Мабуть, подумав він, справа не в божевіллі. Мабуть, там просто глибші тріщини чи небо тонше, і через нього чути, як Бог говорить до Своїх пророків. Але ніхто більше не зупиняється послухати.

— Водосховище, — промовив він уголос.

Зелень Пустища стала сухою й золотавою, а шкіру обдало жаром так, наче відкрили духовку. Здавалося, ніби він не полишав Єрусалим.

— У мене болять ноги, — казала Делорес. А тоді додала: — Я повернуся до готелю.

На обличчі гіда виникло занепокоєння.

— Я просто хочу трохи відпочити, — запевнила Делорес. — Стільки всього треба перетравити.

Вони проходили повз крамницю «Christ prison shop».[37] Там продавали сувеніри та килими.

— Я піду натру ноги. Ви двоє погуляйте без мене. Зайдете по мене після обіду.

Моррісон хотів заперечити, але вони найняли гіда на цілий день. Її шкіра була темною й обвітреною, а усмішка, коли вона всміхалась, вражала білизною. Вона повела його до кав’ярні.

— Отже, — почав Моррісон, — як у вас йдуть справи, добре?

— Туристів поменшало, — сказала вона. — Ще з початку інтифади.[38]

— Делорес, моя дружина, завжди хотіла тут побувати. Побачити святі місця.

— Так, у нас їх чимало. Знайдеться щось для кожного віруючого: християнина, мусульманина чи юдея. Це священне місто. Я тут прожила все життя.

— Гадаю, ви не можете дочекатися, коли нарешті все це вирішиться, — мовив він. — Е-е… Ну, тобто, палестинський конфлікт. Політичні питання.

Вона стенула плечима.

— Це не має значення для Єрусалима, — відказала вона. — Люди приходять. Вірують. А потім убивають одне одного, щоб довести, що Бог їх любить.

— Що ж, — сказав він. — Чим тут зарадиш?

Вона всміхнулася своєю білосніжною усмішкою.

— Іноді, — мовила вона, — я думаю, що було б краще, якби місто розбомбили. Щоб залишалася лише пустеля з радіацією. Кому б тоді воно було потрібне? Та потім я думаю, що люди однаково приходили б і збирали радіоактивний пил, який може містити атоми Куполу Скелі, Храму або Стіни, до якої притулявся Ісус, коли йшов до Хреста. Люди б воювали за право володіти отруйною пустелею, якби цією пустелею став Єрусалим.

— Вам тут не подобається?

— Ви мали б радіти, що ваша батьківщина — не Єрусалим. Ніхто не хоче розділити Лондон. Ніхто не відправляється в паломництво до священного міста Ліверпуль. Бірмінгемом не ходили пророки. Ваша країна ще дуже молода. Вона ще зелена.

— Англія не молода.

— У цій країні досі точаться суперечки через рішення, прийняті дві тисячі років тому. Люди вже три тисячі років не можуть вирішити, кому належить місто — ще з тих часів, як цар Давид відвоював його у битві з євусеями.

Він потопав у Часі, відчував, що той чавить його, як чавлять зі старих дерев оливу.

Вона запитала:

— У вас є діти?

Питання заскочило Моррісона зненацька.

— Ми хотіли дітей. Але з цим виникли проблеми.

— Ваша дружина, вона сподівається на диво? Бо іноді й таке буває.

— Вона… вірує, — відповів він. — Я ніколи не вірував. Але ні, думаю, диво тут ні до чого.

Він відсьорбнув кави.

— То, цей, ви заміжня?

— Мій чоловік загинув.

— Від вибуху бомби?

— Що?

— Від чого він загинув?

— Від рук американського туриста. З Сієтла.

— Боже…

Вони допили каву.

— Підемо поглянемо, як там ноги вашої дружини?

Піднімаючись вузькою вуличкою до готелю, Моррісон сказав:

— Я зовсім самотній. Я працюю на роботі, яка мені обридла, та приходжу додому до люблячої дружини, якій я, тим не менш, не надто подобаюсь, і бувають дні, коли, здається, не можеш поворухнутись і хочеться тільки, щоб увесь світ кудись зник.

Вона кивнула.

— Та принаймні ви не живете в Єрусалимі.

