Джовані, побачивши, що Вазген не збирається до них повертатись, полегшено зітхнув.

— Чому він такий злий? — щиро запитав він у Маріам.

— Ні-ні, Вазген не злий, — сумно всміхнувшись, відповіла вона. — Просто це підземелля пригнічує його, і він нервує. Сховати ворона, який звик до неба, під землею… Хіба це не жахливо?

— Жахливо, — погодився Джовані. — А він справді твій наречений?

— Так. Ми мали побратися, але… Перед самим весіллям нас арештували. Підступно схопили й кинули сюди. Мене мають стратити… Та коли саме, я не знаю… Тут, під землею, дні лічити неможливо…

— А чому? Чому тебе мають стратити? І хто? — схвильовано перебив її Джовані.

— Це довга й сумна історія, — прошепотіла Маріам. — Краще розкажи мені, як ти сюди потрапив?

— А я… Я н… не… знаю… — затинаючись, відповів Джовані та стих.

— Чому ти на мене так дивишся? — ледь чутно запитала принцеса.

— Як?

— Ну, я не знаю… Якось дивно.

— Просто… Просто я ще ніколи не бачив такої красивої дівчини, як ти…

— Ти перебільшуєш, — розгублено прошепотіла Маріам, і в її очах чомусь заблищали малесенькі сльозинки. — Я виглядаю кепсько.

— Ні-ні, — заперечливо захитав головою Джовані. — Ти найкрасивіша дівчина у світі! — якось сумно виголосив він.

Маріам нічого не відповіла. Вона дивилася на нього і мовчала. А з її очей чомусь текли сльози.

— Чому мовчиш? — трохи сердито запитала вона в Джовані, не сподіваючись такої безпосередності.

— Приймаю рішення, — серйозно мовив він.

— Рішення про що?

— Про подальшу нашу долю.

— І що?

— Вже нічого, — спокійно відповів Джовані. — Я вирішив з тобою одружитись.

— Ну, дякую, що попередив…

— Будь ласка.

— Ну ти й нахаба, — строго мовила принцеса.

— Сам собі дивуюсь, — погодився Джовані та, одразу ж отримавши ляпаса по носі, ввічливо зазначив. — Дякую за згоду.

— Прошу, — так само ввічливо відповіла принцеса.

— Можливо, ще будуть якісь зауваження? Готовий вислухати всі точки зору, — чемно, але зухвало запитав Джовані Маріам.

— Так, — погодилась принцеса, — певні зауваження є. Це, будь ласка, за нечемність, — прошепотіла вона, давши Джовані другий ляпас.

— Красно дякую…

— Це за виховання! — третій ляпас. — А це — за все інше… — додала вона, відчайдушно ляскаючи його по дзьобі.

— Дякую, — як ніколи чемно, подякував Трапатоні, мужньо витримавши усю зливу ляпасів. І вже після цього тихенько знепритомнів.

— На здоров’я… — відповіла Маріам, полегшено зітхнувши. — Теж мені, жених знайшовся! — чи то ображено, чи то щасливо вигукнула вона. — Ой, лишенько, він знову знепритомнів… Артаку, Вазгене, мерщій біжіть сюди, цей бідолашний знову помирає!

— Що трапилось? — запитала Лада, щойно бабця поклала трубку телефону.

— Сталося те, що давно вже мало статись, — захекано відповіла баба Ганя, прискорюючи хід.

— А що вже давно мало статись? — ледве встигаючи за нею, запитала Лада.

— Твоя мати пішла від твого батька.

— Як пішла?… Коли?

— Дві години тому… Взяла Риту на руки та пішла. А він… — вигукнула бабця, роздратовано махнувши рукою. — Він, найбагатша людина країни, пошкодував навіть викликати їй таксі. Скупий нікчема! Вибач, онученько, що при тобі кажу такі слова про твого батька… Але… Але ніяк не можу стриматися. Стоп! — зненацька зупинилася вона, щойно звернувши на вулицю Ліста. — А це що за фокуси такі? — бабця заблимала очима. — Подивися, що це за мара… Це ж наше авто, яке ми лишили біля «Лямпи».

— Де?

— Ну, он, у кінці вулиці, біля рожевого будинку, припарковано наш джип, — спантеличено пробубоніла баба Ганя, закрила долонями лице та заходилася напружено терти очі. — Бачиш?

— Бачу…

— І я бачу… Таки бачу, — затинаючись, повторила вона.

— А може, це не наша машина?

— Як це не наша? — обурилась баба Ганя. — Он же на ній напис: «Львівське товариство „Ті, кому за 70“.» Мої діоптрії ще ніколи мене не підводили! Хіба не бачиш, геть уся машина завантажена коробками з ґудзиками?

