— Я не розумію, ти жартуєш?! — пані Барбара вкрай спантеличилася.

— Зовсім ні… — спокійно відповів пан Гай та, дивлячись у дзеркало, зосереджено зробив ковточок чаю.

— Любий, ти тільки уяви: хлопець у дванадцять років свято вірить у те, що римський Колізей — це найбільший футбольний стадіон у світі, на якому італійський «Мілан» вперше у своїй історії виборов кубок Європейських чемпіонів. Римська імперія зародилася не як аграрна чи ще якась там держава, а винятково як футбольна. Мікеланджело — це перший італієць, якому п’ять разів поспіль присуджували «Золотий м’яч» як найкращому футболістові Європи! Але найнепристойніше та найогидніше те, що викладач з історії навіть не намагається сперечатися, а, як підлабузник, погоджується з цим бовдуром!

— Ну все, досить! — різко перебив дружину пан Гай. — Досить пустої балаканини! Не намагайся переконати мене, що наша донька навчається в одному класі з бовдурами та нікчемами.

— Чому? — розгубилася пані Барбара. — Ти вважаєш, що саме це мізерне середовище та оточення Лондонського Ґранд-Коледжу здатне чомусь навчити нашу доньку?

— Я вважаю, люба, — перевівши на дружину свій упевнений погляд, промовив він, — що ти ще занадто високої думки про це вишукане коло вибраних дітей. Насправді ці вибрані діти — справжнісінькі виродки. Але… Але саме ці розумники за п’ятнадцять-двадцять років будуть керувати своїми державами та визначати шляхи розвитку людства. Тож нашій любій донечці, хоче вона того чи не хоче, доведеться з ними порозумітися! Тож нехай повертається до Лондона і вчиться шукати спільну мову зі своїми однокашниками.

— Але, любий… — спробувала заперечити пані Барбара.

— Я ще не закінчив, — роздратовано зауважив пан Гай та знову перевів строгий погляд на своє дзеркальне відображення. — Із сумом мушу констатувати, що спілкування твоєї матері з нашою донькою призводить до катастрофічних наслідків. Занадто вільні погляди моєї тещі руйнують усі мої титанічні намагання щодо виховання нашої дитини. Саме через це від сьогоднішнього дня, саме з цієї миті, я забороняю твоїй матері спілкуватися з Ладою.

— Але ж, любий, хіба ми можемо заборонити бабці спілкуватися з її улюбленою онукою?

— У цьому вже немає жодної потреби, — багатозначно відповів пан Гай.

— Вибач, Максе, але я не розумію тебе, — підвівшись, схвильовано промовила пані Барбара та рушила до вікна. — Ковток холодного повітря — це якраз те, що допоможе мені не втратити свідомість, — прошепотіла вона сама до себе, відчиняючи велетенське вікно.

На широкому підвіконні, вкритому білосніжним снігом, лежав чорний ворон. З його пошматованого крила стирчала дротикова стріла, а під очами висіли малесенькі бурульки сліз, замерзлих на морозному повітрі.

— Господи, що це?! — схвильовано вигукнула пані Барбара, дивлячись воронові в очі, що благально витріщалися на неї. Ворон знесилено підвів крило до свого чорного дзьобика та ледь чутно прохрипів: «Тс-с-с!»

Від такої несподіванки пані Барбара зойкнула, перелякано затуливши долонями лице. Майже одразу вона розтулила долоні і, мружачись, знову подивилась на підвіконня. Воно було порожнім. Тільки малесенькі червоні краплинки яскраво виблискували на засніженому підвіконні. Але й вони, ці червоні цяточки, зникали майже на очах, вкриваючись пухнастими сніжинками, що рясно сипалися з неба. І вже за мить сніг усе запорошив.

Пані Барбара ще раз уважно подивилася на підвіконня. Потім ще раз… І ще… Але даремно. На підвіконні, крім різдвяного пухнастого снігу, нічогісінько не було.

— Боженько, мені вже мариться… Тільки цього бракувало, — прошепотіла вона й почала нервово масувати скроні, аби хоч трохи прийти до тями.

Може, через гігантські розміри Дзеркальної зали або просто через заглибленість у свої думки, але пан Гай не почув переляканих вигуків дружини. Він спокійнісінько продовжував пити теплий чай, уважно розглядаючи своє дзеркальне відображення.

— Вибач, любий, на чому ми спинилися? — запитала пані Барбара, глибоко вдихаючи морозне повітря, що плинуло у залу з привідчиненого вікна. — Ах, так, згадала… Спочатку ти говорив про намір заборонити моїй матері спілкуватися з нашою донькою, а потім одразу заперечив сам себе.

