І, можливо, саме ця усмішка і рятувала його від такого потужного гіпнозу та цілковитого паралічу.

— Мушу зауважити, сонечко, — незлобливо мовив Ши Бо, — виглядаєш ти вкрай кепсько. На жаль, не можу визначити твою хворобу, але за усіма симптомами це не грип і не ангіна. Я припустив би, що в тебе проблеми з головою, але, на жаль, ти не маєш такого вкрай необхідного та корисного органу, як голова.

Чорні зіниці, тисячі очей ще знервованіше запульсували, звиваючись на своїх хоботах. Здавалося, що ці бездонні очі заполонили собою весь існуючий простір довкола Ши Бо.

— Вибач, будь ласка, що заважаю тобі тужитись, — знову посміхнувся Бо, — але, можливо, не варто так немилосердно знущатись над собою? Це нищить нервові клітини, а вони, якщо ти не знаєш, на жаль, не відновлюються.

Тьма очей настільки наблизилася до Ши Бо, що тільки мізерна товщина найтоншої у світі волосинки відділяла їх зараз один від одного.

— Я, звичайно, перепрошую… — прошепотів Бо та просунув у цю мізерну щілинку лезо свого меча. Обережно, аби не штрикнути око, він відвів меч на витягнуту руку. І тьма очей відразу відсунулась від нього на відстань леза.

— Вибач, сонечко, в мої наміри не входить образити тебе… Але від тебе щось не дуже добре пахне. Можливо, вся ця стрілянина поглядами впливає на декого — я не знаю. Але, якщо ти сподіваєшся, що я упісяюсь від страху, то, чесне слово, це намарно.

Зіниці очей зненацька почали поглинати чорнотою самі очі. Ши Бо навіть здалося, що вони на якусь мить злилися в одне чорне неосяжне око. І саме тоді, коли він, дещо розгубившись, спостерігав за цим перевтіленням, уся тьма очей вистрелила в нього блискавками. Стіна блискавок вдарилась у Ши Бо, і одразу чомусь відскочила назад, вразивши потвору, що їх породила. Огидне чудовисько враз заціпило. Хоботи, очі, пащеки та навіть бульбашки — було паралізовано. І вони почали тліти, прямо на очах.

— Ну як так можна? — розгублено прошепотів Ши Бо, дістаючи із нагрудної кишені малесеньке дзеркальце. — Претендувати на роль всесвітнього зла і не знати таких простих речей…

Він задумливо подихав на дзеркальце, протер його об робу та знову поклав до кишені.

— Що породжуєш — те і маєш… Невже твоя мама, — звернувся він до тліючого Замори, — забула сказати тобі у дитинстві такі прості важливі речі? Чини із кожним так, як би тобі хотілося, аби чинили із тобою… Невже вона забула? Чи, може, ти забув?

— Ось так, — прошепотів Тоні Бравісимо та багатозначним поглядом обвів усіх присутніх.

Пані Ганна, Лада та активістки товариства «Ті, кому за 70» розгублено мовчали, недовірливо дивлячись на Тоні. Голий Урсуляк знервовано зиркав то у дзеркало на свою останню пір’їну, то на Бравісимо, що зручно вмостився на його письмовому столі. Сам Тоні Бравісимо стомлено підтягнув до себе лапкою рубіновий графин та, перехиливши його, задоволено промочив водичкою своє пересохле горлечко.

— Я так відчуваю, що мені не вірять, — знічено мовив він, сумно глянувши на Ладу. — Ти теж мені не віриш?

— Я не знаю, — тихо відповіла Лада.

— Слухай, Тоні, лапочко, розумієш, у чому справа… — нарешті заговорила пані Ганна. — Як би це тобі пояснити?… Ось дивись… Придумав ти все дуже гарно…

— Я нічого не придумував! — перебив її Бравісимо. — Я розказав саму лиш правду.

— Ну нехай буде так. Ти розказав правду. І розказав її украй красиво, як справжнісінький письменник.

— Як драматург, — виправила її пані Дана.

— Ну чи драматург — це вже не важливо, — вела далі баба Ганя. — Ти усе гарненько розповів, і ось, припустимо, Дана… узяла та зняла фільм за твоїм красивим та правдивим сюжетом — тобто за твоєю розповіддю…

— Цікаво, — замріяно прошепотів Бравісимо.

— Нічого цікавого, — досить грубо увірвала його пані Ганна. — Фільм за твоєю розповіддю приречений на провал.

— А чого це відразу на провал? — ображено пробубонів Тоні. — Ви гадаєте, із пані Дани нікудишній режисер?

— Та ні… У Дані я впевнена на сто відсотків. А ось драматургія… Твоя розповідь, хоч і правдива, але, на жаль, брехлива.

