Потім ви покинете його, а разом із ним той цвинтар,

    і забудете

страх перед тінню.

А поки ви потираєте шию, запам’ятайте:

він помер,

щоб нас врятувати.

А Святий Колумба вбив його на острові Айона.

Чорний пес

За дверима паба дощ лив, як з відра.

Тінь все ще мав деякі сумніви щодо того, чи справді він потрапив у паб. Так, в глибині кімнати була маленька барна стійка, за якою стояли пляшки і кілька великих кранів для розливу випивки та кілька барних столиків, за якими пили люди, та однак складалося враження, що перебуваєш у когось вдома. Собаки лишень посилювали це враження. Тіні здавалось, що собак тут мали всі, крім нього.

— А що це за порода? — поцікавився Тінь.

Тутешні собаки нагадували йому хортів, проте були меншими і здавалися більш стриманими, спокійними та не такими нервовими, як хорти, з якими йому доводилося мати справу.

— Лерчер, — відповів хазяїн паба, виходячи з-за барної стійки. В руках він тримав кухоль пива, який налив для себе. — Це найліпші собаки. З такими браконьєри ходять. Вони швидкі, розумні і смертельно небезпечні.

Він нахилився і почухав за вухами каштаново-білого собаку тигрової масті. Пес розтягнувся, насолоджуючись почухуванням. Він виглядав не надто небезпечним, що Тінь не забарився зауважити.

Хазяїн паба — то був чоловік з копицею сиво-рудого волосся — замислено почухав бороду:

— От тут ви помиляєтесь, — відказав він. — Минулого тижня я гуляв з його братом по Кампсі-лейн. Аж раптом лисиця, велика така руда лисиця, вигулькує з-за куща, десь метрів за двадцять од нас, і виходить поволі на стежку. Ну, Іклань як це помітив, так і погнав за нею що є духу. Не встиг я й оком моргнути, як він вже вп’явся в лисячу шию, а тоді тільки раз рвонув — і все.

Тінь оглянув Ікланя — сірого собаку, який спав біля маленького каміна. Він теж виглядав безневинно.

— А що це за порода така, лерчер? Якась англійська, так?

— Та ніяка це не порода, — сказала сива жінка без собаки за сусіднім столиком. — Їх виводять схрещенням задля швидкості та витривалості. Лерчер — помісь хорта з колі.

Чоловік поруч із нею підняв вказівний палець.

— Слід розуміти, — бадьоро сказав він, — що раніше право на утримання породистих собак визначалося законом. У місцевого люду такого права не було, але їм дозволялося тримати метисів. Крім того, лерчери кращі і швидші за породистих собак.

Кінчиком пальця він поправив окуляри, які з’їхали з носа. У нього були коричневі бакенбарди, де-не-де поцятковані сивиною.

— Як на мене, то метиси завжди кращі за чисті породи, — встряла жінка. — Саме тому Америка така цікава країна. Скільки там помісей.

Тінь не міг визначити її віку. Волосся в неї було сивим, але вона виглядала молодшою за своє волосся.

— Взагалі-то, люба, — м’яким голосом мовив чоловік із бакенбардами, — як виявляється, на відміну від британців, американці більше шанують породистих собак. Якось я зустрів жінку з Американського клубу собаківництва, і, по правді, вона мене не на жарт налякала.

— Я говорила не про собак, Оллі, — відказала жінка. — Я мала на увазі… А, забудь.

— Що будете пити? — запитав хазяїн паба.

На стіні біля барної стійки висіло написане від руки попередження про те, щоб відвідувачі не замовляли лагер, бо «отримати в пику буває неприємно».

— А що запропонуєте добре місцеве? — запитав Тінь, який знав, що зазвичай це було наймудрішим питанням.

Хазяїн паба і жінка висловили різні пропозиції щодо того, які з місцевих пив та сидрів вони вважали добрими. Низенький чоловік з бакенбардами втрутився, щоб зазначити, що на його думку добре — це не те, що не чинить зла, а те, від чого світ стає кращим. Після цього він зайшовся сміхом, щоб показати, що жартує і розуміє — насправді мова йде про випивку.

Хазяїн паба налив Тіні темне і дуже гірке пиво, яке йому не надто сподобалось.

