— Кретини, розступіться! — відкривши вікно, прогорланила джентльменам розлючена баба Ганя. — Дайте нарешті дорогу!

— О-о-о! — щасливо вигукнула юрба на її вигук та зааплодувала.

— Пані! Пані, я до вас звертаюся! — закричала баба Ганя до якоїсь блискучої леді, яка вже ледь не помирала від реготу. — Кобило, я тобі кажу! Досить іржати! Відійди з дороги! — Але її відчайдушні обзивання знову потонули в оваціях юрби.

— Ладо! Ладо! — заверещала бабця з машини у той бік, де, за її припущенням, мала знаходитись її онука. — Ладо, вони не розуміють, що я їм кажу! Скажи! Крикни їм по-англійськи: ідіоти, розступіться! Ладо, онученько, чуєш, ні?! Особливо ось цій корові в діамантах! Скажи їй, що вона свинюка!

Лада стояла в обіймах пані Лани і плакала. Тихо плакала, дивлячись на усе це божевільне шоу.

Невідомо, чи збиралася вона перекладати на англійську фразу «ідіоти, розступіться», чи не збиралася. Також залишилось невідомим, чи знала вона переклад цих простих та страшних слів, чи не знала. Як, зрештою, і те, чи чула вона взагалі, слова та благання своєї бабці, чи не чула.

Можливо, вигукни бабця ці образливі слова ще зо три рази — і Лада б їй відповіла. Але жахливий вибух, що розтрощив ущент дах башти, гіпнотично притягнув до себе увагу всіх присутніх.

Дах Старої Водокачки зненацька пробила палаюча пожежна машина, яка на шаленій швидкості ринула просто у нічне небо. Пожежна мала таку неймовірну швидкість, що летіла у повітрі й навіть не думала падати на землю. Вона палала, наче сонце, пливучи над прозорим, морозним львівським небом. Осяювала своїм вогнем шпилі старезних костьолів та куполи церков, череп’яні, різнокольорові дахи львівських кам’яниць та скляні новобудови банків.

Раптом з неї почали вилітати ворони. Вони здіймалися над палаючою машиною та кружляли над нею, очікуючи, допоки всі ворони не приєднаються до їхньої зграї. Останніми машину покинули два ворони, що вилетіли із кабіни водія. Вони знесилено злинули ще вище в небо і повели усю зграю за собою. За собою — до обрію.

— Це… Це Джовані! Він живий! — радісно вигукнув Бравісимо та вискочив із сумки.

— Як це звідси можна бачити, Джовані то чи не Джовані? — розгублено запитала у Лади пані Лана.

— Стривай, Джовані! Я з тобою! — закричав Тоні та зринув у повітря. — Друже, я з тобою-ю-ю! — пролунав у небі його щасливий голос.

— Хіба можна так далеко бачити очима, Ладо? — здивовано пробубоніла пані Лана, заворожено спостерігаючи, як Тоні наздоганяє зграю та повільно перетворюється у малесеньку чорну цяточку.

— Не знаю, пані Лано, як очима… А серцем, певно, можна, — прошепотіла Лада.

І вже за мить зграї не стало видно. Вона зникла.

Пожежна вибухнула, осяявши високий шпиль Ратуші. І її палаючі уламки зорепадом впали на дрімаючий нічний Львів.

Від такого видовища велетенська юрба блискучих джентльменів та вишуканих панянок вибухнула неймовірними оваціями та шаленими зойками.

Хто знає, можливо, із часом ці овації увійдуть в літопис історії під назвою «Львівські овації» як найпотужніші та найгучніші овації у світі. Хто знає… В історію часто записують події, не варті навіть уваги базарних баб.

І ще частіше в неї не записують дивні та непересічні вчинки — звичайних, але дивних…

Біля палацу Макса Гая зупинився чорний лімузин із чорними вікнами. Пан Гай, що, певно, очікував на цей візит, метушливо підбіг до авта й шанобливо відчинив дверцята.

— Радий бачити вас! — з пошаною вклонився він невідомому пасажиру і чемно розкрив парасольку, аби на гостя, коли той вийде із лімузина, не падали сніжинки. — Дуже прошу до палацу! Дозвольте вам допомогти! — ввічливо простягнув він руку, пропонуючи спертися на свою долоню.

— Ти сам? — запитав із машини хриплуватий та приємний чоловічий голос.

— Так, пане… В палаці більш нікого. Родмана я не рахую.

— Добре, — задоволено прошепотів басом невідомий. І, спершись на руку пана Гая своїм чорним крилом, повільно вийшов із лімузина.

Власником цього приємного басу виявився ворон. Вилізши з авта, він одразу стомлено заклав крила за спину та неквапливо рушив до палацу.

