Хруня хотів було щось сказати, якісь останні слова у своєму нікчемному житті… Але в колодязній шахті, на щастя, поламався гак, на якому вже годину тихенько гойдався їхній шеф. Тож, зрештою, Голота опинився там, де й мав опинитись, — у малесенькому озері посеред печери. Гупнувся він так зненацька, голосно та недолуго, що всіх одразу заціпило. Усіх, разом із самим Голотою. Його заціпило найдужче. Він навіть не спромігся кліпнути очима. Лишень дивився в якусь невідому точку та не дихав. Усім одразу стало зрозуміло: він усе чув.

— Це хто такий? — суворо запитав Вазген, дивлячись на очманілого.

— О, то це ж наш шеф — бой Голота! — перелякано прошепотів Гуля.

— Атож… Це він і є… — ще тихше погодився з другом Хруня.

— Я поскаржуся! — волав зв’язаний сич, налякано кліпаючи очима після кожного слова. — Що ви собі дозволяєте?! Я поскаржусь на вас! Неодмінно поскаржусь!

— Цікаво-цікаво, — прошепотіла Лада. — І кому ти будеш скаржитися?

— Мерові! — з погрозою вигукнув пугач та знову кліпнув очима. — Самому мерові! А може, навіть вище!

— А ти знайомий з нашим мером? — хитро примружившись, запитала баба Ганя.

— Не смішіть мене! — завзято закричав сич. — Чи я знайомий з мером!? Ха-ха-ха! Та я знаю всіх! Усіх корисних людей з доброю репутацією! Вони всі, геть усі — мої боржники, аби ви знали!

— Слухай, Ганнусю, — розгублено мовила пані Лана, — я щось не збагну: воно сич чи людина?

— Я пан Урсуляк! — роздратовано прорік пугач. — Пан Урсуляк я! І я буду скаржитися, куди слід, попереджаю вас! Останній раз попереджаю!

— Ланусю, воно — потвора. Звичайнісінька потвора. — Вже трохи стомлено пояснила пані Ганна. — Ладо!

— Я тут, ба…

— Запам’ятай, онученько, краще розумно мовчати, ніж по-дурному говорити, як ось цей пан Урсуляк. Це я з приводу виховання, — збираючись з думками, додала вона.

— Я зрозуміла… Слухай, ба, може, все-таки викличемо швидку для пані Марії?

— Не треба. Я ж уже казала, що не треба! Це звичайні нерви. Вона полежить трохи, і сама відійде. Вона дихає?

— Дихає, — відповіла пані Дана, яка весь цей час обмахувала непритомну пані Марію своїм віялом. — Прекрасно дихає і має пристойний пульс.

— Ну й чудово, — підсумувала пані Ганна. — Перекладіть її на диван, і нехай вона собі полежить — відпочине. Бо на пояснення витрачати зараз час — безглуздо. Роботи — непочатий край, а ми вовтузимось уже хтозна-скільки… — відчинивши шафу та переглядаючи речі, бурчала баба Ганя. — Переклали?

— Авжеж, — захекано мовила малесенька пані Дана.

— Тепер, дівчатонька, зміняймо швиденько свої бальні сукні на оці спортивні костюмчики і мерщій стаємо до роботи. Бо пан Урсуляк нас уже добряче зачекався, — мовила пані Ганна, кинувши дівчатам два старомодних спортивних костюми, із лампасами на штанях і з великою літерою «Д» на кофтинках.

— Ганнусю, ти смієшся? — ображено запитала пані Лана. — Ти хочеш, аби я надягнула на себе костюмчик цього потворного Урсуляка?!

— Ганно, це не смішно, — ще більш ображено пробубоніла пані Дана.

— Дівчатонька, спокійно, без емоцій. По-перше, костюмчики, не належать цьому пану, як, зрештою, і вся ця квартира. Він лиш нещодавно видурив цю житлоплощу… І навіть, он, іще дипломники свої розвісити не встиг, — роздивляючись вишукані дипломи, що стосом лежали на столі, мовила баба Ганя. — По-друге, костюмчики, хоч і старомодні, але геть новесенькі. Он, подивіться, на них і етикеточки висять… Ось… Що тут написано? Львівська фабрика спортивного вбрання… Костюм спортивний, байковий, із логотипом товариства «Динамо»… Ціна: 17 грн 85 коп. Рік випуску 1991…

— І все-таки я не розумію, — роздратовано перебила подругу пані Лана. — Ну чому я не можу бути зараз вбрана в бальну сукню?

— Та тому, що бальна сукня — неодмінний атрибут вальсів. І він, цей атрибут, має бути просто бездоганним. І саме через це він аж ніяк не підходить для катування підлої тварини… Тобто птаха, — виправилась пані Ганна, по-змовницьки підморгнувши дівчатам.

