— Та ну?!

— Хіба ти не помітив, Бо?

— Горане, окрім диму і вогню, я нічого більш не бачив.

— Ну то доповідаю… Трапатоні став рожевим.

— Весь?! — захоплено запитав Ши Бо.

— Голова і груди, — гордо відповів Горан.

Він хотів був ще щось додати, але чотири потужних вибухи спинили його на півслові. Пожежну кинуло убік, і вона, чиркнувши боком по палаючій стіні, ледь не перевернулась.

— Що це було?! — закричав Ши Бо, як тільки Горан вирівняв машину.

— Колеса вибухнули, друже Бо! Гума вигоріла вщент! — додавши газу, пояснив ворон. — Тепер уже точно довго не протягнемо!

— Дивись, Горане! — задихаючись від диму, прошепотів Ши Бо. — У брандспойтах закінчилася піна!

— Бачу, друже Бо!

— Що будемо робити? Горане?!

— Давай заспіваємо пісню! — запропонував ворон, ледь вписавшись у черговий віраж.

— Давай! — погодився Ши Бо, спокійно дивлячись, як полум’я з усіх боків обгортає машину. — Ти давно обіцяв навчити мене тієї пісні, якої колись співала тобі мама! Нам усе було якось не до пісень! То давай хоч зараз заспіваймо твою улюблену пісню! Заспівуй, друже Горане, а я — підтягну!

— Зараз, друже Бо, зараз! — прокричав у відповідь Горан, намагаючись втримати пожежну машину, яка, черкнувши об стіну, полетіла боком. — Слухай, Бо! Знаєш, друже, мені дуже прикро! Прикро, що я так і не встиг побувати на твоїй Батьківщині! Мені так хотілося побачити Китай! Побачити ті гори, у яких ти виріс — мій друг і мій брат… Скажи, це правда, що ваші гори вищі за саме сонце?! Чи ти таки трохи прибрехав?!

— Якщо по-правді, то прибрехав… Але зовсім трохи! Напевно, наші гори все-таки не вищі за сонце. Але вони найкрасивіші. Ти знаєш, я багато мандрував по світу… Але такої дивної та ніжної краси, як моя Батьківщина, — я більш ніде не бачив. Ти віриш мені, брате Горане?

— Вірю, брате Бо, вірю, — прошепотів ворон, не змігши втримати машину на черговому віражі.

Невідомо із яких причин, але за квартал від Старої Водокачки всі дороги було перекрито. Таксист, що віз Ладу та бабу Ганю із подругами, спробував вискочити до водокачки по вузеньких провулочках. Але намарно. Навіть дворові провулки було перекрито полісменами.

— Що за дурня, — незадоволено пробубоніла баба Ганя, розглядаючи скупчення дорогих машин, якими були заставлені вулички за огороджувальною стрічкою, — дванадцята година ночі, а тут такий аншлаг!

— Дівчата, ви тільки гляньте, яка купа неймовірних тачок! — захоплено прошепотіла пані Дана, дивуючись із дорогих автомобілів, що були припарковані за спинами у полісменів. — Ладо, ти бачила у Лондоні такі круті машини?

— Бачила, але дуже мало, — відповіла Лада, розгублено спостерігаючи за полісменами, які самі із здивуванням розглядали ці ексклюзивні автомобілі, що всі чомусь, як на підбір, мали винятково чорний колір. — Далеко не кожен мільйонер може дозволити собі таке авто.

— Дівчата, я вже у бальному передчутті! — замріяно вигукнула пані Лана та схвильовано обмахнула себе віялом. — Сюди, певно, з’їхались найкращі танцюристи світу!

— Дано, не сміши мене! — чомусь ображено буркнула баба Ганя. — Усім найкращим танцюристам разом узятим і на одне колесо не вистачить від такої тачки… Слухайте, шановний, — звернулася вона до мовчазного таксиста, — ану, пригальмуйте біля полісмена. Я з’ясую, як нам проїхати через ці кордони.

Таксист, що весь час подриґував головою, не звернув жодної уваги на прохання пані Ганни. Він порожніми очима дивився на дорогу, безглуздо мотаючись від одного перекритого провулочка до іншого.

— Шановний, я до вас звертаюсь! — роздратовано смикнула його за плече баба Ганя.

— Що?! — отямившись, перелякано перепитав таксист, витягнувши з вуха малесенький навушник.

— Куди ви їдете, шановний?! — грубо запитала його пані Ганна.

— Як куди? Прямо, — відповів він, подриґуючи головою у такт кожному слову.

— Прямо? — спантеличено прошепотіла баба Ганя, дивлячись у його порожні очі.

