— І яка користь із того, що ти ледь не вбилась?

— Користь суттєва. Усі ґудзики вже брудні, і їх не треба вивалювати у пилюці, — вже посміхаючись, відповіла бабця і стала рішуче підводитися з підлоги.

— Користь, користь! — раптом знервовано вигукнув папуга, що нишком сидів у клітці. — Всі базікають, я корисний! А я тут ні при чім! Мені дають — я й беру!

А що мені робити, якщо мені усі дають?! — ображено тараторив він, емоційно перебираючи у лапках жердину, на якій сидів.

— Ти що, теж умієш говорити? — розгублено запитала у папуги Лада.

— Ні, не вмію! — буркнув він та одразу повернувся до Лади спиною.

— Як це не вмієш? Ти ж щойно говорив? Ти чого відвернувся?

— Ладо, дай йому спокій! Усі папуги говорять, але самі не знають що… Так ото, несуть різні каламбури. Ліплять докупи все почуте, — мовила баба Ганя та заходилася змітати розсипані ґудзики. — Швиденько скочуй усі коробки!

— Ба, це ти даремно так про нього… Він тебе нещодавно королевою назвав і навіть запропонував одружитись! А ти до нього так нечемно.

— Одружитись на папузі — це ти називаєш компліментом? Кинь цього базікала негайно! Часу обмаль, допомагай мені швиденько!

— Зараз-зараз, — відказала Лада та знову розвернулася до папуги. — Мене звати Лада, а тебе як? — пошепки запитала вона.

— Мене — пан Петро, — не обертаючись, відповів папуга.

— У тебе красиве ім’я, — щиро зазначила Лада.

— Правда? — несміливо перепитав він.

— Правда.

— Ну, не знаю, не знаю… Я не в захваті, скажу чесно.

— Чому? Тобі не подобається це ім’я?

— Мені не подобається бути подарунком! Розумієш?! Скажи мені, що доброго в тому, що ти подарунок?! Що доброго в тому, що тебе всі дарують і ніхто тебе не любить?

— А чому ти думаєш, що тебе не люблять?

— Елементарно! Якби мене любили, мене б не дарували! А так мене всі дарують — мене ніхто не любить. Ніхто…

— Вибач, а що, пані Рута збирається тебе комусь подарувати?

— Та ні, ти що?! Ще зарано! Мене тільки вчора їй подарували…

— Ладо, кинь нарешті ці дурниці! — суворо гукнула бабця. Ти тільки гаєш час! Швидко скочуємо, я вже все зібрала, — захекано пробурмотіла баба Ганя та, ставиш на коліна, заходилася скочувати коробки.

— Ну все-все, ба! Зараз уже іду! — Лада знову розвернулась до папуги. — Слухайте, пане Петро, а вас що, справді тільки вчора їй подарували?

— Ну, то так… — сумно відповів папуга, і в його очах заблищали сльозинки. — Тільки вчора… Хіба ти не помітила, що крамничка пані Рути найкраще прикрашена до Різдвяних свят?

— Помітила. Вертеп, гірлянди, срібний дощик… Її крамничка наче вистрибнула з казки.

— Так, цілком справедливо. Тож і мерія визнала найкраще прикрашеною саме її крамничку… А я — подарунок. Цінний подарунок від мерії — щасливому переможцю. Тобто пані Руті.

— А чому саме папуга? Я цього не розумію… У нашого мера що, забракло фантазії на якийсь більш гуманний подарунок?

— Мер тут ні при чім. Він сам бідолаха — найнещасливіша людина в світі, — схлипнувши, прошепотів у відповідь пан Петро та ще тихіше пояснив. — Він підкаблучник. Хіба ти не знаєш, що у європейських сім’ях усім керують виключно жінки?

— Ні, не знаю…

— Ну, то будеш знати. Але меру взагалі не пощастило… Його дружина, пані Луїза, взагалі не людина…

— Як не людина? — здивовано перебила його Лада. — А хто ж вона?

— Вона деспот, — озираючись довкола, майже нечутно прошепотів пан Петро. — Справжнісінький деспот у спідниці. Вона щовечора вимагає, аби мер її поцілував… А мер просто не має сил… Він усі сили витрачає на служіння місту…

— Ти думаєш?

— Я знаю… Я цілий тиждень спостерігав за їхньою родиною! Цілий тиждень, аж поки мер не винагородив мною пані Руту… А мер — людина честі і справжній лицар: він до останнього не хотів мене дарувати. Так і казав: Луїзо, схаменися! Цей папуга коштує п’ять тисяч баксів! Нащо його дарувати? Це занадто жирно! За планом подарунок визначено — телевізор. Благаю, схаменись. Але пані Луїза ввімкнула істеричний тон і таки переконала чоловіка, що їм у будинку конче треба сьомий телевізор. Тож так і вирішили… Телевізор залишили собі, а мене подарували.

