— Все, шеф, я готовий! — заверещав захоплено Хруня, вмостившись за брандспойт. — Тепер підкидуйте героя якомога вище, і я зроблю йому приємно! — виголосив він, зареготавши, та ретельно прицілився.

Велетень іще раз здивовано глянув на непритомного Джовані, а потім щосили зафутболив його в небо. Тільце Джовані підлетіло чи не до самих хмар та звідти почало падати на землю. Хруня, старанно сопучи, прицілився та стрельнув. Із брандспойту вилетіла сітка, складена у кулю. Вона мішком ухопила непритомного Джовані та сама одразу затягла його у брандспойт.

Щасливий Хруня аж зайшовся від реготу:

— Не довго смердючка смерділа, бо помста її наздогнала, поста її наздогнала і хвацько її упіймала. Хі-хі-хі! Ха-хі-хі!

— Заткни пельку! — привів до тями Хруню строгий голос дебелого дядька у строгому костюмі. — На, швидше жери цю подобу! — наказав він, недбало кинувши йому пігулку. — Ще купа роботи на сьогодні, а треба ж поділити ці ґудзики.

— О, шеф, ви вже при параді? — захоплено вигукнув Хруня та ковтнув таблетку. — А як будемо ділити ґудзики? По-чесному чи як завжди?

— По-чесному — як завжди, — незадоволено буркнув у відповідь шеф та, піднявши зі снігу непритомного Гулю, закинув його у машину. — Його пігулку зекономимо… Хоча я не уявляю, як цей боягуз збирається дивитися на боксерський мордобій.

— А він буде дивитись із за заплющеними очима, — невдало пожартував робітник у пожежній робі, хихикнувши голосом Хруні. Зненацька з-під снігу виліз промерзлий до кісток Бравісимо. Він обтрусився та підбіг до дядька в строгому костюмі.

— Мільйон разів перепрошую на слові, вельмиповажний пане бой, але ви щойно щось казали про розподіл чесний… То, я подумав, може, мені варто нагадати вашій милості про себе та про моє нікчемне існування?

— Ні, не варто, — недбало кинув дядько та рушив до водійської кабіни.

— Але ж ви обіцяли розподілити все на рівні частки… — захлипав Бравісимо. — То чи можу я мати надію, вельмишановний пане бой, що ви дотримаєтесь слова?

— Ні, не можеш, — ледачо, з огидою відповів той.

— Але чому? — розгублено та затинаючись, занив Тоні.

— Тому що ти бездарна та нікчемна особистість, — голосом Хруні, посміхнувшись, мовив робітник у робі. — Йди звідси геть, смердючко! — додав він та зневажливо зафутболив Тоні у кіоск «ПИВО-ВОДИ».

— Благаю, милосердні, зарахуйте хоч крапельку цих ґудзиків мені! Хоч що-небудь подайте, із ласки до нікчемності моєї!

— На, не плач! — задоволено хмикнувши, буркнув шеф та кинув одного ґудзика у сніг.

— Шеф, — радісно заволав робітник Хруня, залазячи до того у машину, — дозвольте і його закинути до центрифуги! Він, певно, вже дуже скучив за своїм найкращим другом…

— А хіба ця смердючка іще тут?

— Ні-ні, мене вже тут немає… — виголосив перелякано Бравісимо та кинувся тікати геть.

У машині голосно та щасливо загиготіли два чоловічих тембри.

Пожежна завелась та рушила з яру.

Досить швидко вона вибралася з лісу на дорогу. І вже за мить діставшись траси, розвернулась та помчала у напрямку до Львова… До старої водокачки…

Шановні, якщо вам хтось колись скаже, що Париж — столиця моди, знайте — ця людина ніколи не була в Парижі. Це чарівне місце — годі й сперечатися. Шкода того, хто хоч разочок не побачив його казкові закуточки. І вкрай нечесно не бути в захваті від Парижа. Але — столиця моди? Це вже, їй же Богу, неправда!

А хто думає інакше, той, знову ж таки, або не був у Парижі, або користується винятково застарілими чутками, або просто людина вкрай нечесна.

