— Так, я знаю, — відповіла вона. — Взагалі-то, ми дуже давні друзі.

— Розказуйте, — сказав Беррі.

— Ну, — мовила Кассандра, — двадцять років тому Стюарт написав моє ім’я на зошиті з математики.

Так, вона виглядала, як дівчина з мого малюнку. Або як дівчина на фотографіях, тільки доросла. Із загостреними рисами обличчя. Кмітлива. Упевнена в собі.

Я не бачив її ніколи в житті.

— Привіт, Кассандро, — сказав я. Це все, що мені спало на думку.

Ми сиділи у винному барі, над яким я жив. Тут також є кухня, тож це не просто бар.

Коли ми говорили, мені здавалось, що ми знайомі з дитинства. Але я нагадав собі, що це не так. Того вечора я зустрів її вперше. На руках у неї все ще були плями від чорнил.

Ми пробіглися по меню, замовили одну й ту ж страву — вегетаріанське мезе — і коли її принесли, обоє почали з долми, а потім взялися за хумус.

— Я тебе вигадав, — сказав я їй.

Це було не перше, що я мовив. Спочатку ми говорили про її аматорський театр, про те, як вона подружилась із Полом, про його пропозицію — тисячу фунтів за той її вечірній виступ — і про те, як їй були потрібні гроші, хоча вона погодилась здебільшого тому, що це здалося їй веселою пригодою. Хай би там як, але, за її словами, вона не могла відмовити, коли почула моє ім’я. Вона вважала, що це була доля.

І ось тоді я сказав їй. Я боявся, що вона прийме мене за божевільного, але я все одно сказав їй:

— Я тебе вигадав.

— Ні, — відказала вона. — Не вигадав. Тобто, це ж очевидно. Я справді тут, перед тобою.

А потім додала:

— Хочеш мене торкнутись?

Я поглянув на неї. На її обличчя, поставу, її очі. У ній було все те, про що я завжди мріяв у жінці. Все те, чого мені бракувало в інших жінках.

— Так, — відповів я. — Дуже хочу.

— Давай спочатку закінчимо з вечерею, — мовила вона. А потім запитала: — Коли в тебе востаннє була жінка?

— Я не гей, — запевнив я. — У мене були дівчата.

— Я знаю, — сказала вона. — Коли була остання?

Я спробував згадати. Бріджит була останньою? Чи дівчина-стиліст, з якою рекламне агентство відправило мене до Ісландії? Я був не певен.

— Два роки тому, — відповів я. — Може, три. Я просто ще не зустрів потрібну людину.

— Колись зустрічав, — відказала вона. Після чого Кассандра відкрила свою сумку — велику, м’яку і пурпурову, — вийняла з неї картонну папку, розкрила її і дістала аркуш паперу з потемнілими від скотчу кутиками. — Бачиш?

Я згадав його. Як не згадати? Цей аркуш висів у мене над ліжком чимало років. Дівчина на ньому озиралася, неначе звертаючись до когось, хто стояв за шторкою. «Кассандра, — зазначав напис. — 19 лютого 1985 року». І підпис: «Стюарт Іннес». Є щось ніякове і водночас зворушливе в тому, щоб побачити свій почерк з того часу, коли тобі було п’ятнадцять.

— Я повернулася з Канади у 89-му, — сказала вона. — У Канаді шлюб моїх батьків розпався і мама хотіла повернутися додому. Мені було цікаво дізнатися про тебе, про те, чим ти займаєшся, тож я прийшла за твоєю старою адресою. Будинок був порожній. Вікна побиті. Було видно, що ніхто там більше не живе. Стайні вже знесли. Це мене дуже засмутило, бо я, звичайно, любила коней, коли була маленькою. Але я продовжила ходити будинком, аж поки не надибала твою спальню. Я була впевнена, що це вона, хоч меблів там не залишилося. Спальня все ще пахла тобою. І малюнок так і висів на стіні. Я подумала, що нікому іншому він не потрібен.

Вона усміхнулась.

— Хто ти?

— Кассандра Карлайл. Тридцять чотири роки. Колишня акторка. Невдалий драматург. Зараз керую аматорським театром в Норвуді. Драматерапія.[23] Оренда залу. Чотири вистави на рік плюс майстер-класи, а ще місцева пантоміма. А хто ти, Стюарте?

— Ти знаєш, хто я.

А потім додав: — Ти знаєш, що ми не були раніше знайомі, правда?

Вона кивнула.

— Бідолашний Стюарте, — сказала вона. — Ти живеш прямо над цим баром, так?

— Так. Часом буває трохи шумно. Зате метро близько. І оренда не кусається.

— Давай розплатимось і піднімемось до тебе.

Я потягся, щоб торкнутися її руки.