— Слухайте, пане Петре, а хочете, я вас відпущу на волю?

— Та ти що?! — аж перестав із переляку плакати папуга. — Зима на дворі! Мінус 15 — вдень! Мінус 22 — вночі!

— Ладо! — роздратовано гукнула онуку баба Ганя. — Ти хочеш, аби ми ніч провели не на балу, а у тюрмі?!

— Все-все, я вже біжу!

— Ну то допомагай вантажити! Вже все готово! — покректуючи, мовила бабця та, узявши три величезні коробки, рушила до дверей.

— Давайте так домовимося, пане Петре… Я незабаром повернусь, аби компенсувати пані Руті цей страшний гармидер. Повернусь і вас куплю. А коли настане літо, я відпущу вас, і ви будете вільний. Повернетесь на свою батьківщину…

— Правда? — недовірливо перепитав пан Петро.

— Правда.

— Дай чесне слово.

— Чесне слово, — сумно усміхнувшись, пообіцяла Лада.

— А я тобі що за це? — розгублено перепитав папуга.

— Нічого.

— Що, просто так?

— Просто так…

— Задарма?!

— Задарма.

— Так не буває! Я в це не вірю! Я коштую п’ять тисяч доларів, і тому знущатися з мене будуть до останку. Я так і помру у клітці. Просто так, задарма — мене не звільнять. Так не буває…

— Буває. Так буває… І я тобі це доведу. Даю тобі чесне слово.

— Ладо, не драконь мене! — виголосила спітніла баба Ганя, беручи до рук останні три коробки. — Попереджаю: у гніві я страшна! Невже ти хочеш позбавити свою бабцю можливості потанцювати на балу?

— Ну то кинь ці коробки — я їх зараз винесу сама. Заводь машину — я біжу!

— Ой, онученько, з таким бігом я швидше добіжу до інфаркту, ніж до балу. Давай швиденько, я чекаю у машині! — І, забравши останні коробки, пані Ганна винесла їх до авто.

— Ти мені віриш? — дивлячись в очі панові Петру, серйозно запитала Лада.

— Поживемо — побачимо, — сумно відповів він. Біжи — тебе чекають…

— Добре, я біжу — вже час.

— Прощай! — втерши сльозинку, прошепотів пан Петро.

— Я не кажу тобі прощай. До зустрічі — так буде краще! Дуже прошу, не видавай нас поки пані Руті. Ми швидко компенсуємо все. Просто ці ґудзики вкрай потрібні, аби викупити від страти воронову принцесу… А в нас немає зараз грошей, тож ми вчинили весь цей жах.

— Не хвилюйся… Я вже знаю, що робити. Я розкажу, що це пограбування вчинила пані Брильська! І я все бачив!

— Ти знаєш, хто така пані Брильська? — вже відчинивши двері, здивовано перепитала Лада.

— А хто ж її не знає? Вона труїть голубів пшеницею, аби вони не обгиджували їй вітрину…

З двору засигналила машина. Лада вискочила надвір та одразу знову зазирнула до крамнички.

— Я повернуся! Обов’язково повернуся!

Але пан Петро вже не зміг відповісти. Він плакав…

Весь день пані Барбару не полишало почуття тривоги. Передчуття чогось неминучого та страшного краяло їй душу та боляче стискало серце. Вона відчувала, що саме сьогодні має статися щось таке, що назавжди змінить і її саму, і її долю. Весь день усе просто валилося з її рук, нібито закликаючи лишити нарешті всі домашні клопоти та спокійно зазирнути у свою душу.

— Знову сніг. Білий-білий сніг, — задумливо промовила пані Барбара, зачаровано спостерігаючи, як красиво за вікном гарцює білосніжний пух.

Поруч із нею на килимі заклопотано бавилася дворічна Рита. Нібито відчуваючи, що мамусю зараз не варто відволікати, вона самостійно та серйозно вибудовувала з різнокольорових кубиків вежу. І лишень іноді, коли вежа падала, вона сумно зітхала й тихесенько шепотіла: «Ай… Ай-я-яй…» І одразу починала будувати нову. Ще вищу та кращу.

— Такої сніжної зими, напевно, не було вже двісті років… А може, навіть більше… — прошепотіла пані Барбара та, узявши на руки малесеньку Риту, ніжно притисла її до себе. — Подивися, донечко, яка краса… Колись, дуже-дуже давно, чотирнадцять років тому, твоя мама познайомилась із таточком… Тоді теж була зима і йшов сніг… Такий самий — білий-білий сніг. Бачиш, сніг анітрошки не змінився, він такий же білий… А все решта… Все решта чомусь поміняло колір.