Я познайомився з Леслі Клінгером, коли вперше завітав на збори літературного товариства «Baker Street Irregulars»[4] у 2002 році. Він мені дуже сподобався. (Власне, мені усі там сподобалися: дорослі жінки та чоловіки, які були видатними правознавцями, журналістами, хірургами чи волоцюгами, але зголосилися вірити у те, що десь завжди був 1889 рік на вулиці Бейкер-стріт, 221-6, і що місіс Хадсон от-от подасть чай та приведе важливого клієнта.)

Я написав це оповідання для збірки Леслі та Лорі Кінг під назвою «Етюд за мотивами Шерлока».[5] На нього мене надихнула банка білосніжного меду, яку мені запропонували на схилі гори в Китаї.

Я писав цю історію більше тижня, сидячи у кімнаті готелю, доки мої дружина, наймолодша донька та її подруга проводили час на пляжі.

«Справу про смерть та мед» номінували на премії Ентоні Бучера, Едгара Аллана По та «Срібний кинджал» Асоціації детективних письменників Америки. Те, що жодної із них я не отримав, мене не засмутило: досі мої оповідання ще ніколи не висували на детективні премії та й навряд колись зроблять це знову.

Я забув свого друга. Точніше, я пам’ятав усе, крім його імені. Він помер за десять років до того. Я пам’ятав наші розмови по телефону, наші зустрічі, те, як він говорив та жестикулював, книжки, які він написав. Я твердо вирішив не шукати в інтернеті, а просто згадати його ім’я. Я ходив туди-сюди, намагаючись пригадати, і мене почала переслідувати думка: якщо я не згадаю його імені, він перестане існувати. Я розумів, що це дурня, та все ж…

Я написав оповідання «Людина, яка забула Рея Бредбері» у подарунок до дев’яностого дня народження Рея Бредбері, щоб розповісти про те, як він вплинув на мене в дитинстві, в дорослому віці та, наскільки я знав, про те, що він зробив для світу. Я писав це оповідання як любовний лист, як лист-подяку та як подарунок до дня народження автора, який навчив мене мріяти, розповів, що таке слова і чого вони дозволяють досягнути, автора, який ніколи не підводив мене ні як читача, ні як людину, коли я підростав.

Мій редактор з видавництва «William Morrow», Дженіфер Брейл, пішла до його ліжка і зачитала моє оповідання. Подяка, яку він надіслав у відео, значила для мене більше, ніж будь-що на світі.

Мій друг Марк Евеніер розказав, що він познайомився з Реєм Бредбері у віці одинадцяти чи дванадцяти років. Коли Бредбері почув, що Марк хоче стати письменником, він запросив його до себе в кабінет і півдня розказував йому про важливі речі: якщо ти хочеш стати письменником, ти повинен писати. Щодня. В настрої ти чи ні. Що ти не можеш просто написати одну книжку і зупинитись. Що це робота, але найкраща з усіх робіт. Марк виріс і став письменником — таким, що пише і заробляє письмом на життя.

Рей Бредбері був людиною, яка могла присвятити півдня дитині, що хотіла вирости і стати письменником.

Я познайомився з оповіданнями Рея Бредбері ще хлопчиком. Моїм першим оповіданням було «Повернення додому» про людську дитину, яка намагалася знайти собі місце у світі чудовиськ у стилі «Сімейки Адамсів». Це було перше оповідання, яке було звернене особисто до мене. У нас вдома валявся примірник «Срібної сарани» (британської версії «Марсіанських хронік»). Я з насолодою прочитав його, а потім купив усі книжки Бредбері, які тільки були у мандрівній книгарні, що раз в семестр приїжджала до нас у школу. Бредбері познайомив мене з По. У його оповіданнях була поезія, і мені не заважало те, що я багато чого не розумів: того, що я виніс з історій, було достатньо.

Деякі автори, яких я любив читати хлопчиком, з часом розчарували мене. Але не Бредбері. Його історії жахів залишилися такими ж моторошними, темне фентезі — таким же темним і фентезійним, а наукова фантастика (він ніколи не переймався наукою — лише людьми, тому його історії такі цікаві) так само вражає та дивує, як і в дитинстві.

