— Хруня! Не дурій! — розважливо пробасив бой. — Гуля висунув кльову замануху, — сходити та позирити на людський бокс. Люди нізащо товчуть одне одному пики — хіба це не цікаво?

— Цікаво, — подумавши, згодився Хруня та чомусь одразу заходився колупатись у носі.

— Ну ось… — прохрипів бой, щасливий від порозуміння. — А тепер, хлопчики, знайдіть швиденько мені цього нікчемного італійця! — по-діловому наказав він та почав обережно розгрібати своїми велетенськими лапами снігові кучугури. — Ну, і де ж подівся цей шматок лайна?

— Шеф, він тут! Я його знайшов! — по-ідіотськи зареготав Хруня, витягуючи за хвіст із завалів Трапатоні. — Ну ж бо, нікчемне падло, вилазь на розправу.

— Я не нікчема… — захрипів ворон, приходячи до тями. — Я — Джовані Трапатоні, — уже гордо мовив він і, зібравши лапку в кулак, щосили торохнув Хруню по мордяці.

Кажан відлетів аж до «ПИВО-ВОДИ» та з гуркотом провалився у кіоск. І вже буквально за мить його перелякана голова визирнула назовні.

— Шеф, що це було? — загукав кажан, виплюнувши вибиті два ікла на долоню.

— Нізащо б’ють по мордяці… — розгублено прошепотів Гуля. — Це дуже схоже на чемпіонат Львова з боксу.

— Шеф, я ж вам казав, що втрачаю форму… — плачучи, вигукнув Хруня. — Швиденько видайте мені пігулку! Я все ж таки немилосердний і страшний бой… Мене не можна просто так ось по мордяці.

— Нікчемо ти мізерна, ти що це з себе тут малюєш нам китайця? — з огидою пробасив велетенський бой, певно, натякаючи на повсталого китайського ворона Бо Ши.

— Сам ти мізерний! І всі твої залякування — нікчемні! — сміливо викрикнув Джовані. Він стиснув кігтики в кулачки і відчув, як сніг під лапками одразу став гарячим. — Всі ґудзики належать Маріам, і ти не маєш права торкатися до них своїми лапами брудними! Негайно зарахуй усі ґудзики як викуп! Даю тобі три секунди!

— По-моєму, цей ворон на голову добряче хворий… — промямлив Гуля. — Цей дурило наважується лякати самих боїв!

Джовані відчув, що він не знає, що йому робити далі. Тому він рвучко та голосно вигукнув перше, що спало на думку:

— Я рахую до трьох! Один!

— Шеф, пропоную здатись, — одразу заскиглив Хруня, перелякано визираючи з кіоску. — Він, певно, знає якісь страшні чари, якщо дозволяє собі такі слова геройські. Пропоную здатись…

— Якщо здамось, то в понеділок гарантовано не потрапимо на чемпіонат Львова з боксу, — зауважив Гуля.

— А якщо не здамось, то гарантовано приймемо жахливу смерть… — рюмсаючи, мовив Хруня.

Десятиметровий бой розгублено мовчав та знервовано кліпав очима. Було помітно, що він уперше в житті стикнувсь із таким небаченим нахабством. Стовідсотково — він вперше на власні очі бачив вияв непокори, і його вуха вперше почули такі страшні погрози. Звісно, він чув про вчинки Горана і Бо Ши, але… То були лишень жахливі оповідки його товаришів. А ось так просто побачити цей жах на власні очі… Ні, він був не готовий до такого розвитку подій.

— Два! — голосно вигукнув Джовані та сам ледь не заплакав від страху, що стис його усього.

— Шеф, майте, зрештою, хоч краплю милосердя, — знову заскиглив Хруня, — здавайтесь швидше… Інакше буде пізно! Він зараз розпочне бити нам мордяки.

— Як на чемпіонаті Львова… — чи то запитав, чи то ствердив Гуля, уже ледь живий від страху.

— Два на ниточці! — зненацька прохрипів Джовані, відчувши, як по його дзьобику покотилась перша зрадницька сльозинка.

На щастя, велетенський бой цього не помітив, бо його очі вже затьмарювали власні сльози страху.

— Два на голочці! — прокричав Джовані, як тільки-но відчув на дзьобику другу зрадницьку сльозинку.

— Шеф, не будьте боягузом! Знайдіть хоч краплю мужності в собі та давайте вже здаватись! — істерично просипів Хруня, який від нервів та страшного переляку заходився гризти залізну стіночку кіоску.