Гід зачекала у холі готелю, поки Моррісон піднявся до своєї кімнати. Він чомусь зовсім не здивувався, коли побачив, що Делорес немає ні в спальні, ні в крихітній ванній, і що простирадло, яке ще зранку вкривало ліжко, зникло.

Його собака міг гуляти Пустищем до скону, але Моррісон вже почав втомлюватися, та ще й пустилась дрібна мжичка. Він вирушив назад зеленим світом. «Який приємний зелений світ», — подумав він, хоча і знав, що в цьому криється неправда. Його голова нагадувала картотечну шафу, що гепнулася зі сходів, тому вся інформація у ній змішалась і переплуталась.

Вони знайшли його дружину на Віа Долороза.[39] Попри те, що на ній було простирадло, вона здавалась зосередженою, а не божевільною. А ще вона виглядала спокійною — так, що аж було лячно.

— Усе любов, — повчала вона людей. — Усе — Єрусалим. Бог — це любов. І Єрусалим — це любов.

Якийсь турист сфотографував її, а от місцеві не звертали на неї жодної уваги. Моррісон взяв її під руку.

— Гайда, люба, — мовив він. — Ходімо додому.

Вона наче дивилася крізь нього. Він замислився: «Що вона там бачить?» Вона мовила:

— Ми вже вдома. У цьому місці стіни світу тонші. Тут можна почути, як Він гукає нас крізь стіни. Послухай. Його чути. Послухай!

Делорес не пручалася і навіть не кричала, поки вони вели її до готелю. Делорес не виглядала, як пророк. Вона виглядала, як жінка далеко за тридцять, загорнута в простирадло. Моррісон гадав, що їхньому гіду було весело, але коли він зустрівся з нею поглядом, то побачив лише занепокоєння.

Вони поїхали автомобілем з Єрусалима в Тель-Авів, і тільки на пляжі перед готелем, проспавши до цього майже добу, Делорес оговталася — трохи збентежена, вона ледве пам’ятала минулий день. Він намагався поговорити з нею про те, що бачив і те, що вона казала, але спинився, коли помітив її смуток. Вони вдали, наче нічого не сталося, і більше ніколи про це не згадували.

Іноді йому було цікаво, що відбувалося у неї в голові того дня, коли вона почула голос Бога крізь золоте каміння, але, по правді, він цього знати не хотів. Так було краще.

«Це обумовлено місцевістю. Треба вивезти людину з Єрусалима», — пригадалося йому. І він запитував себе, як і сотні разів за останні кілька днів, чи цього справді було достатньо.

Він радів, що вони повернулися до Англії, радів, що вони були вдома, де бракувало Часу, щоб зчавити, задушити і стерти тебе в пил.

Моррісон повертався додому під мжичкою повз дерева скраю тротуару, повз чепурні палісадники, літні квіти та всуціль зелені газони, і йому стало холодно.

Він знав, що вона зникне, перш ніж він зверне за ріг, перш ніж побачить, як відчинені вхідні двері грюкають од вітру.

Він піде за нею. І знайде її — подумав він майже радісно.

Цього разу він послухає.

Клац-цок і торохтливий мішок

— Перш ніж покласти мене спати, ти розповіси історію?

— А ти справді хочеш, щоб я вкладав тебе спати? — запитав я в хлопчика.

Він на мить замислився. А тоді надзвичайно серйозно промовив:

— Так, думаю, що треба. Тому що я закінчив робити домашнє завдання і мені час спати, а ще я трохи боюсь. Не так, щоб аж дуже. Лише трішки. Це все-таки величезний будинок і тут часто немає світла, а тому трохи темно.

Я простягнув руку і скуйовдив його волосся.

— Розумію, — відказав я у відповідь. — Це дуже великий старий будинок.

Він кивнув. Ми сиділи на кухні, де було світло і тепло. Я відклав журнал на кухонний стіл.

— Яку історію ти хочеш почути?

— Що ж, — мовив він замислено. — Думаю, історія має бути не надто страшною, бо інакше замість того, щоб спати, я всеньку ніч думатиму про монстрів. Але вона має бути хоч трішки страшною, бо інакше нецікаво. Ти ж вигадуєш страшні історії, правда? Вона казала, що це твоя робота.

— Вона перебільшує. Але так, я пишу оповідання. Правда, жодного ще не опублікували. І я пишу різні історії.