У шпаринку між штахетинами визирнуло чорне заспане око. Розглядаючи номер машини, воно кілька разів кліпнуло та зникло. Кажаняче крило вправно відсунуло засув, і ворота зі скрипом відчинились. Пожежна в’їхала на подвір’я. Заспаний кажан прудко кинувся зачиняти ворота.

— Чому ти сам? — опустивши вікно, невдоволено запитав солідний дядечко у кажана. — Де решта?

— Годину тому вартові десь у районі Брюховицького лісу помітили божевільного Горана… Тож усіх одразу перекинули туди. Я один зостався…

— Щось я тебе раніше не бачив, — підозріливо примружившись, мовив бой. — Ти новенький чи що?

— Пане Голото, я ось не можу зрозуміти, ви це чи не ви? — запитанням на запитання відповів заспаний. — Анфас — нібито ви, а у профіль — нібито не ви…

— Шеф, це Гугль… Той, що все по танцюльках шльондрає, — прошепотів на вухо солідному Хруня та одразу заверещав на заспаного:

— Сонько, ти що, хворий, що пана Голоту вже не впізнаєш у профіль?

— Як це не впізнаю?! — перелякано вигукнув заспаний та заходився терти свої оченята. — Впізнаю… Дуже добре впізнаю…

— А я тебе не впізнаю, — суворо рявкнув солідний.

— Пане Голото, та ж Гугль я… Бой Гугль. Страшний пристріт спаплюжив мене… Тож тепер ніхто й не впізнає. Такий пристріт жахливий маю, що певно, такого ще ніхто не мав, — затинаючись, пояснив заспаний.

— Що-що? — висунувшись у вікно, єхидно запитав Гугля парубок у робі. — Що ти маєш?

— Пристріт, пане Хруня, страшний пристріт, — жалібно відповів заспаний кажан. — Зурочили мене так немилосердно, що я й очі продерти не годен — увесь час сплю та сплю…

— Менше по людських дискотеках вештатись треба! — хмикнувши, зауважив Хруня.

— Hi-ні-ні, пане Хруня, — налякано захитав головою Гугль, — я в людське товариство ні ногою, ні крилом. Все дбаю про роботу — час на дурні танцюльки не марную.

— Якщо ти дбаєш про роботу, то чому зараз не в людській подобі? — строго запитав Голота. — Де ти бачив, щоб об’єкт комунальної власності міста, яким вважається ця водокачка, охороняли кажани? Я тебе питаю! Чому на чергування заступив не за уставом?!

— Шеф, а він людську подобу економе, аби потім на технодискарях танцюльки гарцювати! — зареготав Хруня. — У нього й діваха вже з’явилась — Анжела з кулінарного технікуму.

— Гугль, скотиняко, тобі нагадати, чим загрожує бою невиконання уставу? — рявкнув Голота зніченому кажанові і багатозначно витягнув свою долоню з вікна.

— Ні, пане Голото, дякую — не треба, — тяжко зітхнувши, відповів Гугль та поклав Голоті на долоню дві якісь пігулки. — Будь ласка, прийміть від мене цей малесенький подарунок…

— Не малесенький, а мізерний! — грубо виправив його Голота, сунувши пігулки людської подоби до кишені. — Певно, все-таки доведеться нагадати тобі, чим загрожує бою недотримання уставу.

— А, ось, іще забув! — недоладно ляснув крилом себе по лобі кажан та дістав десь із-під крила ще сім ґудзичків. — Вітаю вас, пане Голото, із Новим роком, — прогундосив Гугль, поклавши ґудзики Голоті на долоню.

Солідний дядечко, кривлячись, перерахував цю немічну купку, огидно скорчив рота та прохрипів:

— Ще тринадцять штук.

— Не маю, чесне слово! Клянусь, не маю більш нічого!

— Будеш винен! — вигукнув Хруня.

— На днях віддам… Клянусь — віддам! — схвильовано пообіцяв він, по-підлабузницьки зазираючи Голоті в очі.

— Добре, вмовив — почекаю, — зневажливо кинув Голота, засовуючи ґудзики до кишені. — До речі, це випадково не хабар?!

— Hi-ні-ні! Ну що ви, пане Голото… — Це — вітання! Привітання з Новим 2010 роком! — захлинаючись від переляку, тараторив Гугль. — Уже другий тиждень як минуло свято, а я все ніяк не міг вас привітати…

— Ну, то файно... — задоволено посміхнувся Голота. — Не переймайся так… Я ж розумію, твоя забудькуватість не від зневаги, а через заклопотаність роботою.

— Так-так-так… — полегшено зітхнувши, закивав головою кажан. — Я страшенно… Страшенно дбаю про роботу… Про саму лишень роботу.