Він був гарним письменником і добре справлявся з багатьма жанрами. Він був чи не першим науковим фантастом, якому вдалося покинути дешеві палп-журнали[6] і пробитися до «глянцю». Він писав сценарії для голлівудських фільмів. Багато гарних фільмів знято за його романами та оповіданнями. Задовго до того, як я став письменником, Бредбері був одним із тих, на кого рівнялися інші письменники.

Оповідання Рея Бредбері вирізнялися з-поміж інших — вони не розкривали про що буде історія, але знайомили читача з атмосферою, мовою та якоюсь магією, що просочувалась у реальний світ. «Смерть — діло самотнє», його детективний роман — це точно така ж бредберівська історія, як і «Щось лихе до нас іде», «451 градус за Фаренгейтом», чи будь-які інші жахи, наукова фантастика, магічний або звичайний реалізм, які можна знайти у його збірках оповідань. Він створив власний жанр із власними правилами. Родом з Вокігана, штат Іллінойс, він іще молодим переїхав до Лос-Анджелеса, де навчався у бібліотеках, аж доки не досяг досконалості, а потім вийшов за межі відомих жанрів та утворив власний неповторний і часто наслідуваний жанр.

Я вперше познайомився з Реєм Бредбері ще молодим письменником, коли він приїжджав до Великої Британії на урочисте святкування свого сімдесятого дня народження, яке справляли у Музеї природознавства. Ми стали друзями у дивний, незвичний спосіб, сидячи поряд на автограф-сесіях під час різних заходів. Із року в рік я був присутній на виступах Рея. Часом я навіть представляв його публіці. Я був ведучим церемонії, коли Рею вручали премію «Гросмейстер фантастики» від Американської асоціації письменників-фантастів. Під час вручення він розповів, як бачив хлопчика, якого друзі дражнили за те, що він хотів увійти до магазину іграшок — вони казали, що це магазин для малюків. А Рею в цей час дуже кортіло переконати хлопчика не зважати на друзів і зайти погратись іграшками.

Він говорив про практичну сторону письменницького життя («Ви повинні писати! — казав він людям. — Писати кожного дня! Я досі пишу щодня!»), про те, як залишатися дитиною всередині (він казав, що має фотографічну пам’ять ще змалку, певно, так воно й було), про радість, про любов.

Він був добрим і чуйним та вирізнявся тією люб’язністю, що притаманна позитивним, а не безхарактерним людям із Середнього Заходу. Він був завзятою людиною і здавалося, що це завзяття вічно підтримуватиме в ньому життя. Він щиро любив людей. Він зробив світ кращим і залишив по собі кращі місця: червоні піски та канали Марса, Гелловіни Середнього Заходу, маленькі містечка та темні карнавали. І він продовжував писати.

«Озираючись на прожите, ти розумієш, що любов — це ключ до всіх загадок», — якось сказав Рей в інтерв’ю. У людей було чимало причин його любити. Тож ми любили. І досі його не забули.

Це оповідання я написав на замовлення «ВВС» до тижня Вільяма Блейка. Мене попросили написати історію, навіяну віршем Блейка, яку зачитають в ефірі «Radio Four».

Я саме повернувся з Єрусалима і роздумував над тим, чи могли б його збудувати на гарній та зеленій англійській землі, і кому б спало на думку це зробити.

Я багато чого вигадав у цій історії, але єрусалимський синдром — справжній.

Я писав це оповідання в домі моїх друзів Пітера Ніколса і Клер Коуні, які живуть в Саррі-Гіллс, муніципалітет Мельбурн, Австралія. Тоді було Різдво. На диво, незважаючи на надзвичайну спеку, то було «сніжне» Різдво: якраз коли ми сіли за різдвяну вечерю, почав падати град завбільшки з куряче яйце, який повністю вкрив газон перед будинком моїх друзів. Це оповідання призначалося для книжки нових чудовиськ, яку редагувала Кейсі Лансдейл і яка спершу була видана компанією «Audible» у форматі аудіокниги в США та Великій Британії. Вони роздавали її безкоштовно на Гелловін і жертвували кошти на доброчинність за кожного, хто завантажить книжку. Тож усі були задоволені, окрім людей, які завантажили і послухали оповідання пізно вночі, а потім ходили будинком, вмикаючи кожну лампу.