Макс Гай низько прогнувся, аби зручно втримати парасольку над головою ворона, і, кострубато переставляючи ноги, пішов за ним слідом.

Велетенські двері до палацу вже були відкриті. І біля них, шанобливо вклонившись, стояв дворецький Родман.

— Здрастуй, милий, — зупинившись, ласкаво привітався із дворецьким ворон.

— Прийміть моє всепоглинаюче шанування, — вельми вдячним голосом відповів Родман, так і не підвівши на дивного гостя своїх шанобливо опущених очей.

— Як ти тут — не ображають? — по-дружньому, зі щирою цікавістю запитав ворон.

— Ні-ні-ні… — захитав головою дворецький та, ще нижче вклонившись, прошепотів: — Дякую вам, господарю, за турботу… Такої милої родини, як родина пана Гая, в мене ще ніколи не було.

— Ну, то й добре, — задоволено всміхнувшись, мовив ворон. — Принеси-но, мені, друже, склянку молока… Максимку, — звернувся він до пана Гая, — ти будеш молоко?

— Я із задоволенням складу вам компанію, — шанобливо мовив Макс Гай.

— Прекрасно! Родмане — дві склянки молока!

— Накажете подати до Дзеркальної зали?

— Ні, друже, ми будемо у кабінеті, — лагідно відповів ворон та рушив мармуровими сходинками на другий поверх.

— Максимку, як тобі дворецький? Ти, як і раніше, задоволений з його роботи?

— Так, пане, — жодних нарікань. Він усе розуміє із півслова.

— Я радий, що догодив тобі, мій милий… Не пам’ятаю… Я тобі казав, що перед тобою Родман працював при англійському дворі? І королева неабияк тішилась із його старанної служби.

— Ні, не розповідали.

— Ну, то будеш знати… Мені, до речі, вкрай недешево обійшлося вмовити королеву поступитися тобі таким слугою.

— Повірте мені, я вельми ціную вашу ласку, — вдячно вклонившись, відповів пан Гай. — Давно хотів у вас спитати, а хто вам Родмана рекомендував? — скоріш із бажання підтримати розмову, ніж із цікавості запитав він.

— Ніхто, — трохи недбало кинув ворон, зупинившись біля однієї з картин, що прикрашали коридор палацу. — Якщо мені не зраджує пам’ять, я познайомився з ним у 1600 році. Родман тоді займався зовсім іншими справами і мав украй неприємну репутацію серед певного кола недоумків. Його звали тоді просто катом… Катом із Мілана. Саме він 1600 року, у четвер, о чотирнадцятій годині двадцять дві хвилини, своєю власною рукою підпалив багаття на Площі Квітів у Римі, на якому було спалено Джордано Бруно.

— Того, який проголосив, що Земля обертається навколо Сонця, а не навпаки?

— Не важливо, що він проголосив, — перебив ворон пана Гая, примружено розглядаючи картину. — Важливо, що він не зрікся… Що це за мазня? — незадоволено скривившись, хитнув він головою на картину.

— Це Ван Гог, — чемно пояснив пан Гай.

— А це що за гидота? — вказавши дзьобом на сусідню картину, якось ображено пробубонів ворон.

— Це Катерина Білокур, «Букет весняних квітів», — розгублено прошепотів Макс Гай. — Наша народна художниця — усе життя малювала квіточки.

— Максимку, ти мене дивуєш, — знизавши крилами та вп’явшись своїми чорними оченятами у пана Гая, пробасив ворон. — Хіба ти не відчуваєш, наскільки ця мазня потворна? Ці божевільні кольори просто ріжуть очі — по живому! Ці каракулі створені лишень з метою дратувати. Хіба ти цього не відчуваєш?

— Відчуваю, — почервонівши, пробелькотів Макс і, ніби виправдовуючись, додав: — Все збирався викинути на смітник. Але стало якось шкода. Вони коштують шалених грошей… Це подарунки прем’єр-міністрів…

— Навіть і не думай, — перебив його ворон. — Спали — і полегшено зітхни! Повір мені, ти вартий значно більшого мистецтва, ніж ця мазня, яка лишень паплюжить стіни.

— Може, краще вже продати? — нерішуче запитав пан Гай та ще більше зашарівся.

— Ні-ні-ні, — безапеляційно захитав головою ворон. — Спалити — значно краще. Я знаю, ти, як мудрий чоловік, неабияк любиш гроші… Але це той випадок, коли треба жорстко переступити через себе. Тіш себе думкою, що ти цим мужнім вчинком рятуєш людство. Рятуєш усіх від несмаку… Такий напрямок думок тобі, Максимку, допоможе. Він багатьом вже допоміг. Ти — рятуєш людство! І ніяк не менше! Згоден?