— Ну то добре — відчиняй ворота! — скомандував Голота, притиснувши на газ.

— Так-так-так, дверцята відчиняю! — радісно вигукнув Гугль та мерщій заходився відчиняти двері у башту водокачки.

— Привіт Анжелі з кулінарного технікуму! — крикнув Хруня, і їхня машина заскочила у башту.

Китаєць Ши Бо, що підглядав за цією сценою у шпаринку між штахетинами, простежив, як авто зникло в башті, та хутко помчав до найближчої підворітні. Пожежна тим часом, ревучи, летіла по плутаному серпантину Старої Водокачки. Світло фар чудернацько стрибало по цвілих цегляних стінах, вихоплюючи то тут, то там могутні ковані двері, біля яких горіли смолоскипи. Спідометр показував нереальну цифру — 220 кілометрів на годину. І це ще треба зважити на те, що стрілка бідолашного спідометра увесь час зашкалювала. За темними провулками раз по раз виринали яскраво освітлені зали якихось непомірних велетенських розмірів. Невідомо, як такий неосяжний простір та безліч перехрещених доріг могли вміститись у звичайнісінькій башті. Адже вона була тільки трохи вища за старі львівські кам’яниці. Також незрозуміло, як усепоглинаюча темрява та цвіль могли співіснувати тут із розкошами та сяйвом вишуканих зал палацу. Волохатий болотяний мох, що звисав зі стін водокачки, плавно заповзав на золото, мармур та кришталь палацових зал. Потім золото, мармур та кришталь так само проникали із зали на волохаті стіни провулків. Темрява так химерно перепліталась із сяйвом, що годі було визначити, що саме панувало у цьому неосяжному просторі — морок чи світло.

— Слухайте, шеф, а давайте цього героя кинемо до принцеси? Га?! — задоволено хіхікаючи, запропонував Хруня. — Подивимось, чи впізнає він її після центрифуги?

— Впізнає… Ой впізнає! — задихаючись од сміху, відповів шеф. — Після центрифуги — і впізнає?!

— А що? Може, й упізнає — він же герой?

— Ой, герой-герой… — ще дужче зайшовся реготом шеф. — Хрунечко, не сміши мене, бо я зараз лусну зі сміху.

— А чого? — задумливо мовив Хруня. — Герої ж чимось мають вирізнятись серед решти, га?

— Звичайно, що мають… — регочучи, пронявчав шеф. — Вони завжди помирають набагато кумедніше від решти… Ой, ой… Ну ти, чудило, насмішив мене…

— Шеф, ви це… не того… тобто не цього… — ображено пробубонів Хруня. — Я просто подумав… Може, вони, ці герої, складені з чогось іншого? Може, в них кров не така або мозок якийсь не такий? Можливо, в них замість крові — свинець, а замість мозку — якийсь міцний сплав? Може, сталь чи ще щось міцніше? Щось же їх спонукає до непокори?

— Брак глузду, милий Хруне, брак глузду й тупість усьому виною, — знову зайшовся сміхом шеф.

— Згоден, шеф… Просто мені подумалось, а раптом це, ця… Як там її? Вічна любов? О… Я чув такі заманухи, що ця хвороба також призводить до божевілля, і можна враз перетворитись на героя.

— Ану, зупиняй біля колодязя, — скомандував шеф, обтираючи зі спітнілого обличчя сльози, що виступили від несамовитого реготу.

Хруня різко загальмував біля поіржавілої труби, чорна діра якої ледь виглядала з кам’яної долівки.

— Ходімо, я покажу тобі, що таке вічна любов, — кинув, вилазячи з машини, шеф. — Діставай із центрифуги цього героя. Зараз ти переконаєшся, що любов — це лишень придуркуваті казки і більш нічого.

Хруня вміло відкрив у машині якусь кришечку та, сунувши руку в ящик, намацав у ньому непритомного Джовані.

— Шеф, щось мені здається, що його геройське тіло не витримало нашої центрифужки, — розгублено пробубонів Хруня, діставши з ящика бездиханного Трапатоні. — По-моєму, цьому герою вже гаплик… Ось, подивіться, шеф, він навіть не дихає.

— Дай сюди, зараз я приведу його до тями, — пробасив Голота.

Вхопивши непритомного Джовані за лапку, він підніс його до бочок, що стояли попід стіною. І, відкривши одну з них, із головою занурив його у воду.

— Не смикається? — прошепотів Хруня.

— Від центрифуги ще ніхто не помирав, — зі знанням справи прохрипів у відповідь шеф та знервовано занурив Трапатоні ще глибше.