— Як це так? Правдива, але брехлива? Так не буває… Це каламбур якийсь. Правдива не може бути брехливою.

— Може, лапочко, може… — зітхнула баба Ганя, не зводячи із Бравісимо свого прискіпливого погляду.

— І як це може бути?

— Дуже просто, лапочко… Якщо ніхто із глядачів не вірить у правдивість правдивої історії, значить, вона — брехлива… Куди відвів очі? — командним тоном вигукнула пані Ганна. — Дивись на мене… На мене дивись — не відводь очей!

— Я до вас з усією щирістю, а ви он, значить, як… — шморгнувши дзьобом, прошепотів Тоні.

— Наші ґудзики дійсно ти вкрав чи, все ж таки, хтось інший? — строго запитала баба Ганя, гіпнотизуючи своїм поглядом Тоні.

— Я ж вам уже казав…

— Відповідай конкретно! Викуп Маріам ти викрав сам?

— Сам…

— За своїм бажанням?

— За своїм.

— І привіз сюди, аби продати його Урсуляку?

— Так. Я хотів, аби він допоміг мені з паспортом — я вже вам казав… Пан Урсуляк може все, але він любить гроші, хабарі… Це знають всі…

— Чому ж тоді ти не віддав Урсулякові викуп за Маріам? — втрутилась у розмову Лада.

— Ну та ж ви мені завадили із бабцею своєю! Тільки я під’їхав до під’їзду, а тут вже ви… Я і тікати…

— Дівчата, якби ви бачили, як цей правдивий драматург водить машину! Шумахер із заздрості помер би, — пробубоніла баба Ганя, буравлячи поглядом Бравісимо.

— Ну не знаю, хто такий Шумахер, — знічено прошепотів Тоні, — а я сьогодні вперше сидів за кермом. Я взагалі не вмію водити машину, і навіть не знаю, як вона заводиться… Допоки проїхав ці півкілометра з «Лямпи» та сюди — створив щонайменше із десяток добрячих аварій.

— Уявляю, що би було, якби ти вмів її водити, — мовила баба Ганя. — Тоді би ми, стовідсотково, із Ладою не встигли… — Продав би викуп Маріам цій лисій курці, — кивнула вона вбік Урсуляка, — і бувай здоровий.

— Боже, які ж ви злі… — заплакавши, вигукнув Тоні. — У вас, у людей, — все, як і в нас… І навіть гірше. Ви, люди, ще жорстокіші за нашого імператора ДДТ! Така мила з виду пані, а насправді… Насправді нутро ваше хитрюще і зле… Я розповів вам правду, а ви… Ви все спаплюжили та перекрутили з ніг на голову…

— Ба, стривай! — спинила Лада бабцю, яка вже збиралася відповісти. — Ти вже затисла своїм божевільним напором не тільки Тоні, але і всіх нас!

— Звичайно, що затисла, — погодилась баба Ганя. — Бо під напором усі одразу скидають свої маски… Оголюючи свої справжні обличчя. Невже ти не відчуваєш, цей Бравісимо все бреше! Хтось має щодо нас хитрий та підступний план. Ось і заслали брехуна цього у наше товариство…

— А хто Урсуляка нам допоміг впіймати? — теж із напором вигукнула Лада. — Якби не Тоні, Урсуляк би втік… І що би ми робили зараз?

— Онученько, рідненька, так це ж також дуже хитрий хід. Здати нам Урсуляка, який і так нам ні до чого… І цим втертися у довіру! А потім нас усіх він спокійнісінько заведе у пастку.

— У яку пастку?! Адже він одразу погодився іти з нами на бал!

— Лада каже діло, — погодилася Лана. — Якби Тоні задумав щось лихе, то він не рвався би на бал із нами.

— Шановні, не варто так турбуватися, — промимрив пан Урсуляк, і досі заворожено розглядаючи свою останню немічну пір’їнку, — балу все одно не буде.

— Сиди тихенько, — розлючено скомандувала баба Ганя, — бо вирву твою останню волосину… Чи то пак, пір’їну… Ладо, онученько, дівчата! Що ви говорите — схаменіться! Ви лишень збагніть, яку кількість підлості цей Бравісимо вчинив тільки за сьогодні! Підступно вистежив схованку Джовані — це по-перше. Таємно хтів викрасти викуп Маріам! І у кого?! У свого найкращого друга! Це по-друге! По-третє, навіть спроби не зробив вступитися за свого друга — коли його кидали в цю жахливу центрифугу! Хоча сам! Сам був причиною фактичної загибелі Джовані! По-четверте, вкрай зухвало та нахабно вкрав наші ґудзики, та ще із машиною разом! П’яте — навіть не замислився, мерзотник, що без викупу цього Маріам сьогодні ж стратять! Сьоме…