— Для катування? — затинаючись, перепитала вкрай розгублена пані Дана.

— Звісно, — ще раз, по-змовницьки підморгнувши, відповіла баба Ганя. — Для жорстокого та жахливого катування. — Я сподіваюсь, ви не хочете змастити такі вишукані сукні кров’ю? Це буде зовсім нешляхетно.

— О-о, ні! Тільки не це! — знесилено простогнав сич-Урсуляк. — Я готовий! Шановні, я готовий до ділової, конструктивної розмови.

— Прекрасно… Це прекрасно, шановний пане Урсуляк, — ще раз підморгнувши дівчатам, мовила пані Ганна. — Але… Дівчата, все ж таки, ви переодягніться. Це буде неабияк сприяти нашому порозумінню з конструктивним паном Урсуляком.

— Будемо за дві хвилини! — вже посміхнувшись, відповіли дівчата і, вхопивши спортивні костюми, вискочили із кімнати.

Сич перелякано провів поглядом активісток товариства «Ті, кому за 70». І коли ті зникли за дверима, зніяковіло подививсь на пані Ганну та заходивсь знервовано кліпати очима.

— Онученько, — повчальним тоном звернулась баба Ганя до Лади, — запам’ятай… Те, що зараз буде робити твоя бабця, тобі робити аж ніяк не можна. Ніколи й ні за яких обставин так знущатися із тварин не можна. Тобто я хотіла сказати, що взагалі знущатися з тварин не можна. А тим більше, не можна чинити так, як це зараз буде чинити твоя бабця.

— Ні-ні-ні! — жалісливо застогнав сич-пугач. — Благаю вас, не треба! Адже я готовий… Цілковито готовий до конструктивного порозуміння.

— Віриться важкувато, — строго відповіла пані Ганна. — Але, може, спробуємо — перевіримо вашу щирість… Де наші ґудзики?

— Я не знаю… — одразу заридавши, пронявчав пугач.

— Відповідь неконструктивна! — підсумувала баба Ганя та, підійшовши до зв’язаного сича, висмикнула з нього пір’їну.

— А-а-а-а-а! — відчайдушно заволав пугач, божевільно закліпавши очима. — Нанесення тяжких тілесних ушкоджень карається законом!

— А крадіжка карається законом чи не карається? — роздратовано вхопивши його за дзьоба, запитала пані Ганна.

— Карається, але більш гуманно і не так жорстоко, — хникаючи, відповів Урсуляк.

— Повторюю запитання. Де наші сто дванадцять тисяч ґудзиків? Де ти їх подів, свинюко?

— Ну, я не брав… Не брав і не крав ваші ґудзики! Даю слово честі!

— Відповідь нещира, — прошепотіла баба Ганя та знову висмикнула з сича пір’їну.

— О-о-о-о-о! — занив пан Урсуляк та спробував пустити сльозу. Але сльоза, на жаль, не вичавилась, через що йому знов довелося шукати конструктивного порозуміння. — Прошу, прошу, домовимося полюбовно! Ми ж із вами розумні люди! Назвіть ціну моєї недоторканності та безпеки… І я готовий негайно, негайно її сплатити! Ми ж із вами цивілізовані, розумні люди!

— Ціну, цивілізований ти мій, було оприлюднено вже двічі. Тож повторюю востаннє: для тугодумів. Поверни вкрадені тобою ґудзики.

— Але це… Це неможливо… — затинаючись, прошепотів пан Урсуляк.

— Це можливо, впертий мій, це можливо… — перекривляючи його, мовила баба Ганя та висмикнула з нього ще одну пір’їнку.

— А-а-а-а-а! Пече-е! О-о-о-о-о!

— О ні, я не можу на це дивитись! — стомлено вигукнула Лада та рушила до дверей.

Саме в цей вирішальний час до кімнати увірвались налякані активістки товариства «Ті, кому за 70» пані Лана і пані Дана.

— Що тут за дикі крики? — запитала Дана, підтримуючи на собі величезний, не за розміром костюм.

— Найцікавіше ми вже, певно, пропустили? — поцікавилась Лана, увесь час підтягуючи страшенно замалі спортивні штани.

— Ні, дівчата, усе найцікавіше ще попереду… Подальший розвиток подій — у кігтястих лапах ось цього жадібного та твердоголового птаха, котрий підло викрав наші ґудзички й аж ніяк не поспішає їх повертати, — відповіла баба Ганя, розгублено дивлячись на своїх подруг. — Слухайте, дівчата… Каюсь — неправа.

— Що таке?

— Ти чого? — підтягуючи та підтримуючи штани, разом ображено прошепотіли активістки.