— Я не заперечив сам себе! — зненацька вибухнув криком пан Гай. — Я ніколи не заперечую сам себе! Двадцять три секунди тому я заборонив твоїй матері мати будь-яке спілкування з моєю донькою! І я не бачу жодної потреби двічі повторювати свої накази!

— Але ж, Максе… — крізь сльози спробувала мовити вона, та, не договоривши, одразу голосно заридала.

— Подивись! Поглянь на це варварство! — знервовано смикаючи за поли свого піджака, вів далі пан Гай. — Знаєш, що це таке?

— Не знаю, — навіть не глянувши на чоловіка, схлипнула Барбара.

— Не знаєш?! Ну то я тобі скажу! У мене на піджаку знову повиривані всі ґудзики! По-варварськи, на всіх моїх піджаках та сорочках відірвані усі ґудзички! І знаєш, чия це робота?!

— Не знаю…

— Ну то я скажу тобі. Це варварство, люба, — робота моєї тещі!

— Максе, що ти таке кажеш? Ну подумай, зрештою, сам, навіщо моїй мамі щодня відрізати ґудзики з твоїх піджаків?

— Не відрізати, люба, не відрізати… А виривати їх із корінням! — ледь стримуючи гнів, прогарчав пан Гай. — Теща просто-таки видирає ці бідолашні ґудзики зі шматками цієї бідолашної матерії!

— Максе, схаменися, я благаю тебе. Любий, заспокойся. Заспокойся і просто подумай: навіщо моїй мамі таке робити?! Адже це — цілковите безглуздя.

Пан Гай узяв зі столу серветку, нервово протер своє спітніле чоло й тихо промовив:

— Барбаро, твоя матір чинить це безглуздя з ненависті до мене. Вона мене не зносить, і саме через це вона таємно нівечить мій гардероб. І зараз я тобі це доведу.

Він спокійно поклав використану серветку на стіл та владно вигукнув:

— Родмане!

— Я тут, господарю, — прохрипів здоровань, що весь сніданок, наче статуя, простояв за спиною пана Гая.

(Правду кажучи, необізнані люди, вперше натрапляючи на Родмана, приймали його за сучасну скульптуру. І були не тільки здивовані, але і вкрай налякані, коли виявлялося, що ця скульптура може говорити. Зрештою, тут немає нічого дивного, бо на обличчі гранітних скульптур можна було розгледіти куди більше емоцій, ніж на цьому незворушному титані. Родман, мабуть, був єдиною людиною у світі, яка не мала жодних емоцій. Але про це трохи пізніше…)

— Родмане, двадцять три години тому я наказував тобі знайти докази злої підступності моєї тещі. Тож слухаю тебе.

— На вашій тещі вини немає, господарю, — механічно промовив Родман. — Ґудзики з ваших костюмів та сорочок відривала звичайна ворона, яка занадилася через вікно лазити до вашої гардеробної кімнати.

— Хто?! — розгублено перепитав пан Гай.

— Звичайнісінька ворона, — спокійно повторив Родман.

«Не ворона, а ворон! Гидотний убивця не може вже відрізнити ворона від ворони», — ображено прошепотів ворон, запорошений снігом, що сидів у самому куточку підвіконня і крізь відчинене вікно чув усю розмову. «Нікчемна, мізерна особистість», — вилаявся він на Родмана, спробувавши дзьобом дістати з крила дротикову стрілу. Але всі намагання ворона були марними через страшний біль, завданий стрілою, якою було наскрізь пробито крило.

Пан Гай протер новою серветкою своє здивоване обличчя, підвівся з-за столу і почав ходити залою. Туди — сюди… Сюди — туди. Тук-гук, гук-тук, — луною відгукувались його підбори від важкої ходи.

— Нічого не розумію, — нарешті промовив він, зупинившись напроти Родмана. — Ти кажеш, що мій гардероб нівечила звичайнісінька ворона?

— Саме так, господарю, — схиливши голову, відповів Родман.

— А теща? — підозріло приплющивши око, прошепотів пан Гай. — Що в цей час робила моя теща? Можливо, вона стояла на «шухері», поки ця мерзотна ворона відривала мої ґудзики?

— Ні, господарю, — спокійно мовив Родман. — Вашої тещі в цей час взагалі не було в палаці.

— Ага! — захоплено вигукнув Макс Гай, зрадівши новонародженій думці. — Значить, вона натренувала ворону і керувала нею здалеку! Правильно?!