— Заспокойся, ми готові здатись… — жалісно завив Гуля. — Але як це зробити? Я ще ніколи в житті не здавався… Я навіть не уявляю собі цю процедуру. Ти знаєш, як треба по-нормальному здаватися?

— По-нормальному — не знаю, — відповів, ниючи, Хруня. — А по-ненормальному, я думаю, робити треба так: різко розвернутися та тікати що є сили…

— Дожене, — вперше вставив у суперечку своє мудре слово велетенський бой та покірно заплющив заплакані очі.

— Два на павутинні! — вигукнув Джовані та одразу зробив те ж саме, що і велетенський бой — перелякано заплющив очі.

— Шеф, я зрозумів — ви божевільний! Ви любите страждання. Тому й прагнете прийняти мученицьку смерть… — плачучи та затинаючись, приречено виголосив Хруня. — Отямтеся, благаю! Терміново, негайно здайте нас в полон та швиденько здавайтеся самі! Інакше всі ми помремо в стражданнях і муках!

— Три! — прошепотів Джовані, і запала цілковита тиша. Все завмерло, і навіть сніг під лапами вже не скрипів. Джовані чув лиш стукіт власного серденька. Воно, бідолашне, так гупало у грудях, що, здавалося, ще трохи — і вискочить назовні. Зненацька неймовірну тишу прорізав істеричний лемент Хрюні:

— Ні-і-і! Ні, я не хочу помирати! Я не хочу, я не хочу! — заволав він та заходився битись головою об кіоск.

Велетенський бой із силою заплющив очі та покірно очікував на смерть. Гулі пощастило найбільше — він одразу рішуче втратив останні залишки свідомості та з усього маху гримнувся на сніг. Тому, що було далі, він не пам’ятає…

А надалі, на жаль, усе складалося непередбачувано та трагічно. На жаль, надалі Джовані припустився найбільшої помилки у своєму житті. Він кинувся фізично доводити свою перевагу. А цього нізащо і ніколи не можна допускати. Намагатися фізично вплинути на опонента — неприпустимо. Це справжнісіньке безглуздя і найпряміший до поразки шлях. На жаль, так сталося, що Джовані не знав цього залізного життєвого закону. А поруч не знайшлось нікого, хто міг би йому це підказати. Тож Трапатоні сам обрав найгірший розвиток подій — він кинувся у бійку. Підлетівши до боя-велетня, він відчайдушно заходився лупити його по мордяці. Треба віддати належне старанності Джовані — робив він це натхненно, не шкодуючи ні сил, ні часу. Але… Певно, Джовані дуже здивувався, якби якимось дивним чином опинився зараз на місці цього боя… Він би збагнув, що всі його потуги — просто сміх та марне витрачання часу. Для велетня, який вище сосен, удари воронового крила — це навіть менше, ніж клопоти від комара. Але сталося вже те, що сталося. Назад немає вороття. Тож Трапатоні на мордяці монстра добряче познущався над власними крильми. Потім він знесилено опустився нижче, до грудей, та заходився старанно ламати свої кігті на дебелій шкірі боя. Після кожного удару велетень лиш задоволено порикував та блаженно млів. Певно, йому ці удари були як лоскотання. Очевидно, він сприймав усе як ніжне та приємне погладжування п’яток. А може, навіть більше. Можливо, він порівнював це блаженство лишень із тим задоволенням, коли хтось пір’ячком неспішно водить по обличчю? Як би там не було, а велетенський бой отримав стільки неочікуваного мління, що його тепер легко можна вважати справжнісіньким обранцем долі.

Хруня, миттєво заспокоївшись, захоплено дививсь на шефа та заздрісно прислухався до його блаженного гарчання. Що стосується Джовані, то, віддамо йому належне, він протримався досить довго. Коли ж останні сили покинули його, він, втративши свідомість, безсило ляпнувся у сніг.

Велетенський бой розплющив очі та сумно позіхнув. Обережно, двома кігтиками, підняв Джовані з землі та підніс упритул до свого обличчя його тільце. З ніжністю подививсь на нього, зітхнув та рушив до пожежної машини. Однією лапою схопившись за брандспойти, витягнув її зі снігу. Потім відчинив якийсь відсік, усередині якого містилась клітка.

— Шеф, шеф, стривайте! — отямившись, прогорланив Хруня та мерщій поліз на пульт, до брандспойтів. — Не кидайте його у центрифугу! Треба творчо ставитись до роботи! Підкиньте цього нікчему вгору, а я на льоту його заарканю!

Шеф іще, певно, досі не міг відійти від конфузу, тому він мляво озирнувся на Хруню та здивовано знизав плечима.