— Що це?

— Називається «Чорний пес», — відповіла жінка. — Кажуть, його назвали так, як почуваєшся, коли переп’єш — наче той побитий пес.

— Або як Черчилль,[58] — додав низенький чоловік.

— Взагалі-то пиво назвали на честь місцевого собаки, — встряла молодша жінка. Вона була одягнена в брунатно-зелений светр і стояла під стіною. — Але не справжнього собаки, а вигаданого.

Тінь поглянув на Ікланя, але завагався.

— Його можна погладити? — запитав він, пригадуючи, яка доля спіткала лисицю.

— Звичайно, можна, — сказала сива жінка. — Він це обожнює. Правда ж обожнюєш? — звернулася вона до собаки.

— Ет, а він таки майже відгриз тому бовдуру з Глоссопа пальця, — зауважив хазяїн паба.

У його голосі змішалися захоплення і застереження.

— Здається, він працював у місцевому уряді, — сказала жінка. — А я завжди вважала, що їх, як і податкових інспекторів, собаки можуть кусати скільки заманеться.

Жінка в зеленому светрі підійшла ближче до Тіні. Вона не мала випивки. У неї було темне коротке волосся, а ніс та щоки рясніли ластовинням. Вона поглянула на Тінь.

— Ви ж не з місцевого уряду, правда?

Тінь заперечливо похитав головою, а тоді сказав:

— Я, так би мовити, турист.

Частково, це було правдою. Він дійсно подорожував.

— Ви з Канади? — запитав чоловік з бакенбардами.

— З Америки, — відповів Тінь. — Проте я вже давно там не бував.

— Ну, — мовила сива жінка, — тоді ніякий ви не турист. Туристи приїжджають, оглядають визначні місця і повертаються додому.

Тінь стенув плечима, всміхнувся і нахилився. Він почухав потилицю лерчера, який належав хазяїну паба.

— Ви не собачник, правда? — спитала темноволоса жінка.

— Ні, не собачник, — відказав Тінь.

Якби він був кимось іншим — тим, хто розказує про все, що коїться в його голові, — то, можливо, розповів би їй, що в молодості його дружина тримала собак і що іноді вона називала Тінь цуценям, бо хотіла собаку, але завести не могла. Але Тінь тримав усе в собі. Це була одна з тих рис, які йому подобалися в британцях: навіть, якщо їм хотілося знати, що в тебе на душі, вони не запитували. Все, що було всередині, залишалося всередині. Пройшло вже три роки з того часу, як його дружина померла.

— Як на мене, — почав чоловік із бакенбардами, — існує два види людей: одні люблять собак, а інші — котів. Виходить, ви любите котів?

Тінь задумався.

— Не знаю. У мене в дитинстві не було домашніх тварин, бо ми постійно переїжджали. Проте…

— Я веду до того, — продовжив чоловік, — що в хазяїна також є кішка, яку вам, можливо, буде цікаво побачити.

— Раніше вона була тут, але ми переселили її до задньої кімнати, — пояснив хазяїн з-за барної стійки.

Тінь дивувався, як тому вдавалося так легко підтримувати розмову, коли він водночас приймав у людей замовлення на їжу та подавав напої.

— Та кішка не подобалась собакам? — запитав він.

За вікном посилився дощ. Вітер стогнав, свистів, і завивав, а вогонь в маленькому каміні пирскав іскрами і тріщав.

— Не подобалась не в тому сенсі, що ви думаєте, — відповів хазяїн паба. — Ми знайшли її, коли розширювали паб і проламали стіну в сусідню кімнату.

Він широко всміхнувся.

— Ходімо покажу.

Тінь пройшов за хазяїном паба в сусідню кімнату. Чоловік з бакенбардами та сива жінка також пішли з ними, ступаючи трохи позаду Тіні.

Тінь озирнувся. Темноволоса жінка дивилася на нього і тепло усміхнулася, коли він піймав її погляд.

Сусідня кімната була краще освітленою, більшою і не так сильно нагадувала чиюсь вітальню. За столиками вечеряли люди. Їжа виглядала смачно, а пахла ще смачніше. Хазяїн паба повів Тінь углиб кімнати, до запиленого скляного боксу.