— П… Пана Урсуляка? — затинаючись, перепитала пані Марія.

— Так-так, саме пана Урсуляка.

Лада хотіла ще щось сказати, але не встигла. Не встигла, бо пані Марія втратила свідомість.

— Не зрозуміла… — спантеличено прошепотіла баба Ганна, перевівши розгублений погляд з непритомної пані Марії на двох вишуканих пань, що розгублено стояли у дверях.

Пані були вдягнуті у приголомшливі вечірні довгі сукні. І до того ж, кожна тримала у руці витончене віяло. Напевно, порізно ці бездоганні дами неодмінно виглядали би блискуче. Але разом… Разом, так, як вони з’явилися — під ручку — це було неприпустимо…

Не припустимо та недоречно… Разом вони виглядали не тільки вкрай дивакувато, але й жах як кумедно. І все лишень через таку дрібничку, як різниця у зрості. Судіть самі: пані Лана мала зросту два метри та три сантиметри і справедливо вважалася найвищою жінкою у Львові. А пані Дана мала метр тридцять сім. І хоча й не вважалася найнижчою жіночкою Львова, але все одно, у порівнянні з пані Ланою, виглядала просто ліліпутом. Звичайно, всі ці метри-сантиметри — дурня і більш нічого. Адже будь-якому мудрецю і так зрозуміло, що міряти жінку сантиметрами — це безглуздя та неправильний підхід. Також мудрецям відомо, що правильний підхід полягає у тому, аби взагалі жодним чином не вимірювати жінку.

Жінка — це таке створіння, таке диво, така краса й таємниця… що будь-який мудрець, навіть не дуже мудрий, відчуває, що до жінки варто підходити лишень із захопленням або з усепоглинаючим захопленням… А з усілякими там метрами, сантиметрами та міліметрами — ані руш!

Тож зауважимо ще раз: пані Лана і пані Дана у своїх бальних сукнях виглядали приголомшливо, витончено та бездоганно. Але… Але трохи смішно…

— Дівчатка, це що за маскарад? — спантеличено прошепотіла баба Ганя, здивовано розглядаючи їхні сукні та віяла. — Ви це чого?

— Як це чого? — обурилась пані Лана. — Того…

— Чого того?

— Ну, того — на бал… — пояснила пані Дана. — Ти ж нас запросила?

— Ну, запросила, — пробубоніла баба Ганя.

— Ну, ось ми й тут… Я вже тридцять років не танцювала вальсів… — сумно всміхнувшись, мовила пані Лана.

— А я просто обожнюю танго… Усі його види, — замріяно заплющивши очі, зазначила пані Дана.

Саме в цей час у колодязній печері діялося щось неймовірне. І все лишень через те, що брату Маріам, воронові Артаку, спало на думку запропонувати «непритомним» боям Хруні та Гулі прийти нарешті до тями та розповісти усе, що їм відомо про понівеченого ворона (Джовані Трапатоні). В обмін на правду Артак гарантував їм збереження їхнього нікчемного життя та безпеку. І все було би прекрасно, якби розлючений Вазген не додав свої п’ять копійок: «Чим правдивішою буде ваша розповідь, тим у більшій безпеці буде ваше життя».

Саме ця необачна фраза Вазгена і призвела до того божевілля, яке стали чинити Хруня та Гуля. Кожен із них прагнув розповісти якнайбільше правди, аби заробити більшу безпеку. Тож вони так завзято почали колошматити один одного, відстоюючи одноосібне право на правду, що навіть у мужнього Вазгена по тілу побігли мурашки. І якби Гуля мав зараз таку ж людську подобу, як і Хруня, то цей мордобій сміливо можна було б назвати чемпіонатом Львова з боксу. А так… Коли людина, тобто Хруня, нівечить тваринку, тобто Гулю, та ще й із таким жахливим виразом обличчя… то це, вибачте, просто злочин. Добре, що Артак хоч іноді робив спроби розтягнути цих правдолюбців, інакше все могло скінчитись убивством. Але, зрештою, все своєю чергою…

— Брехун смердючий! — вже десяту хвилину поспіль волав Хруня, знущаючись із кажанячого Гулиного крила. Вхопивши свого найкращого товариша за крило, Хруня відчайдушно розкручував його у повітрі та раз по раз бамкав ним по підземному озерцю. Після кожного бамкання Хруня неодмінно викрикував улюблену фразу: брехун смердючий! Та знову осатаніло заходився розкручувати друга у повітрі, увесь час вигукуючи одне і те саме: «Я тобі покажу, що таке центрифуга, смердючка ти смердюча!»

