Ши Бо смикнув за рукав Горана, вказуючи на помаранчеву кнопочку:

— Ось, «потаємні вуха».

— Може бути. Зараз перевіримо, — прошепотів Горан та голосно додав: — Гарна дівчина, ця Мальва, але некрасива. Страхітливо, вкрай некрасива.

— Гарна, але некрасива? — перепитав Ши Бо. — Ти, певно, хотів сказати — чемна, але некрасива?

— Так-так, саме це я і хотів сказати, — погодився Горан, прислухаючись, чи не буде відповіді на таке жахливе зухвальство, як-от назвати дівчину некрасивою.

Відповіді не прозвучало. Тож цілком зрозуміло, що «потаємні вуха» було відключено. Інакше реакція була б негайною та бурхливою. І чим більш негайною, тим більш бурхливою. А так — усе було спокійно. Окрім реву двигуна та стомлених зітхань Ши Бо, нічого чутно не було.

Горан пригальмував, аби вписатися у черговий крутий віраж. Але, вдало пролетівши поворот, зненацька різко втиснув гальма. Колеса запищали і машина рвучко зупинилась. Прямо перед ними стояла пожежна, увесь бік якої прикрашав або, краще сказати, паплюжив здоровенний непропорційний напис: «Дар Львову від колег із Техасу».

Світло фар дрижало на цьому написі, яскраво освітлюючи його нові, свіжопофарбовані поверхні. Ані в машині, ані поруч із нею нікого видно не було.

— Слухай, Горане, друже, ти класно водиш, — полегшено зітхнув Ши Бо.

— А ти думав… — всміхнувся, переводячи дух, Горан. — Не даремно я три роки таксував.

— Твоя правда, — погодився Ши Бо, уважно розглядаючись навколо. — Не знаю, чи вижили би ми з тобою після зіткнення такого… Але батько Мальви точно би помітив, що його люба донька, не спитавшись, користувалась комунальною власністю міста.

— Нібито нікого, — прошепотів Горан, узявши меч. — Он якийсь колодязь… Спитай у Мальви, що воно таке. А я поки огляну тут усе.

З їхньої машини зістрибнув велетенський чорний павук та швидко заховався серед бочок, що стояли попід стіною.

Горан вискочив із кабіни й обережно, озираючись, рушив до дарунка «колег із Техасу».

— Шановна Мальво, — мовив Ши Бо, натиснувши помаранчеву кнопку, — ми знайшли пожежну. Дверцята до кабіни відчинені, але поруч і навкруги — нікого.

— Мають бути якісь двері, — пролунав у відповідь голос Мальви.

— Жодних дверей. Понад стінами розставлені якісь величезні бочки. А в центрі — колодязь…

— Це в’язниця. Джовані має бути там, — схвильовано мовила Мальва, і її голос задрижав. — Швиденько спускайтесь у колодязь! Але, окрім мого Джовані, нікого більше з полонених не торкайтесь… Ти чуєш мене, китайцю божевільний? Я забороняю рятувати будь-кого із злочинців, окрім мого Джовані! Чуєш, ні?!

— Спокійно, панночко, без нервів. Злочинців рятувати ми не будемо, — всміхнувшись, відповів Ши Бо та відключив «потаємні вуха». — Справжніх злочинців, на жаль, у тюрмах не тримають, — додав він, узявши до рук меча, що був захований в ногах, і вискочив із машини.

— Горане, що в нас поганого?

— Поганого — нічого, але й доброго поки що катма, — відповів Горан, оглядаючи бочки.

Зупинившись у якомусь міліметрі від волохатої павучої ноги, яка ледь виглядала із-за бочки, він уважно прислухався та озирнувся. Прямо навпроти його грудей зирили два чорні велетенські ока. І, певно, якби не їх цілковита чорнота, то він би неодмінно їх помітив.

А так… Поправивши косичку, що знову вискочила з-під блайзера, Горан опустив меч та рушив до лебідки, що стояла поруч.

— Тут ось лебідка! — гукнув він до Ши Бо. — Треба спускатись у колодязь.

— Цікаво, де поділися ті бої, які привезли сюди Джовані? — запитав Ши Бо, оглядаючи «дар колег із Техасу». — Чому лишили тут машину? Самі питання, а відповіді жодної нема.

— Якщо є питання, то і відповіді є, — мовив Горан, підтягуючи лебідку до колодязя. — Я спускаюсь у колодязь, а ти страхуєш мене зверху.

— Класна думка. Але пропоную все зробити навпаки. Я спускаюся, ти страхуєш.

— Слухай, Бо, невже ти думаєш, що бої, які привезли сюди Джовані, теж пострибали у колодязь? — встановивши лебідку та кинувши у колодязь цебро, запитав Горан. — Я у цьому сумніваюсь.