Таксист, певно, не бачив не тільки розгубленої пані Ганни, але і взагалі нічого. Він лишень кивав головою і задоволено кліпав очима.

— Як ви себе почуваєте, шановний? — строго прохрипіла налякана пані Дана. — Вам зле?

— Ні, мені дуже добре, — щасливо прошепотів таксист і чомусь заходився ніжно гладити кермо свого автомобіля.

— Ану, зупиніть-но нам, будь ласка, шановний… Шановний… Шановний! — обережно посмикала його за плече баба Ганя.

— А?! Що?!

— Зупиніть, будь ласка…

— У якому сенсі? — щиро здивувавшись, перепитав він.

— У прямому… Зробіть пр-р-р… — наче до кобили, тпрукнула пані Лана. — Тпр-р-р — розумієте?

— А, тпр-р-р?

— Саме так, — спробувала спокійно відповісти пані Лана, про себе відзначивши, що останні п’ять хвилин таксист дивиться будь-куди, тільки не на дорогу. — Можеш зробити тпр-р-р?

— Нема питань, — відповів таксист і зупинив машину.

Потім він повільно розвернувся до пані Ганни. Обтер сльози, що котились по його щоках, і тихесенько прошепотів:

— Скажіть, будь ласка, мила пані… Ви не знаєте, як пройти до бібліотеки?

— Дано, швиденько викликай швидку! — стурбовано наказала баба Ганя.

— Вже викликаю, — знічено буркнула пані Дана та, діставши мобільний, вийшла із таксі.

— Ви не моя мама? — знов обтерши сльози, серйозно запитав таксист у пані Ганни.

— Ні, сонечко, я — не твоя мама, — співчутливо відповіла вона.

— Шкода, — тихесенько прошепотів парубок та зненацька посміхнувся. — Анжела сьогодні сказала, що вона мене не любить… Не любить і ніколи не любила. Вона за іншого зібралась заміж… Анжела каже, він, хоч і не красивий, зате куди багатший, аніж я.

— Яка Анжела? — ледь чутно запитала пані Лана.

— Із кулінарного технікуму, — знов заплакавши, пояснив таксист. — Випускниця… Найкрасивіша дівчина усього Львова… Вона вже три роки поспіль виборює титул «Міс кулінарний технікум»… Чесне слово…

— Не хвилюйся, милий, — заспокійливо мовила пані Ганна. — Ми згодні, що Анжела ця — найкраща. Лано, — гукнула вона подругу, — ти лишаєшся з ним! А ми, аби не гаяти часу, рушаємо до водокачки. Лікарі приїдуть — і ти нас доженеш. Добре?

— Добре, Ганю.

— Швидка вже виїхала, — зазирнувши до машини, повідомила пані Дана. — Ой, дівчата, гляньте, а цей хлопчик, таксист, вже заснув, — здивовано додала вона.

— Дійсно, заснув, — прошепотіла Лада, розглядаючи змучене обличчя сплячого.

— І скільки це треба випити пива, аби впасти у таку несвідомість, — незадоволено буркнула пані Лана.

— Це не пиво, пані Лано, — сумно зазначила Лада. — Це значно гірше.

— Тобто? — спантеличено запитала пані Лана. — Що ти маєш на увазі?

— Ланочко, я тобі потім розтлумачу, що до чого, — досить грубо увірвала подругу баба Ганя. — А зараз всі тихесенько виходимо з машини.

— То мені залишатися чекати на швидку? — розгублено перепитала пані Лана.

— Ні, сонечко, рушаємо всі разом, — відповіла баба Ганя, вилізши з машини. — Он, вже швидка їде, — хитнула вона головою у бік дороги. — Вони самі тут розберуться…

— Обережно, не грюкайте дверима! — скомандувала пані Дана та побігла до швидкої, яка зупинилася навпроти, по той бік дороги.

— Дано, доженеш! — гукнула баба Ганя і, поправивши капелюшок, рушила до полісменів, що стояли біля червоної огороджувальної стрічки.

— Що сталося? Що за затримка? — запитав Бравісимо, висунувши дзьобика із Ладиної сумки.

— Вже нічого. Сиди тихенько, не вилазь, — прошепотіла Лада та обережно знову засунула Тоні в сумку.

— Ладусю, подивись, я не пом’яла бальну сукню? — схвильовано запитала пані Лана, розправляючи прим’яте плаття.

— Ні, пані Лано, — у вас бездоганний вигляд, — ледь посміхнувшись, відповіла Лада, і вони помчали доганяти бабцю.

— Дівчата, стривайте, я за вами не встигаю! — захекано пробубоніла пані Дана, наздоганяючи їх.

— Дано, ти там розібралась з лікарями?