Падаючи на дно колодязя, Голота не знав і навіть не здогадувався, що чекає на нього внизу. Але він дуже добре уявляв собі, яка жахлива смерть очікувала би його згори, якби він не наважився стрибнути. Щоразу, стукаючись головою об тісну колодязну шахту, бой полегшено зітхав та механічно бубонів: «Негайно все буде з’ясовано та докладено… Все буде з’ясовано… І все буде докладено…»

Нарешті страшний удар по потилиці привів його до тями, і він, заплющивши очі, виголосив: «Здаюсь! Каюсь у своїх мерзенних діяннях та прошу милості у мудрих вірменських воронів!»

Волання, луною задзвенівши у його немічній голові, зникло так само зненацька, як і народилося. Ще тричі гупнувшись головою об вологу колодязну стіну, він мимоволі облизав пересохлі губи та прошепотів: «Вимагаю милосердя та гуманізму…»

Але й ця слушна вимога, на жаль, зосталася без відповіді. Тож боєві нічого не лишалось, як розплющити нарешті очі та остаточно прийти до тями.

Усвідомивши, що волання чуло лишень його налякане нутро, він із жахом озирнувся навкруги. Виявилось, що він зачепився своїм модним піджаком за якийсь гачок, що стирчав зі стіни. І саме через це не долетів до дна колодязя. Погойдуючись на гачку, бой уважно прислухався та раз по раз зиркав донизу, де ледь помітно проглядалася печера.

— Хтось не долетів, — пролунав із глибини чийсь голос.

— Артаку, брате, благаю, відійди звідти… Це могла гудіти звичайна каменюка, що обірвалася зі стіни, — почувся із печери стурбований дівочий голос.

— Якщо це справді каменюка, то вона вже мала впасти, — заперечив чоловічий голос.

Голота своїми гачкуватими пальцями гарячково видряпав із кам’яної кладки стін каменюку та пожбурив її вниз. Відлуння впало у печеру, і його враз поглинуло невеличке озерце, яке містилося під самою колодязною шахтою.

— Артаку, Вазгене, він знову знепритомнів! — почувся з печери збентежений дівочий голос.

Артак — стрункий ворон, з гордою осанкою і забинтованими крилами, переступив через непритомних Хруню та Гулю, що лежали біля самого озера, та рушив углиб печери.

Біля самої стіни, на єдиному сухому клаптику долівки, сиділа заплакана Маріам, тримаючи на своїх колінах голівку Трапатоні.

— Він виживе? — крізь сльози прошепотіла Маріам, ніжно погладжуючи його скуйовджене пір’ячко.

— Це невідомо, сестро. Але, поки він дихає, є надія.

— Принцесо, дайте нарешті спокій цьому нещасному! — незадоволено пробурчав ворон, що стояв трохи осторонь. — Йому треба спокій, а ви весь час його гладите…

— Вазгене, як ти можеш так казати? — здивовано мовила Маріам. — Невже тобі зовсім не шкода цього бідолаху?

— Мені його шкода! Але якою безмірною не була б ця жалість, не можна втрачати субординацію. Я думаю, принцесо, не варто забувати, що ви належите до прадавнього царського роду… В той час як цей бідолашний — звичайний підданий…

— Вазгене, — строго обірвала його Маріам, — ти говориш дурниці.

— Це не дурниці! — ображено вигукнув Вазген та, заклавши крила за спину, знервовано став ходити по колу, кульгаючи на обидві лапи. — Тут ще треба добре помізкувати, хто такий цей ворон… І чи не заслано його до нас із підступною метою? Ось, гляньте на цих непритомних! — махнув він крилом у бік двох боїв, що лежали біля самої води. — Кажан і цей, у робі, що має подобу людини… Це звичайнісінькі бої, призначення яких — катувати і вбивати… Як ви думаєте, чому вони тут опинились? Мовчите? Ну то я скажу вам… Поява цих мерзотників — це хитрощі Замори!

Хруня та Гуля, почувши, що про них іде мова, враз перестали підглядати крізь ледь примружені повіки. Вони старанно заплющили очі та ще правдоподібніше заходились удавати з себе непритомних.

— Тут криється якийсь підступ! — впевнено підсумував Вазген. — Усі вони хитрющі та підступні. Замора інших не тримає.