— Не зараз, — сказала вона, забравши руку до того, як я встиг її торкнутися. — Спочатку поговоримо.

Тож ми піднялися до мене.

— Мені подобається твоя квартира, — мовила вона. — Якраз щось таке я і уявляла.

— Напевно, вже час задуматися про оренду чогось трохи більшого, — відказав я. — Але мене і так влаштовує. З того боку гарне освітлення для моєї студії — зараз, вночі, цього не видно. Це дуже зручно для малювання.

Дивно приводити когось додому. Одразу починаєш дивитися на своє житло так, неначе ти тут уперше. Дві олійні картини зі мною, які залишилися з короткої кар’єри натурщиком (мені бракувало терпіння на те, щоб нерухомо позувати тривалий час — знаю, це моя провина) висять у вітальні, збільшені рекламні фото зі мною — на малій кухні та у вбиральні, обкладинки книжок зі мною — здебільшого до любовних романів — над сходами.

Я показав їй свою студію, а за нею і спальню. Вона оглянула крісло цирульника Едвардіанської епохи, яке я виловив у древньому закладі, що зачинився в Шордитчі. А тоді сіла на нього і стягнула взуття.

— Хто з дорослих сподобався тобі першим? — запитала вона.

— Дивне питання. Не знаю. Напевно, моя мама. А що?

— Мені було три, може, чотири роки. Це був листоноша, якого звали містер Поштка. Він приїздив на маленькому поштовому фургончику і привозив мені різні милі штучки. Не щодня. Лише час від часу. То були пакунки з моїм ім’ям, загорнуті в цупкий коричневий папір, а всередині лежали іграшки, цукерки або щось іще. У нього було смішне, дружнє обличчя і ніс з горбинкою.

— То він був справжній? Бо звучить так, наче це хтось, кого могла б вигадати дитина.

— Містер Поштка заїжджав на своєму фургончику прямо до будинку — він був не надто великий. — Вона почала розстібати свою блузку. Та мала кремовий колір і досі виділялась цятками від чорнильних бризок. — Який твій перший справжній спогад? Не той, яким з тобою поділилися інші. А такий, що ти сам запам’ятав.

— Поїздка на море з мамою і татом, коли мені було три роки.

— Ти сам її пам’ятаєш? Чи пам’ятаєш лише, як тобі розказували про неї?

— Я не розумію, до чого ти хилиш…

Вона встала, похитала стегнами і скинула спідницю. На ній був білий ліфчик і потерті, темно-зелені трусики. Дуже по-людському: таке не одягають, коли хочуть вразити нового коханця. Я задумався, які у неї будуть груди, коли вона зніме ліфчик. Я хотів їх пестити, торкатися губами.

Від крісла вона підійшла до ліжка, де сидів я.

— А тепер ляж. З отого боку ліжка. Я ляжу поряд. Не торкайся мене.

Я приліг, склавши руки по швах. Вона поглянула на мене і сказала:

— Ти такий гарний. Якщо чесно, я не впевнена, чи ти мені до смаку. Але в п’ятнадцять ти б мені сподобався. Ніжний, милий і незагрозливий. Творчий. З поні. І стайнею. А ще, б’юся об заклад, що ти ніколи не чіпляєшся до дівчини, поки не знаєш, чи вона готова, я правду кажу?

— Так, — відповів я. — Не чіпляюсь.

Вона лягла поряд зі мною.

— Тепер можеш мене торкнутись, — сказала Кассандра.

Я почала знову думати про Стюарта наприкінці минулого року. Напевно, через стрес. На роботі все було більш-менш добре, але я розійшлася з Павлом, який, можливо, був, а можливо, і не був пройдисвітом, хоча він, без сумніву, вештався з купою підозрілих дівчат зі Східної Європи, тож я почала думати про онлайн-знайомства. Я цілий тиждень тупо реєструвалася на різних сайтах для пошуку старих друзів, ну а звідти вже було легко добратися до Джеремі «Скаллі» Портера, а через нього і до Стюарта Іннеса.

Я просто не могла себе більше стримувати. Мені бракує цілеспрямованості, уваги до деталей. Це ще одна річ, яку втрачаєш, коли дорослішаєш.

Містер Поштка приїздив на своєму фургончику, коли батьки не мали на мене часу. Він усміхався широкою усмішкою гнома, підморгував мені і вручав обгорнутий коричневим папером пакунок, на якому великими друкованими літерами було виведено «Кассандра», а всередині на мене чекала шоколадка, лялька чи книжка. Його останнім подарунком був рожевий пластмасовий мікрофон, з яким я ходила по дому і співала або вдавала з себе ведучу на телебаченні. Це був найкращий подарунок, який я коли-небудь отримувала.