Я виставлявся у галереї «Літл Гелері», що в Челсі, вже більше десяти років. Колись мені виділяли лише чверть стіни і оцінювали роботи не більше, ніж в три сотні фунтів. Тепер щороку протягом жовтня проходить моя власна виставка і варто сказати: якщо я продаю хоч дюжину картин, то цього вистачає, щоб забезпечити мені життя, включно з усіма потребами та орендою на найближчий рік. Непродані картини залишаються висіти на стінах галереї, аж доки їх не куплять — а їх завжди розкуповують до Різдва.

Пол і Беррі — пара, якій належить галерея — досі називають мене «гарним хлопчиком», як і дванадцять років тому, коли я вперше виставлявся в них і коли це було схоже на правду. Тоді вони носили квітчасті сорочки з відкритим широким коміром і золоті ланцюжки, а зараз, у зрілому віці, вбиралися в дорогі костюми і, як на мене, занадто багато говорили про фондову біржу. Та мені однак приємна їхня компанія. Я бачусь із ними тричі на рік: у вересні, коли вони приходять до мене в студію, щоб подивитися, над чим я працював, і вибрати картини на виставку; у жовтні, коли я вішаю роботи й з’являюся на відкриття; і в лютому, коли вони зі мною розраховуються.

Беррі заправляє галереєю. Пол — співвласник. Він приходить на вечірки, а решту часу працює в костюмерній Королівського театру Ковент-Гарден. Цього року вечірка з нагоди відкриття виставки проходила в п’ятницю ввечері. Я провів кілька нервових днів, вішаючи картини. Тепер, коли я все зробив, залишилося тільки чекати, сподіваючись, що людям сподобається моя творчість, і намагатися не виставити себе дурнем. Як і в останні дванадцять років, я слідував порадам Беррі: «Не налягай на шампанське. Розбав його водою. Для колекціонера нема нічого гіршого, аніж побачити сп’янілого художника, хіба що він відомий своїм п’янством — а ти не цим відомий, любий. Будь приязним та загадковим, і коли хтось запитає про історію картини, відповідай, що „на устах моїх печать мовчання“. Але, заради Бога, хоч натякни, що вона в неї є. Люди купують не картини, а історії». Я тепер рідко запрошую людей на попередню виставку: дехто з художників так робить, бо вважає, що це світський захід. Я цього не роблю. Хоч я серйозно ставлюсь до своєї творчості й пишаюсь власними роботами (моя остання виставка називалася «Люди в пейзажах», що загалом досить влучно описує всю мою творчість), я розумію, що вечірка — це суто комерційний захід для заохочення майбутніх покупців і тих, хто може їм щось порадити. Я кажу це для того, щоб ви не дивувалися, чому список гостей на попередню виставку складають Беррі й Пол, а не я сам.

Попередня виставка завжди починається о пів на сьому вечора. Цього року, як і будь-якого іншого, я провів другу половину дня за вішанням картин, слідкуючи, щоб усе виглядало якнайкраще. Єдиним, що відрізняло цьогорічний захід від решти, було те, яким захопленим виглядав Пол — неначе маленький хлопчик, який бореться з нестримним бажанням розповісти, що він купив тобі у подарунок на день народження. А ще, коли ми вішали картини, Беррі сказав: «Гадаю, сьогодні ти прославишся».

Я мовив:

— Здається, на картині з Лейк-Дістрікт помилка.

Великоформатна картина зображала озеро Віндермір на заході сонця і двох дітей, які розгублено дивилися на вас з берега.

— Ціна має бути три тисячі фунтів. А там написано триста тисяч.

— Справді? — сказав Беррі м’яко. От тобі й на.

Але він так нічого і не виправив.

Це мене спантеличило, та ось прибули перші гості, трохи завчасно, тож ця справа могла зачекати. Молодий чоловік запропонував мені грибну слойку зі срібної таці. Я взяв зі столика в кутку свій келих шампанського, котре мав поволі попивати, і приготувався спілкуватися з людьми.

Всі ціни були завищені, і я сумнівався, що «Літл Гелері» вдасться продати мої картини за такі гроші, тож мене хвилювало, за що я житиму весь наступний рік.

