— В’язнів у золотих залах не тримають, — слушно зауважив Горан, уважно вдивляючись у дорогу, яка кружляла так, що паморочилося в голові. — До речі, Ши, мені сьогодні знову наснився про тебе страшний сон…

— Горане, друже, ти мене лякаєш, — посміхнувся Ши Бо. — Навіть своїй покійній матусі я не снився так часто, як тобі. Звичайно, якби я був якоюсь симпатичною принцесою, то твої сновидіння можна було б досить легко пояснити. А так…

— Ти жартуєш, а мені не до жартів, — серйозним тоном перебив його Горан. — Ти знаєш, мої сни завжди збуваються… А мені вже вкотре сниться, що банкір Гай викрив, що ти ніякий не садівник… Сьогодні взагалі наснилося, що тебе стратили.

— Просто стратили, і все? — жартівливо запитав Бо. — І що, перед стратою навіть не покатували як слід?

— Знову жартуєш?!

— Не ображайся, друже, — сумно зітхнувши, прошепотів Ши Бо. — Мої жарти мені добряче помагають… Мені самому щоночі сниться моя страта. То що робити? Заховатися під ковдру та дрижати від страху?

— Не треба ховатися ні під яку ковдру, Бо… Просто треба бути устократ уважніше та обережніше.

— Горане, друже, якби якомусь дивакові спало на думку провести чемпіонат світу з уважності та обережності, то, повір мені, я би виграв цей чемпіонат. Бо обережніші за мене, певно, тільки покійники.

— Думаєш, цей Гай досі не здогадується, хто ти є насправді?

— Думаю, він просто мене не помічає. По-моєму, він взагалі нікого не помічає, окрім себе, — ледь чутно прошепотів Ши, спостерігаючи за тим, як їхня машина ледь-ледь вписалася у черговий віраж. — Друже, спробуй трохи пригальмовувати на поворотах! Бо на останньому віражі просто дивом не збувся твій страшний сон.

— Не хвилюйся, — посміхнувся Горан. — У моїх снах ти помираєш не так.

— Не так безглуздо?

— Не так легко.

— Горане, друже, я шаную твої віщі сни… Але все одно дуже тебе прошу: пригальмовуй хоч трохи на цих божевільних віражах. У нас із тобою на сьогодні ще купа надважливих справ… Чуєш, що кажу?

— Чую-чую, — задумливо пробубонів Горан, знову ледве вписавшись у поворот.

Покірно переживши черговий смертельний віраж, Ши Бо посміхнувся:

— Друже, якщо всі львівські таксисти літають, як ти, то мені шкода львів’ян та гостей міста.

— Бо, то що ти думаєш, банкір Гай ніяк не пов’язаний з імператором ДДТ? Га? — не відреагувавши на зауваження Ши, запитав Горан.

— Навіть не знаю, що тобі на це сказати, друже, — прошепотів Ши. — За ті три роки, що я працюю у їхньому маєтку, я не знайшов жодних підтверджень твоїх припущень. Жодних.

— Як це, жодних? А його казкові багатства? Його неймовірно миттєве збагачення? Повір мені, тут не обійшлося без ДДТ.

— Горане, це все припущення… Припущення, які осяяли твою світлу голову ще три роки тому. Але факти… Факти це ніяк не підтверджують. За увесь час, який я пропрацював у маєтку Гаїв, я жодного разу не стикнувся не тільки із ДДТ, але й взагалі із будь-ким хоч трохи підозрілим.

— Hi-ні-ні, Бо, я відчуваю… Просто шкірою відчуваю, що банкір Гай і ДДТ пов’язані між собою. Не знаю, як і в який спосіб, але пов’язані — повір мені… Що мовчиш?

— Друже, я схиляюся до думки, що це пастка.

— Не зрозумів, — розгублено пробубонів Горан. — Ти про що? Про маєток Гая?

— Ні, я ось про цю водокачку… По якій ми мчимо вже невідомо-скільки і невідомо-куди… Це пастка, друже…

— Можливо, брате Ши Бо, можливо… — задумливо прошепотів у відповідь Горан.

— Що будемо робити?

— їхати вперед… Дорогу назад ми вже просто не знайдемо. Так що вибір у нас невеликий.

— Дивись, ця… Як її?

— Мальва, — підказав другу Горан.

— Так, Мальва… — механічно повторив Ши Бо. — Звідки вона взнала, що ти будеш везти пані Барбару саме на Краківську, 24? Чому вона чекала на тебе саме за цією адресою?

