— Будь ласка. Ви бачите на його обличчі сльози каяття. Але, на жаль, уже нічого змінити неможливо, — зверхньо вела далі Мальва. — Тож, сподіваюся, вам перехочеться мати таку сумну перспективу. І бути перетвореними на ворон або гадюк чи жаб.

— А що, у вас насправді такий гарний асортимент перевтілень? — поцікавилася баба Ганя.

— Так, у нас вражаючий асортимент, — хвалькувато відповіла ворона. — Все залежить від настрою та натхнення імператора ДДТ.

— Слухайте, як на мене, на стару бабу, то це класний варіант! — радісно посміхнулась баба Ганя. — Перевтілитись на якусь троянду чи на чарівну орхідею для такої старої, як я, — це гарна перспектива!

— В асортименті ДДТ таких романтичних варіантів немає, — серйозно пояснила Мальва. — Тож ваше блазнювання знову недоречне… І ще одне. Я, як хазяйка міста, в якому останні двісті дев’яносто дев’ять років живе імператор, нікому не дозволю зіпсувати сьогоднішній Великий Бал. Тож попереджаю вас востаннє. Не смійте пхати дзьоба до чужих справ. Я не дозволю зіпсувати вам Великий Бал!

— Ой, матінко рідна, і що воно так муляє мені ту ногу… — скривившись, прошепотіла баба Ганя та, нахилившись, заходилась йорзати свій чобіт. — Ти глянь, таки натерла новими чоботами мозолі… — заклопотано пробубоніла вона собі під ніс. — О, до речі! Шановна Мальво, а вам ніколи ще не доводилося чоботом отримувати по мордяці? — ніжно запитала у ворони баба Ганя.

— Ви, правдолюбна, — з ненавистю прошипіла до неї Мальва, — погляньте у вікно! Там, за вікном, нічого не пече ваші правдиві очі?! Чи під власним носом ви бачите лишень досконалість? Несправедливості там, за вікном, у людських містах, немає?! Гляньте, гляньте! Гарненько придивіться! Все місто прикрашене різдвяними зрубаними ялинками! Росла собі ялиночка, прийшли ви, милосердні люди, і жахнули її під самий корінь! І все лишень для того, аби вона два тижні милувала ваші правдолюбні очі! А потім — на смітник! Ось ваше справжнє милосердя і гуманність. Тож виправляйте ту несправедливість, яка під самим вашим носом, і не лізьте під чужий! Подивіться! Гляньте, гляньте у вікно! Майже на кожній панянці хутряна шуба! Чоловіки, через одного, носять хутряні шапки! І це — у цивілізованій Європі! Чи, може, ваші милосердні голови та гуманні душі не знають, яким чином ви дістаєте це хутро?! То я можу вам сказати, звідки і в який жорстокий спосіб ви, цивілізовані люди, його маєте! Або ось цей ваш чобіток… який ви з ненавистю зіжмакали в своїх руках… Знаєте, з чого він пошитий? Що, теж не знаєте?! Ну то я, зла і брутальна ворона, зараз вам це розповім. Це милосердні люди забили телятко, зідрали з нього шкіру та й пошили для вас, правдолюбна пані, чобітки. Що витріщились на мене? — сміливо та зневажливо вигукнула Мальва. — Виправляйте те, що під вашим носом! А не лізьте… Не лізьте зі своєю жалістю рятувати якусь вірменську ворону, яку ви навіть не бачили! І Джовані… Джовані ваша гуманність не потрібна!

— Все? — спокійно запитала у ворони баба Ганя, щойно та змовкла.

— Сподіваюся, що все, — відповіла Мальва. — Сподіваюсь, ви хоч щось збагнули.

— Я одразу збагнула, що треба негайно телефонувати професору Тарасюку. За вами, люба, просто-таки плаче університетська кафедра. На трибуні ви мали би шалений успіх.

— Знову за своє? — зневажливо посміхнувшись, мовила Мальва. — Ваше блюзнірство зайвий раз доводить, що вам правда очі коле.

— Це ви підмітили влучно, — погодилась баба Ганя. — Але ця правда не лишень мої очі коле. І серед ваших воронів є такі ж самі хворі… Той же Горан та Бо Ши… Думаю, їхні очі боляче пече… Пече, аж випікає теперішня несправедлива суспільна побудова… Завжди і всюди були і ті, кому пече, і ті, хто ходять у хутрах, і ті, кому байдуже це все… Ось така проста відповідь на ці складні питання… Ну, а тепер… Я думаю, ми, зрештою, вже вільні… Юрку, не в службу, а в дружбу, пригальмуй нам біля Оперного — далі ми самі.

— Юрку, зроби, як вона просить, — владно наказала Мальва.

— Буде зроблено, господине, — відповів чорнявий файний хлопець. І чорний лімузин майже відразу зупинився.