— Таки правда. Твої діоптрії тебе не підвели… Це наша машина. Але як вона тут опинилась?

— Цей казус, онученько, ми ось-ось з’ясуємо. Мерщій! — рішуче гукнула баба Ганя та, розштовхуючи перехожих, помчала до свого авто.

Дивно, але машина в ту ж мить почала втікати. Маневруючи вузькою вуличкою Ліста та намагаючись не зачепити припарковані автомобілі, вона стрімко попрямувала у бік вулиці Вороного.

— Ба, ми його не доженемо! — послизнувшись та гримнувши на бруківку, закричала Лада.

— Ніколи не здавайся! — повчально вигукнула баба Ганя та, допомігши підвестись онучці, знову рішуче кинулась наздоганяти ціль.

— Ой! — зойкнула Лада, знову гепнувшись на слизьку бруківку.

— Внученько, щось я не збагну, кому за сімдесят, мені чи тобі? — захекано пробурчала бабця та допомогла онучці піднятись. — Забилася?

— Ба, ми все одно не встигнемо за нею…

— Запам’ятай, сонечко, слова матеріальні… Те, що ти говориш, — обов’язково станеться. Тож завжди і говори, і думай позитивно! Біжимо! Давай, доганяй! — крикнула бабця та з оскаженілим виразом обличчя знову кинулась наздоганяти свій джип. — Я його дожену! Дожену і зроблю йому боляче… Ким би не був цей крадій, він пошкодує, що народився на світ!

— Ба, думай позитивно! — зауважила Лада, ледь устигаючи за нею. — Інакше ти матеріалізуєш жорстокість!

— Я матеріалізую справедливість! Але матеріалізую її жорстко! — виголосила баба Ганя та, відчайдушно стрибнувши, вчепилась у задню раму свого джипа.

Водій різко натиснув на газ, і джип, потужно заревівши, вискочив на вулицю Вороного. Баба Ганя не змогла витримати такої спритності. Вона відпустила раму та, за інерцією, стрімко покотилась по бруківці, аж допоки її не спинив світлофорний стовпчик.

— Ба, ти жива? — жалісно вигукнула Лада, кинувшись до бабці.

— Слухай, сонечко, — зніяковіло мовила бабця, — мені щойно пощастило придумати новий вид спорту — слалом попою по бруківці. І, судячи з реакції перехожих, цей вид спорту має всі шанси стати олімпійським. Ти тільки глянь, як усіх заціпило… Проходьте-проходьте, шановний, цирк уже скінчився! — звернулась вона до пана, що, роззявивши рота, остовпіло дивився то на неї, то на зігнутий стовпчик світлофора.

— Ба, у тебе зараз такий вираз обличчя, що всі просто бояться тобі співчувати, — прошепотіла Лада, підводячи бабцю із бруківки. — Ну ж бо, спирайсь на мене.

— Ладусю, внученько, спокійно… Твоя бабця у чудовій формі, — вже посміхнувшись, мовила баба Ганя. — Спочатку, звичайно, мої діоптрії серйозно помутніли, якщо не сказати більше… Але зараз усе гаразд… Ну, Мальво… Ну, сорока-білобока, стривай… Мій терпець урвався, і тепер тобі ніякий «Ґрінпіс» уже не допоможе…

— Ти думаєш, до викрадення причетна Мальва?

— А хто?! Подумай, зрештою, сама, кому потрібно, аби Джовані не викупив принцесу? Ой, як я шкодую, що не прибила її чоботом одразу…

— Ба, ти таке говориш… — розгублено прошепотіла Лада.

— Яке таке? — строго перепитала бабця.

— Ну, я не знаю… Твої слова не просто жорстокі, вони набагато гірші.

— Згодна, — мовила пані Ганна та, зупинившись, серйозно подивилася в очі внучці. — Розумом я усвідомлюю, що жорстокість є неприпустимою та гидкою. Але… Коли я стикаюся з підлістю, жорстокістю, мізерністю та зарозумілістю, мені просто серденько рветься, так хочеться надавати по мордяці. Ось так, просто і жорстоко… Взяти і надавати по нахабній, розбещеній мордяці! Ось такий парадокс, онученько… Розум говорить одне, а серденько — зовсім інше… Жінка більше до серця прислухається, а літня людина — до розуму. Ось і змагається серденько з розумом усе життя… То один візьме гору, то інший. І як цю вічну боротьбу припинити, ніхто не знає. Багато є таких, що говорять, буцімто їм усе достеменно відомо. Але говорити, онученько, і знати — це не одне й те саме. Я думаю, ті, хто говорить про знання, насправді нічогісінько не знають.