— Я не знаю, — ледь чутно відповів Горан. — Єдине, що вона сказала мені, це те, що вона мене ненавидить. І тільки непередбачувані обставини примушують її звернутися за допомогою до таких мерзотників, як я і ти. За її твердженнями, в тій жахливій ситуації, що склалася, зарадити їй можуть тільки такі потвори, як ми з тобою. Хабарами звільнити Трапатоні вона не може. Виявивши супротив владі, він прирік себе до страти. Тож, якщо не витягнути його сьогодні, завтра буде пізно. Його стратять на сьогоднішньому балу, разом з іншими злочинцями.

— Вона дійсно закохана в Джовані?

— Ну якщо пішла заради нього на такі страшні ризики — то що там казати? До речі, зверни увагу, їй першій за стільки років вдалося відшукати нас… А це вже про щось свідчить.

— Це свідчить про те, що ми занадто самовпевнені з тобою, — мовив Ши Бо. — І саме через це ми залізли у цю пастку. Подумай… Звідки, навіть у багатої ворони, може бути сто пігулок людської подоби, які вона нам запропонувала? Людська подоба контролюється виключно головою інквізиції Заморою.

— Не факт, — заперечив Горан. — Це для нас із тобою ці сто пігулок на вагу золота — бо ми примушені переховуватись. А для неї, багатійки, це лишень десяток перснів із діамантами, які вона, зі своїми зв’язками, може легко обміняти на будь-яку подобу. Для великих грошей не тільки людська подоба не є проблемою, але й будь-яка інша… Хоч крокодиляча, хоч слоняча, хоч свиняча. До того ж, зваж, вона живе у зовсім інших вимірах… І ці її виміри навіть не припускають, що можна допомогти комусь просто так, без вигоди, без грошей. Даю сто відсотків, ця пихата Мальва переконана, що все продається, і все можна купити. Так думають усі багатії, розбещені грошима. Вона, бідолашна, навіть не уявляє собі, яке щастя дарує нам через можливість допомогти Трапатоні…

— Я не бідолашна! — невідомо-звідки пролунав роздратований голос Мальви.

Горан та Ши Бо здивовано перезирнулися.

— Негайно припиніть свої зневажливі обзивання! Інакше, не отримаєте від мене жодної пігулки з людською подобою! — істеричним тоном зазначила Мальва та завзято засопіла на усю водійську кабіну.

— Вона нас чує, — спантеличено прошепотів Горан Ши Бо, який уважно роздивлявся кабіну, аби зрозуміти, звідки лине голос Мальви.

— І не просто чую, а дуже добре чую! — розгнівано додав голос Мальви та ще дужче засопів. — Шукайте пожежну машину із написом «Дар Львову від колег із Техасу», із номером: 9669 ДДТ! Скоріш за все, вона в підземеллі водокачки.

— Ми вже півгодини кружляємо по цьому підземеллю. Тут тисячі дверей і тисячі якихось бальних залів. Ще жодної машини і жодної душі живої не зустріли, — розгублено промовив Горан.

— Спускайтеся ще нижче! — наказав голос.

— Ми не спускаємось, ми летимо, — посміхнувшись, зазначив Ши Бо. — Ще трохи і, певно, вилетимо з іншого боку земної кулі.

— Шановна Мальво, — перебив Горан Ши Бо, — цікаво було б дізнатися… Яким саме чином вам вдається чути нас? Адже ви аж у багажному відсіку. Це магія чи якісь чари?

— Це ваша недолугість! — грубо відповіла Мальва. — Хтось із вас натиснув кнопку «Потаємні вуха». Ця кнопка дозволяє підслуховувати, про що говорять полонені.

— А якого кольору ця чарівна кнопочка, шановна Мальво? — запитав Горан, роздивляючись купу різнокольорових кнопок.

— Якого треба! — ще жорсткіше відповіла львівська багатійка. — Досить патякати! Швидше шукайте мого Джовані! Ще година — і ми не зможемо вже вибратися звідси, тут буде океан гостей.

Ши Бо навмання натиснув якусь червону кнопочку та, озираючись, прошепотів:

— Вельми чемна, вихована Мальво, ви мене зараз чуєте?

— Ні, не чую! — іронічно хмикнув голос Мальви.

— А зараз? — натиснувши зелену кнопочку, запитав Ши Бо.

— Зараз тим більше!

— А ось так? — натиснув на блакитну кнопку Горан.

— Не ламайте машину! — роздратовано вибухнула Мальва. — Ця пожежна знаходиться у комунальній власності Львова! А за пошкодження комунального майна мій батько відриває голови!

— Ваш тато працює катом? — ледь стримуючи посмішку, запитав Ши Бо, навмання натискаючи кнопочки.

На жаль, таке цікаве питання лишилося без відповіді. Ким працює її тато, Мальва не відповіла. Чи він працює у вороновому комунальному господарстві Львова, чи у людському, або на два фронти одразу, цього Ши Бо із Гораном так і не почули.