Беррі і Пол завжди водять мене по залу, приказуючи: «А це художник, Стюарт Іннес — той красунчик, який створив усі ці чудові картини», а я лиш тисну руки та всміхаюсь. Наприкінці вечора я вже буду з усіма знайомий, тож Пол із Беррі залюбки скажуть: «Стюарте, пам’ятаєш Девіда? Він пише про мистецтво для газети „Дейлі Телеграф“», а я, в свою чергу, радо відповім: «Звичайно! Як ся маєте? Дуже радий, що ви завітали».

Зала якраз була переповнена людьми, коли ефектна рудоволоса жінка, якій мене ще не представили, почала викрикувати:

«Фігуративне лайно!»[22]

Я вів розмову з художнім критиком «Дейлі Телеграф» і ми обидва озирнулися.

Він запитав:

— Знайома?

— Та ніби ні, — відповів я.

Жінка продовжувала дерти горлянку, не зважаючи на те, що звуки вечірки вже стихли. Вона вигукнула: «Нікому не цікаві ці помиї! Нікому!» Після чого сягнула рукою до кишені свого пальта, дістала пляшку чорнил, вигукнувши: «Спробуй тепер це продати!», і виплеснула їх на картину «Захід сонця на озері Віндермір». Чорнило мало темно-синій колір.

Пол якраз стояв поряд із жінкою. Він вирвав з її рук пляшку чорнил, мовивши: «Ця картина коштувала триста тисяч доларів, дівчинко». Беррі взяв її під руку і зі словами «Гадаю, поліції буде цікаво з вами познайомитися» повів жінку до свого кабінету. Вона кричала нам на ходу: «Я не боюся! Я пишаюся собою! Такі художники, як він, просто наживаються на вас, легковірних покупцях картин! Ви стадо овець! А це все — фігуративне фуфло!»

Потім вона зникла, а гості почали знову гомоніти і оглядати забруднену чорнилом картину, зиркаючи на мене. Чоловік із «Дейлі Телеграф» попросив мене прокоментувати ситуацію і розказати, що я відчув, побачивши, як зіпсували мою картину за триста тисяч фунтів. Я пробурмотів, що пишаюся бути художником, і сказав щось про швидкоплинну природу мистецтва, а він припустив, що сьогоднішній вечір можна вважати окремим проявом мистецтва, і ми погодилися, що прояв чи ні, а жінка була не зовсім сповна розуму.

Беррі повернувся і, рухаючись від групи до групи, пояснював, що Пол розбирався з молодицею, і що її подальша доля була в моїх руках. Гості все ще продовжували захоплено гудіти, коли він проводжав їх до дверей. Беррі при цьому вибачився, погодився, що ми живемо у вражаючі часи, і пояснив, що завтра галерея відчиняється у звичний час.

— Гарно все пройшло, — мовив він, коли ми залишилися у галереї вдвох.

— Гарно? Це була катастрофа.

— М-м… «Стюарт Іннес — художник, якому зіпсували картину вартістю триста тисяч фунтів». Мені здається, її треба пробачити, ти так не думаєш? Вона була твоїм товаришем по цеху, хоч і мала інші цілі. Часом для того, щоб піднятися на новий рівень, потрібен невеличкий поштовх.

Ми зайшли до підсобки.

Я запитав:

— Чия це була ідея?

— Наша, — відповів Пол. Він сидів у підсобці і пив біле вино з рудоволосою жінкою. — Ну, більшою мірою Беррі. Але для того, щоб це провернути, нам була потрібна гарненька акторка — і я знайшов її.

Жінка скромно всміхнулася: їй вдалось одночасно показати зніяковіння і самовдоволення.

— Якщо це не приверне до тебе увагу, на яку ти заслуговуєш, красунчику, — сказав Беррі, всміхаючись мені, — то годі й сподіватись на щось інше. Тепер ти став настільки важливим, що навіть вартий нападу.

— Але картина зіпсована, — зазначив я.

Беррі зиркнув на Пола і вони захихотіли.

— Її вже продано — разом із чорнильними бризками — за сімдесят п’ять тисяч фунтів, — відповів Беррі. — Як я завжди й кажу: люди думають, що купують предмет мистецтва, але насправді вони купують історію.

Пол наповнив келихи.

— І це все завдяки вам, — сказав він жінці. — Стюарте, Беррі, я бажаю виголосити тост. За Кассандру!

— За Кассандру, — повторили ми і випили. Цього разу я випив залпом. Мені це було необхідно.

А потім, доки я все ще перетравлював почуте ім’я, Пол мовив: — Кассандро, як ви вже певно знаєте, цей неймовірно вродливий і талановитий молодик — Стюарт Іннес.