— Стривай, то ти хочеш сказати, що вони десь тут поховались?

— Думаю, що це більш вірогідно. Принаймні, самим стрибати у в’язницю — це безглуздя, — відповів Горан, здивовано прислухаючись до такого довгого та гулкого падіння цебра.

— Ага, значить, ти знову все легесеньке собі… — посміхнувшись, пробурчав Ши Бо. — А мені підсовуєш найважче?

— Як завжди, — теж посміхнувся Горан. — Ти ж знаєш, Бо, ми, серби, — найхитріші у світі.

— Ви на другому місці після нас, китайців, — жартома зазначив Ши Бо.

— Бо, аби не сваритись, пропоную поділити перше місце з хитрощів порівну — на двох.

— Гаразд, уламав, — засміявшись, погодився Ши Бо, і вони обнялися. — До речі, Горане, колодязь не мілкий — цебро і досі ще не впало. Так що дійсно, лізь вже краще ти у цю безодню, — знову жартівливо мовив він.

— Ти що, друже, став боятись висоти? — підіграв йому Горан. — Скільки тебе знаю, ти ніколи і нічого не боявся.

— Тільки хворі нічого не бояться, друже Горан.

— Бо, невже ти когось боїшся? Нізащо не повірю!

— Звичайно, боюся, — вже серйозно відповів Бо Ши. — Та ще й як…

— І кого?

— Себе самого.

— І це все, Бо?

— Цього достатньо, Горане, — всміхнувшись, зазначив Ши Бо. — Навіть забагато…

— О, нарешті цебро впало! — вигукнув Горан, заправивши меча за пояс. — Все, я поліз!

— Давай, друже, обережно…

Горан вистрибнув на лебідку, обхопив мотузку руками, як канат, та ковзнув по ній униз.

Як тільки-но Горан зник у колодязній шахті, велетенський павук виліз зі своєї схованки. Не зводячи погляду зі спини Ши Бо, він миттєво почав наближатися до нього.

— Обережно, друже! — ще раз, вже у колодязь, гукнув Ши Бо та, стиснувши у руці меча, різко обернувся.

Павук стрибнув йому на спину. Але, побачивши, з якою прудкістю Ши Бо завертів над своєю головою мечем, якимось неймовірним чином підлетів у повітрі ще вище та, промайнуши над ним, приземлився з іншого боку колодязя. Гупнувшись на свої могутні лапи, павук дзиґою завертівсь навколо себе. Швидкість, із якою крутилось його волохате тіло, була настільки божевільною, що за якусь мить Ши Бо вже перестав вирізняти його контури. Павук перетворився у суцільний чорний вихор, у якому нічогісінько не можна було розгледіти, окрім самої чорноти. Раз по разу вихор набував форм якихось неймовірних чудовиськ, які зникали так само зненацька, як і з’являлись. І кожна наступна подоба, в яку трансформувався вихор, була огиднішою та мерзеннішою за попередню. Ши Бо зосереджено спостерігав за цим водоспадом жахливих перевтілень. З виразу його обличчя було видно, що він іще ніколи не був свідком подібного видовища.

— І що ж тебе так нудить, сонечко? — чи то у себе, чи то в потворного вихору запитав Ши Бо, стомившись від яскравих, але затягнутих фокусів Замори — а це був саме він.

Неначе почувши це дивне зауваження, чорна дзиґа одразу почала стихати, набуваючи вже незмінних, але ще більш огидних рис.

Потвора, що утворилася із дзиґи, не мала ні рук, ні ніг, ні голови. Вона нагадувала велетенський міхур, що булькав якоюсь рідиною з жабуринням. Замість бульбашок із нього одразу виринали або мерзенна пащека, або око — яке звивалося на якомусь хоботі. Хоботи, на кінцівках яких стирчало по оку, то витягувались до самого обличчя Ши Бо, то знову пірнали у волохатий міхур, розбризкуючи мерзенну рідину потвори навкруги, аби за мить вже знову випірнути із бульбашки та потягнутися на хоботі до Ши Бо. Сотні очей потвори, неначе кобри, звивалися довкола нього. Вони, пульсуючи, розширяли свої чорні зіниці, і з них проглядала безодня. Безодня, що гіпнотизувала Ши Бо, намагаючись втягнути, поглинути його у себе.

— Сонечко, я радий, що ти нарешті визначився, хто ти є, — спокійно вимовив Ши Бо.

Хоботи одразу загрозливо вишикувались у півколо та стіною зависли над самим обличчям Ши Бо. Від їх всепоглинаючого погляду в гіпнотичну несвідомість уже, певно, впав би будь-хто. Але Ши Бо тільки посміхнувся.