кімната, є ноутбук. На моєму комп’ютері стоїть пароль. Я піклуюся про свою кібербезпеку. У вас у якості паролю вказане власне ім’я. Це небезпечно. Будь-хто може залізти до вашої пошти, переглянути ваші фото, відтворити ваші інтереси за історією веб-пошуку. Наприклад, хтось, кому цікаво і небайдуже, може провести багато годин за складанням детальної схеми вашого життя, з’єднуючи людей на фото з іменами в листах. Не так вже й складно відтворити чиєсь життя за допомогою комп’ютера або повідомлень на мобільному. Не складніше, ніж розгадати кросворд.

Пам’ятаю мить, коли я зрозумів, що ви дивилися на мене і тільки на мене, коли пересікали площу. Ви зупинялися і милувались. Якось ви побачили, як я ворухнувся перед дитиною, і сказали жінці, яка прийшла з вами — так, щоб було чутно, — що я, можливо, справжня статуя. Для мене це найкращий комплімент. У мене, звичайно, є багато різних стилів руху — я можу рухатись, мов годинниковий механізм, з дрібними сіпаннями та ривками, а можу рухатись, як робот або автомат. А ще можу вдавати з себе статую, що оживає, пробувши сотні років каменем.

Я чув, ви часто говорили про те, яке красиве це маленьке місто. Про те, що для вас стояти всередині прекрасної старої церкви з вітражними вікнами — це як потрапити до калейдоскопа з коштовностями. Як потрапити до ядра сонця. А ще вас турбує мамина хвороба.

Під час навчання в університеті ви працювала кухарем, тому кінчики ваших пальців вкриті рубцями від тисячі дрібних порізів.

Я люблю вас і тому хочу знати про вас все. Ці знання зближують мене з вами. Ви збиралися приїхати сюди з хлопцем, але він розбив вам серце, та ви все одно приїхали йому на зло і все одно всміхались. Я заплющую очі і бачу вашу усмішку. Я заплющую очі і бачу, як ви широким кроком перетинаєте площу, і голуби розлітаються на вашому шляху. Наші жінки ходять інакше. У них крок невпевнений, за винятком танцюристок. А уві сні у вас тремтять вії. Ви торкаєтеся щокою подушки і поринаєте у сон.

Мені сняться дракони. Коли я був малим, мені розказували в притулку, що під Старим містом живе дракон. Я уявляв, як він звивається, наче чорний дим попід будинками, заповзаючи в тріщини у підвалах. Таким я уявляв дракона і таким я зараз уявляю своє минуле — як чорного дракона, створеного з диму. Під час виступів мене поглинає дракон і я стаю частиною минулого. Мені сімсот років.

Один король змінює іншого. Армії приходять і зазнають поразки або перемагають і повертаються додому, а після них залишаються лише понівечені будівлі, вдови і байстрюки, а також статуї, дракон із диму та минуле.

Слова словами, та насправді статуя, яку я імітую, зовсім не звідси. Вона стоїть перед церквою у південній Італії і зображає чи то сестру Івана Хрестителя, чи то місцевого можновладця, який подарував її церкві, переживши чуму, чи то ангела смерті.

Я уявляв вас, моя люба, абсолютно непорочною, такою, як я, проте одного разу довідався, що ваші червоні мереживні трусики потрапили на дно кошика для білизни, і після ретельного огляду я впевнився, що напередодні ви втратили цноту. Тільки вам відомо з ким, адже ви не згадували про цю пригоду в листах, відправлених додому, і не робили жодних натяків у своєму онлайн-журналі.

Якось маленька дівчинка поглянула на мене, а тоді повернулася до мами і спитала:

— Чому вона така нещасна? (Звичайно, це переклад на англійську. Дівчинка мала на увазі статую, тому вжила жіночий рід.)

— Чому ти думаєш, що вона нещасна?

— А чому б іще люди вдавали з себе статуї?

Її мати усміхнулась.

— Мабуть, вона нещасна в коханні, — відповіла мати.

Я не був нещасним у коханні. Я просто чекав, доки все буде так, як годиться, а це різні речі.

