— Язик твій забираю — німим тебе нарікаю! — владно вигукнув пан Гай, і ворон одразу стих. Він старанно намагався ще щось сказати, пояснити… Але його дзьоб тільки шипів та булькав. Ані слів, ані благань не було чутно.

Хазяїн схопив ворона за шию і, відчинивши вікно, викинув його на вулицю. Потім з огидою глянув на руку, дістав хустинку та прискіпливо протер долоню.

— Родмане!

— Я тут, хазяїне! — Дворецький забіг до кабінету.

— Час у дорогу!

— Куди накажете летіти?

Макс Гай кинув погляд на глобус, що стояв на столі, та недбало штрикнув його каблуком. Глобус дзиґою завертівся, і контури материків миттєво змішались у суцільну пляму.

Гай, прибравши ноги зі столу, підвівся та навмання ткнув пальцем у земну кулю. Земна куля рвучко зупинилась, і материки знову набули своїх тонких контурів.

— Знову Європа? — з огидою поморщившись, прошепотів Макс Гай. Він зневажливо дивився на материк, у який вп’явся його кістлявий палець, і кривився. — А я сподівався в Америці погостювати… А тут такий казус…

— Господарю, — услужливо прошепотів Родман, — а ви крутоніть його ще разочок… Адже все у вашій владі…

— На жаль, не все… — замислившись, промовив Гай, підвівши на Родмана свій важкий погляд. — Запам’ятай, ідіоте, перекручувати — не можна… Це на невдачу.

— О, я запам’ятаю цю вашу мудру думку, — улесливо пробубонів Родман.

— Краще записати. Ти знаєш — я не люблю повторювати двічі, — вже більш спокійно порадив Гай і нарешті зняв свій палець із земної кулі. Він здивовано та незадоволено примружився, аби прочитати назву міста.

— Цей жадібний дурко, що, мав поганий зір? — зло запитав він чи то у Родмана, чи то сам у себе.

— Мінус дві діоптрії на кожне око, — пошепки повідомив Родман. — Але окулярами не користувавсь… Із невідомих причин колишній господар ігнорував цей свій недолік…

— Певно, йому просто шкода було на себе витратити зайву копійчину? — знову-таки чи то запитав, чи то ствердив хазяїн та нахилився, аби прочитати назву міста, на яке вказав його палець.

— Що, хазяїне, Росія? — із цікавістю запитав дворецький, дивлячись, з якою огидою скривився його господар.

— Гірше, — зневажливо відповів пан Гай.

— Невже? — здивовано прошепотів Родман. — А ось львів’яни вважають, що гірше за Росію нічого бути вже не може.

— Вони помиляються, — строго буркнув хазяїн та рвучко розвернувся до дворецького: — Ти німецьку знаєш?

— Жодного слова, — сором’язливо відповів Родман.

— Доведеться вивчити, мій любий! Ми летимо у Мюнхен!

— А там є якісь сувеніри? Ну, вишиванки, глечики чи там писанки?

— Родмане, не дратуй мене своїми сувенірами! У Мюнхені я знайду тобі інше хобі! — нервово вигукнув пан Гай та, підвівшись, рвучко рушив до дверей. У шпаринку між якими старанно намагалося протиснутись воронове крило.

— Максимку, милий, вибач! — зло прошипів хазяїн, вхопивши ворона за горло. — Я трохи схибив… Із твоєю гординею тобі куди легше померти, ніж тинятися по смітниках! Тож віддамо все на розсуд долі!

І він підніс ворона до каміна, підпалив йому хвоста й викинув у коридор.

— Лети, Максимку, політай по своєму палацу! У тебе там багато різної мазні на стінах! Спали ці шедеври, друже, — зроби мені приємне. Якщо виживеш — радій! Значить, твоя доля не померти, а нидіти на смітниках!

Палаючий ворон божевільно кинувся метатись по палацу, намагаючись збити полум’я з хвоста. Де би він не пролетів, вогнем займалося усе — горіло та палахкотіло. І вже за мить палац родини Гай нещадно нищила пожежа.

Із палацу вийшло двоє у чорних кашемірових пальтах.

— Знову сніг, — стомлено промовив хазяїн, вдихнувши на повні груди морозне січневе повітря.

— Світає, — прошепотів Родман.

Він розкрив парасольку, аби на хазяїна не падали сніжинки, і вони рушили до авта.

Дворецький хутко відчинив задні двері лімузина.