— Та невже ти не бачиш, що цього бідолашного ворона катували? — розгублено прошепотіла Маріам. — Яка підступність? Адже він і словечка не може вимовити… Він, щойно розплющить оченята, одразу непритомніє…

— Принцесо, чому ви говорите «оченята»? Чому ви не можете сказати просто «очі»? — ревниво вибухнув Вазген та ще знервованіше зашкутильгав по колу. — Коли я, захищаючи вас при арешті, ледь не втратив свої ноги… Ви не виявили до мене жалості ні на йоту!

— Синку, дуже тебе прошу, помовчи трохи, — знесилено прошепотів старий ворон, що лежав посеред юрби поранених воронів.

— А я не можу мовчати, тату! Адже Маріам моя наречена!

— Синку, чоловікові завжди варто триматись не тільки мужньо, але й мудро, — ще тихше прошепотів старий ворон.

— А хіба хтось може звинуватити наш княжий рід у боягузтві? — гордо запитав Вазген, обвівши всіх ображеним поглядом.

— Тихо, він знову розплющив очі! — вигукнула Маріам.

Джовані, ледь-ледь відкривши око, спробував підвести голову та озирнутись.

— Як тебе звати? — тихо запитала його Маріам.

Трапатоні уважно подивився на неї та, усміхнувшись, прошепотів:

— Я не знаю.

— Ти не знаєш, як тебе звати? — ніжно всміхнулась вона.

— Не знаю, — щасливо відповів Джовані. Знову зустрівшись поглядом із Маріам, він замислився, ніби щось пригадуючи.

— А тебе як звати? — нарешті запитав Джовані, уважно розглядаючи її красиві сумні очі.

— Мене звати Маріам.

— Гарне ім’я, — прошепотів Трапатоні та знову над чимось замислився.

— В тебе щось болить?

— Голова… — ледь чутно мовив Джовані та сильно затис крилами свою голівку. — В мене дуже болить голова.

— Це й не дивно, — ображено пробубонів Вазген. — Адже принцеса безперестанку гладила його по голові.

— Принцеса? — зненацька вигукнув Трапатоні, почувши до болю знайоме слово. — Принцеса… — ще раз задумливо прошепотів він та, розвернувшись до Маріам, уважно подивився на неї.

— А ти справді принцеса?

— Справді, — усміхнувшись із його безпосередності, відповіла Маріам.

— Захоплення цього ворона титулами зайвий раз доводить, що він звичайнісінький місцевий боржник, — сухо прокоментував Вазген вигук Джовані. — Тож якщо ви, мила Маріам, вважаєте, що вам нарешті поталанило зустріти безстрашного Горана, то ви глибоко помиляєтесь. Це звичайнісінький місцевий боржник, ось і все…

— Ні, цей ворон не звичайнісінький… — прошепотіла принцеса, дивлячись у розгублені очі Джовані. — Я це відчуваю… Коли я дивлюсь на нього, у мене в грудях стискається серце.

— У всіх жінок чомусь стискається серце саме тоді, коли вони дивляться на немічних та безпорадних, — парадокс, — безапеляційно зауважив Вазген.

— Вазгене, милий, що з тобою? Останні півгодини ти говориш речі, які зовсім тобі не властиві. Кожне твоє слово палає зверхністю та зневагою. Твій тон, милий, тільки мурує перешкоди до порозуміння.

— Принцесо, я лишень волію підкреслити найважливіше, — ледве стримуючись, відповів Вазген. — Якщо ви думаєте, що цей нещасний — славетний Горан, ви помиляєтесь… Ось і все.

— До чого тут Горан? — знизала плечима Маріам.

— Вазгене, по-моєму, ці бої прикидаються, — ледь чутно прошепотів Артак нареченому своєї сестри.

— Ти думаєш?

— Я весь час не зводив із них погляду. Вони мружаться, спостерігаючи за нами. А щойно… Щойно бой, який має людську подобу, щось прошепотів кажанові. І той йому відповів.

Вазген рішуче дістав із-під крила малесенький кинджал. І вони разом рушили до непритомних боїв. Присівши навшпиньки перед боєм у людській подобі, Вазген прискіпливо подививсь у його лице.

— Досить прикидатись, піднімайся! — наказав він, приставивши кинджал до серця боя.

Бой навіть не поворухнувся.

— Певно, цей негідник добре знає, що воронова князівська честь не дозволить убити будь-кого, хто не дивиться тобі в очі, — вимовив Артак. — Тому він так міцно заплющив очі.

— Так, — погодився Вазген, — ці мерзотники старанно вчать наші звичаї та закони — аби користати з них… Ну, нічого… Ми почекаємо, доки їм не остогидне ця мізерна гра. Сідай, друже Артак, поруч…