Безумовно, далеко не кожен здатний витерпіти такі дикі катування і не померти. Але Гулі, як не дивно, це вдавалось. І навіть більше. Треба віддати йому належне — він не тільки терпів, але й огризався.

— Сам брехло! — бекав він після кожного бамкання та відразу переходив до залякування: — Не візьму тебе із собою на чемпіонат Львова з боксу — аби знав!

Це «аби знав» Гуля завжди вигукував тричі поспіль. А потім знову починав усе спочатку: «Сам брехло!» — і далі вже за текстом…

Таку його надзвичайну живучість пояснити досить просто. Гуля мав мрію. А мрії, як відомо, дають силу жити, боротися та ніколи не здаватися.

Звісно, багатьом його дивакувата мрія могла здатись нікчемною, безглуздою чи навіть просто смішною… Але це лишень сторонній погляд, якому не відомі потаємні внутрішні хімічні процеси, які й призводять до народження такої неймовірної сили, як-от мрія. Різні мрії наділені різною силою та потужністю… Але будь-яка мрія, якою смішною і безглуздою вона б не виглядала для стороннього ока, — це таїнство. Таїнство та незбагненне диво, яке примушує та надихає жити. Будь-що, за будь яких обставин та перешкод.

Тож звичайнісінький нікчема бой Гуля також мав мрію. Він справді щиро та захоплено мріяв побувати на чемпіонаті Львова з боксу та побачити, як люди нізащо товчуть одне одному пики. І саме ця безглузда та смішна мрія надавала йому силу не помирати від страшних знущань свого найкращого друга.

— Я тобі покажу, що таке центрифуга, смердючко!

— Сам брехло! Не візьму тебе з собою на чемпіонат Львова з боксу — аби знав! Аби знав! Аби знав!

— Тихо! — щосили заволав Артак, не в змозі вже витримувати це божевілля. — Інакше вас обох негайно, зараз же, Вазген заріже!

— І заріжу, — розгублено прошепотів Вазген. Та, трохи помовчавши, прислухаючись до тиші, додав, уже більш рішучо: — Аби знали!

— Ти! — вказав Артак крилом на захеканого та ледь живого Гулю. — Кажи ти! Хто цей понівечений ворон?

— Це Джовані Трапатоні, — по-підлабузницьки відповів Гуля, не забувши зверхньо глянути на Хруню.

— Так-так-так, — ображено втрутився в розмову Хруня, — це Джовані Трапатоні.

— Ну я ж казав, що це не Горан, — мовив Вазген, багатозначно глянувши на Маріам.

— Він італійській князь? — чи то запитала, чи то ствердила принцеса.

— Володар італійських воронів — князь Манчіні, — категорично, зі знанням справи, повідомив Вазген. — Прізвище Трапатоні взагалі не належить до княжих родів.

— Ну і що? — тихесенько сама у себе запитала Маріам та непомітно, ображено показала Вазгену кінчик язика.

— Цей Трапатоні — звичайнісінький боржник! — улесливо дивлячись на Вазгена, прокричав Хруня.

— Це правда, він — боржник, — погодився Гуля.

— І саме за це ви кинули його до центрифуги? — сердито вигукнула Маріам.

— Боржників у центрифугу не кидають, — підтвердив припущення сестри Артак. — Центрифугою катують винятково тих, хто наважився чинити супротив владі. Їх катують, аби вони забули не тільки те, що таке гордість та почуття власної гідності, але й своє ім’я.

— Двісті років тому, — знесилено прошепотів старий ворон — батько Вазгена, — холуї тодішнього начальника інквізиції Дайоти підступно упіймали німецького повсталого ворона Амадає… Вони кинули його до центрифуги, після якої цей безстрашний, сміливий ворон назавжди забув, як його на ім’я… Ці нікчеми брешуть — заріж їх, синку.

— Добре, батьку, не хвилюйся, — чемно заспокоїв Вазген свого тата і дістав кинджал.

— Ні-ні-ні, тільки не це! — жалісливо занив Хруня. — Ми все… Все скажемо та геть усе розкажемо! Даю чесне благородне слово! Отож… Цей Трапатоні — страшний герой! Він кинув виклик не тільки начальникові інквізиції Заморі, але й самому імператору ДДТ! Він, один-однісінький, бився з десятьма легіонами Замори!

— З двадцятьма! — виправив його Гуля.

— Так-так-так, з двадцятьма! — негайно погодився Хруня. — Спочатку, звичайно, було лишень десять легіонів… Але коли стало зрозуміло… Коли Замора збагнув, що цей Трапатоні страшний герой, ще гірший, ніж Горан та Бо Ши разом узяті… Він кинув на підмогу ще десяток легіонів…