— Мерзотник, от мерзотник, — посміхнувся ДДТ, сідаючи до машини, — я так розумію, ти користаєш із мого прекрасного настрою? І робиш геть усе, аби споганити мені його?

— Ні-ні, я не того… Тобто не цього… — винувато забелькотів дворецький, перелякано потупивши свій погляд. — Чесне слово, не того… Тобто не цього…

— А скажи-но мені, колекціонере паршивий, що за гидота виглядає з-під твого пальта?

— Так це ж, того — вишиванка… Львівській сувенір, — затинаючись, ображено пояснив Родман. — Ну не летіти ж мені голим?

— Голим, звичайно, не треба. Німці цього не зрозуміють, — погодився ДДТ та грубо вдарив своїм ціпком дворецького у груди. Строката вишиванка враз перетворилася на чорну шкіряну сорочку. — Але як долетимо до Мюнхена, одразу будеш покараний за свою впертість. Ясно?

— Ясно, — покірливо пробубонів дворецький та, причинивши двері за хазяїном, скочив за кермо.

Лімузин завівся і, плавно рушивши, злетів у повітря. Він, наче велетенський чорний птах, граційно набирав висоту, чорніючи посеред світанкового морозного неба. Сягнувши краю небосхилу, лімузин змахнув чорними крилами та, перетворившись у чорного ворона, розтанув наче марево.

Вишуканий натовп астрономів, що зібралися на всесвітній астрономічний з’їзд, щез зі своїми чорними лімузинами так само зненацька, як і з’явився. Зник, наче і не було його ніколи.

Вже потім, за тиждень від цих дивних подій, згадуючи ту божевільну ніч, пані Ганна, Лана та Дана неабияк дивувалися із цілковитого мовчання преси, яка жодним словом не обмовилась ані про всесвітній астрономічний з’їзд, ані про конференцію із питань «Чи є життя на Марсі?», ані про страшну пожежу, що знищила архітектурну пам’ятку дев’ятнадцятого століття — Стару Водокачку. Активісток товариства «Ті, кому за 70» страшенно заінтригувало, що преса жодним абзацом не обмовилась про такі грандіозні події, що сталися у Львові 14-го січня 2010 року. Ані наступного дня, ані цілісінький тиждень потому, в жодній газеті — жодного слова. Нарешті, змучившись від такої невідомості, пані Лана вирішила звернутися до своєї похресниці, що працювала в мерії. І вже перед самим відльотом до Мексики, де на них із нетерпінням чекав колишній однокурсник баби Гані пан Руссо, похресниця надала своїй тітці документи, які шокували. Ці папери з печаткою офіційно повідомляли, що мерія не має жодної інформації ані про всесвітній з’їзд, ані про конференцію.

Також повідомлялося, що будь-які заходи та події, що відбуваються у місті, проходять виключно за згодою та дозволом мерії. Що стосується проведення у Львові всесвітнього астрономічного з’їзду, то звернень про організацію цього заходу до мерії не надходило. Це саме стосується і конференції з питань «Чи є життя на Марсі?». Жодна із цих подій у Львові не відбувалася ані в цьому році, ані в попередні.

З приводу згорілої Старої Водокачки офіційний папірець лаконічно повідомляв: «Архітектурна пам’ятка дев’ятнадцятого століття, Стара Водокачка, була знищена пожежею у ніч із 14-го на 15-те січня 2010 року. За висновками „Державної комісії із питань надзвичайних ситуацій“, займання відбулося внаслідок потрапляння у башту водокачки потужної кульової блискавки. (Витяг із протоколу під номером 35674 додається).»

Внизу довідки стояла печатка та дата — 25 січня 2010 року.

А також повідомлялося, що довідку, на офіційний запит до мерії, було складено головним спеціалістом паном Бурлюком Ю. Ю.

Усе вище наведене підтверджував підпис заступника мера пана Урсуляка.

— І що ви на все це скажете? — зніяковіло запитала баба Ганя, дочитавши до кінця офіційні довідки.

— А що тут казати? — знічено прошепотіла пані Дана. — Тут усе вже сказано. Можливо, дівчата, нам таки дійсно треба частіше бувати на повітрі та регулярно робити зарядку.

— Не мели дурниць, — цитьнула на подругу пані Ганна. — Свідками цього божевілля були не тільки такі старі шкапи, як ми… Але й моя онука Лада. Невже нам усім разом намарились ці страхіття?!

— Ну, принаймні, цього не можна виключати… — геть розгублено мовила пані Дана та заплакала.