У мене є час. Він є завжди. Це дар, який я отримав, зображаючи статую — власне, тільки один з дарів.

Часом ви дивились на мене й всміхались, коли проходили повз, а часом приділяли не більше уваги, ніж будь-яким іншим предметам. Насправді я вражений, як мало уваги ви або будь-хто інший приділяє чомусь нерухомому. Ви прокинулись вночі, підвелись, пішли в маленьку вбиральню, помочились, а тоді повернулись назад до ліжка і знову спокійно заснули. Ви б не помітила щось цілком нерухоме, правда? Щось таке, що сховалось в пітьмі.

Якби я міг, то зробив би папір для цього листа зі свого тіла. Я думав про те, щоб змішати чорнило зі своєю кров’ю або слиною, та передумав. Є така штука, як перебільшення, а все ж велике кохання вимагає благородних жестів, згодні? Я не звик до благородних жестів. Я краще знаюся на дрібних жестах. Одного разу я налякав малого аж до крику самою лише усмішкою, бо він був певен, що я мармуровий. Саме маленькі жести закарбовуються в пам’яті.

Я кохаю вас, я хочу вас, я не можу без вас. Я ваш, а ви моя. Ну ось. Я освідчився вам у коханні.

Сподіваюся, що скоро ви про це дізнаєтесь. І тоді ми будемо разом навіки. За мить ви розвернетеся і відкладете листа. Я поряд, навіть зараз, у цій старій квартирі з персидськими килимами на стінах.

Ви надто часто проходили повз.

Досить.

Я тут, з вами. Я тут прямо зараз.

Коли ви відкладете листа, коли ви обернетеся і обведете поглядом цю стару кімнату, а у ваших очах читатиметься радісне полегшення чи жах…

Я ворухнуся лише трішки. І ось тоді, нарешті, ви мене помітите.

Дотримання формальностей

Знаєте, мене не запросили на хрестини. Ви порадили б

    не перейматись.

Але саме на маленьких формальностях тримається світ.

Моїм дванадцяти сестрам принесли запрошення в руки

Лакеї. Я подумала: «Мабуть, мій лакей загубився».

До мене рідко доходять запрошення. Люди більше не

    лишають

візитівок.

А як навіть хотіли залишити, я казала, що мене немає

вдома.

Бо ж ці нові покоління геть не знають про гарні

манери.

Вони їдять, не стуляючи писків. Та перебивають.

Манери — це все. І формальності. Коли ми втрачаємо

    їх —

Ми втрачаємо все. Без них ми все одно, що

мертві.

Безладні істоти. Молодь мусить опановувати ремесло,

каменярство або прядіння,

Має знати своє місце і не покидати його. Бути на очах

і мовчати. Одразу, щойно на неї цикнуть.

Моя наймолодша сестра завжди спізнюється і перебиває.

    Я ж —

сама пунктуальність.

Я попереджала: запізнюєшся — не чекай добра.

    Попереджала,

ми тоді ще спілкувались, а вона тоді слухала.

Попереджала, а вона лиш сміялась у відповідь.

Може, я й не мала приходити, раз не отримала

запрошення.

Але людей слід провчати. Бо інакше ніколи нічому

Їх не навчити.

Люди — це мрії, незручності і витріщання. Вони

колють пальці,

Кровлять, хроплять та говорять дурниці. Чемність тиха,

    як

могила.

Спокійна, мов троянди без шипів. Або білі лілії.

    Людей

слід провчати.

Ну звісно, сестра запізнилась. Пунктуальність —

ввічливість королів.

А ще — запрошення всіх потенційних хресних на

хрестини.

Уявіть, вони думали, я померла. Може, це й так.

Я не пам’ятаю.

І все ж, вони мали дотриматись формальностей.

Зі мною її майбутнє було б таким приємним і гарним.

Вісімнадцяти років достатньо. Цілком достатньо.

Після цього життя летить шкереберть: встряють

    сердечні справи та інші

небажані речі.

Хрестини — галасливий обряд, безладний і гамірний.