Юрко хутко вискочив з машини та чемно відчинив задні двері.

— Слухайте, Мальво, — звернулась Лада до ворони, — мені так кортить вас запитати…

— Ну, то запитайте, — дозволила Мальва.

— Про нас вам, певно, повідомив облізлий підлабузник? — випередивши онуку, стомлено запитала баба Ганя.

— Ви маєте на увазі Тоні Бравісимо?

— Так-так, саме цього нікчему я й маю на увазі.

— Ні-ні, це не він… Я взагалі спілкуюся винятково з князями та графами.

— Ясно, — буркнула пані Ганна, посміхнувшись із такої кострубатої брехні.

— А навіщо вам Джовані? — дочекавшись черги, запитала Лада. — По-моєму, він вам аж ніяк не підходить.

— Саме тому він мені й потрібен. Він має те, чого не має жоден ворон. Він наївний та безпосередній. Він смішний…

— Це правда, — погодилась Лада. — Але навіщо вам ця наївність та безпосередність? Ви така серйозна панна… І тут на тобі… Таке непорозуміння…

— Це моя особиста справа, — незадоволено буркнувши, відповіла вона. — Може, ви ще запитаєте, чи ми вже цілувалися?

— Переконана, що ні, — втрутилась у розмову баба Ганя. — Інакше нам не довелось би познайомитись із Джовані. Бо ви, шановна, неодмінно зацілували б його до смерті. Вам таки бракує, шановна, почуття міри. Це одразу впадає у вічі, — вже вилізши з лімузину, додала вона. — Ходімо, Ладусю, мені вже кортить посьорбати кавусі.

Юрко ввічливо подав Ладі руку, і вона легко вискочила з машини. Парубок причинив двері та обережно, потайки сунув їй до кишені якусь записку.

— Благаю, — ледь чутно прошепотів він до них, — перекажіть моїй мамі, що я живий. Нехай вона не побивається за мною. Передайте… Передайте їй, що ворон, якого вона іноді годує пшеницею на своєму підвіконні, — це її син…

— Адреса! — прошепотіла Лада. — Яка адреса?

— Ференца Ліста, 14, квартира 7… Записочку для мами я сунув вам у кишеньку.

— Я передам… Обов’язково передам…

— Дякую, — ніжно відповів Юрко. — Хоча ні! — розгублено додав він. — Записку викиньте — не передавайте… Мама не витримає усієї правди… Просто скажіть їй, що я живий. Він хутко скочив за кермо, і вже за мить чорний лімузин загубився у потоці машин. Лада й баба Ганя стояли на узбіччі та мовчали.

— Слухай, ба… — першою мовила Лада. — А тоді, два роки тому, під час вересневого зорепаду… Коли ти вперше почула розмову воронів… Що ти подумала тоді?

— Тоді? — задумливо перепитала баба Ганя. — Тоді ми з дівчатами вирішили регулярно робити зарядку, бігати крос та частіше бувати на повітрі… Що це за тріска в тебе на помпоні? — запитала бабця, діставши з Ладиного помпона пожовклу дерев’яну тріску. — Де ти її підчепила?

— Не знаю, — механічно відповіла Лада та, узявши тріску, кинула її на сніг. — Ба, я швиденько скочу на Ференца Ліста, а ти біжи до «Лямпи». Порадуй Джовані, що весь викуп ми вже маємо. Я хоч два слова скажу Юрковій мамі — заспокою її та одразу вирушаємо на бал…

— Класний план. Але на Ліста ми заскочимо разом…

— А Джовані? — перебила бабцю Лада.

— Джовані зачекає, — переконливо підсумувала пані Ганна. — Все, біжимо — не гаймо часу!

— То, може, вернемось до «Лямпи», заберемо машину? Так буде швидше…

— Онученько, яка машина? — баба Ганя захитала головою, — тут від сили триста метрів ходу. Біжимо швиденько! — І, вхопившись за руки, вони помчали по засніженій бруківці.

Пожовкла тріска, яку Лада кинула додолу, ледь поворухнулась та одразу перетворилась на сича, що стирчав просто з кучугури, зарившись головою у сніг. Він одчайдушно смикнув лапками та хутко виліз із кучугури. Налякано блимаючи очима, сич озирнувся навкруги. І, помітивши, куди попрямували бабця і Лада, він мерщій кинувся їх наздоганяти.

— Угу! Угу! — протяжно пролунав його глухий голос понад вулицею Театральною та зненацька зник у найближчому провулку.

Пожежна машина під’їхала до високого дерев’яного паркану, що зусібіч оточував Стару Водокачку. Темно-зелена фарба, якою колись був вифарбуваний паркан, уже давно полущилась та майже обсипалась. Дошки від негоди та часу поцвіли й перетворили паркан на оранжерею цвілого моху. Зупинившись біля воріт, машина посигналила.