Також треба зауважити, шановні, якщо вам хтось колись скаже, що Львів — не столиця моди, знайте — ця людина ніколи не була у Львові. А хто думає інакше, той або не бував у Львові, або користується застарілими чутками, або просто нічогісінько не тямить у моді (і таке, на жаль, буває). Але львів’ян це не обходить. Усі львів’яни діляться на дві категорії: ті, котрі тямлять у моді, і ті, хто краще за всіх тямлять у моді. До першої категорії належать тільки троє. Пані Рута — власниця магазину «Ґудзики», її папуга пан Петро та ще якась бабця з околиць Львова. Усі інші львів’яни вважають себе яскравими представниками саме другої категорії. Саме до неї, безперечно, належала і баба Ганя, якій, звісно, було відомо те, про що зараз дізнаєтесь і ви.

Шановні, якщо вам колись доведеться почути, що хтось обзиває капелюшок ДЕТАЛЛЮ туалету… Знайте, ця людини ніколи не була ані в Парижі, ані у Львові! І ця людина — справжнісінький невіглас! Капелюшок — це не ДЕТАЛЬ! Це лебедина пісня моди… Це — сама мода! Її серце, нерви, капіляри… І навіть щось значно більше. Запам’ятайте, у Львові геть гола людина не вважається голою (перепрошую на слові), якщо має на собі файний капелюшок. Тож якщо вам пощастить бути у Львові… і ви (мало що трапляється!) десь загубите свій одяг… одягайте капелюшок та сміливо рушайте у своїх справах. І, повірте, людина, яка справді тямить у моді, не кине у ваш бік жодних зауважень — лишень захоплення та щирі зойки. А вам уже відомо, що всі львів’яни діляться лишень на дві категорії — ті, що тямлять, і ті, які краще за всіх тямлять у моді.

Тож треба тепер зауважити, що коротка, але важка дорога з передмістя до площі Ринок не минула для баби Гані марно. Вона вигадала прекрасний план пограбування. Цей план був настільки геніальний, що викликав захоплення її онуки Лади. Неймовірний захват також обійняв її подружок пані Лану і Дану, яким вона по телефону все розповіла. Що стосується самої баби Гані, то їй навіть у такому незвичному питанні, як пограбування, із легкістю вдалося поєднати корисне із приємним. Єдине: досить складно було переконати активісток пані Дану та Лану утриматися від імпровізацій. На жаль, за планом їм були відведені другорядні ролі. Але обіцянка компенсувати цю несправедливість на сьогоднішньому балу остаточно їх переконала. Найбільш щасливою з-поміж усіх виявилася Лада. Їй у плані відводилася визначальна роль. Найголовніша акторська роль у виставі «Пограбування серед білого дня, або Як це робиться у Львові». Тож від правдоподібності зіграної нею ролі залежав успіх чи провал вистави.

Коли вже все було продумано до дрібниць, а ролі всім розтлумачено, головний режисер — тобто баба Ганя — розпочала виставу.

Отож, шановні, дійство почалось.

Велетенський джип під’їхав до будинку № 4, що на площі Ринок. Саме в цій рожевій кам’яниці перший поверх займає одна з найліпших крамничок ґудзиків у Львові.

І тільки-но джип припаркувався біля входу, як до нього одразу ж підійшли двоє полісменів. Постукавши по машині, худорлявий поліцейський жестом наказав опустити скло. Швидка поява полісменів не входила до сценарію головного режисера — баби Гані. Але, досить швидко опанувавши свою розгубленість, вона приязно всміхнулась та опустила скло.

— Моє шанування, — кокетливо мовила баба Ганя і багатозначно примружила повіки.

— Шановна, прошу ваші документи, — серйозно мовив худорлявий полісмен.

— А в чому, зрештою, проблема? — ще загадковіше примружившись, запитала вона.

— Проблема в тому, шановна, що площа Ринок — пішохідна зона, проїзд по якій, а тим більше паркування, заборонено категорично, — суворо, на одній ноті відчеканив худорлявий полісмен. — Ваші документи!

— А чому ж тоді машина мера стоїть під ратушею, он — у самому центрі площі? — втрутилась у розмову Лада, красномовним жестом вказавши на скупчення машин, що стояли зовсім поруч із ними. — Меру та народним депутатам, значить, можна, а звичайним людям ні?

Полісмен зробив вигляд, що не почув це безглузде та наївне запитання.

— Помовч, — ледь чутно, але категорично прошепотіла онучці баба Ганя.

— Я сказала правду! — ображено буркнула Лада та показала язика товстенькому полісмену, який весь час мовчки уважно роздивлявся їхнє авто.

— Мовчи, все буде крем-брюле… Я це гарантую… — ніжно прошепотіла онучці баба Ганя.

— Ви почули мій наказ? — досить грубо запитав у пані Ганни роздратований марнуванням часу полісмен. — Ваші документи!