— Тоді чому машина з ґудзиками стояла під під’їздом?!

— Ну я не знаю! Я вже тисячу разів торочив вам, що не знаю, як цей казус пояснити!

— Так, усе! — закричала баба Ганя. — Я не можу вже цього терпіти! Лано, рви ту немічну пір’їну! Нехай лишається на все життя лисим та некрасивим!

— Даю цій потворі останній шанс, — рішуче мовила пані Лана та, підійшовши до общипаного Урсуляка, занесла руку над його останньою пір’їною. — Рахую до трьох і одразу рву! Один!

— Я не крав! Повірте, я не крав цей викуп!

— Два!

— Ну чесно… Ну чесно-чесно!

— Три!

— Він ґудзики не крав. Це — правда, — упевнено хтось мовив крізь вікно. І всі завмерли.

У кімнату через розбиту шибку заглядав скуйовджений Тоні Бравісимо.

— Цей мерзотник говорить правду. Він не знає, де викуп за принцесу Маріам… А я, Тоні Бравісимо, знаю!

У підземному колодязі Старої Водокачки панувала цілковита тиша. Можна тільки здогадуватись, про що думала зараз принцесам Маріам, її брат Артак та князь Вазген. Певно, що вони обмірковували неочікувану та вкрай цікаву пропозицію боя Голоти. Але хід їхніх думок та міркувань поки залишався невідомим — вони мовчали. Що ж до самого Голоти, то тут усе куди простіше. Йому будь-що та будь-як, але хотілося вижити… Вижити, а не загинути від гострого вірменського кинджала, що так загрозливо і страхітливо виблискував у лапі князя Вазгена. Зі страшного переляку, він не усвідомлював, як досягти свого спасіння, але відчував: будь-якою ціною треба затягнути час та збити першу хвилю ненависті, що палала в очах ув’язнених та приречених до страти. Його мозок одразу визначив ситуацію як безвихідну та безнадійну, тому негайно відключився. Тож надалі усіма діями Голоти керував його безмірний та неосяжний страх. І саме він, цей неосяжний та незбагненний страх, спонукав Голоту до такої ж неосяжної та незбагненної брехні.

— Стійте! Не вбивайте! — виголосив він, щойно зміг навести різкість і побачити ще щось, окрім чорної цятки, яка з’явилася в його очах після падіння. — Я врятую вас! Присягаюсь, я виведу вас звідси потаємним ходом! І ще! Я заплачу вам викуп за своє життя — десять мільйонів ґудзиків, клянусь! Звичайно, ви можете не вірити, що я маю такий скарб… Але присягаюсь! Присягаюсь, я маю цю фантастичну кількість! Я збирав! Збирав сто років — хотів купити собі тепленьке місце начальника якогось… Звичайно… Звичайно, весь цей казковий скарб здобуто мною нечесно, у ганебний спосіб! Але! Я готовий! Готовий усе віддати, аби спокутувати свої страшні гріхи! Десять мільйонів — я не брешу! Подумайте! Подумайте лишень, на який тривалий термін мої мільйони подарують свободу вашому народу! Адже вам не треба буде щомісяця збирати цю непосильну данину! Подумайте! Подумайте — не вбивайте! Десять мільйонів викупу — і ваш порятунок на додачу! Я виведу! Виведу вас із підземелля!

— Мовчи, — суворо наказав Артак Голоті та над чимось замислився.

— О-о, він говорить правду, — улесливо пронявчав Хруня, відчувши запах порятунку. — Я бачив… Клянусь, я бачив цю схованку казкову на власні очі!

— І ти помовч! — владно прохрипів Вазген. — Мовчіть, мерзенні бої!

Усі негайно стихли, і запанувала цілковита тиша.

Маріам поправила на непритомному Джовані свою шаль та благально глянула на брата. Артак помітив її погляд та знічено відвернувся. Закон честі забороняв вести будь-які розмови з огидним, підлим боєм. Але якесь невимовне потужне почуття душило його серце та заважало чинити так, як того закон вимагає. Що це за почуття і як його назвати — Артак не знав. Він силувався це збагнути або принаймні описати — і не міг. Можливо, це жалість до сестри та свого народу? А може, надія? Надія загинути в бою, а не бути безславно страченим при підлій та чужій йому юрбі? А що, як це страх? Звичайний страх загинути, померти? Невже це страх?! «Ні, страх неприпустимий для воїна», — сам до себе, ледь чутно прошепотів Артак та рішуче підійшов до Вазгена.

— Дай мені кинджал, друже Вазген!

— Артаку, не роби цього! — стурбовано вигукнула принцеса.

— Маріам права, Артаку, не роби цього — це зроблю я, — спокійно мовив Вазген та рушив до зніяковілого боя Голоти, що так і сидів у центрі озерця.

— Вазгене, я забороняю вбивати цього боя! — владно наказала принцеса Маріам. — Чуєш чи ні?! Згадай, що заповідав твій батько, старий Арам, перед смертю! Не дозволяй пристрастям панувати над твоїм розумом. І думай… Завжди думай, що ти робиш, заради чого робиш, і які наслідки це буде мати! Вазгене!

— Принцесо, закон честі забороняє навіть спілкуватись із підлим та недостойним, — нагадав Вазген. — Його одразу треба було вбити і не паплюжити себе, слухаючи його лукавство.

— Вазгене, ти можеш не прислухатися до мене… Але, благаю, згадай, про що казав тобі твій батько.

— Він казав, що все своє життя вважав, що несправедливий мир кращий за справедливу війну. А це помилка… Це страшна помилка… Не повтори її, синку, — наказав він…

— Правильно, — схвильовано перебила його Маріам. — Але подумай… Подумай, якщо нас стратять, то хто тоді буде вести цю війну? Можливо, мудріше буде пристати на пропозицію цього нікчеми? Тоді ми зможемо повернутися додому, до наших гір, до свого народу. І тоді… Тоді в нас буде справжній шанс відстояти і нашу честь, і наші гори…

— Добре, принцесо, — вклонився їй князь Вазген. — Я визнаю, ваші зауваження вкрай слушні.

Він ще раз поважно вклонився принцесі, розвернувся та гукнув Голоті:

— Така пропозиція! Я зараз тебе не чіпаю. Ти негайно виводиш нас із цього підземелля, і тоді вже помираєш!

— І який же в цьому зиск для мене? — щиро розгубившись, перепитав Голота.

— Зиск — великий! Ти додатково зайву годину проживеш!

— Hi-ні-ні, я не згоден! — образився Голота. — Краще вже вбивайте мене зараз. А так… За якусь годинку зайву… Hi-ні-ні, я не згоден… Вбивайте мене зараз… А за годинку я не згоден!

— Добре, — рішуче мовив Вазген. — Така пропозиція. Ти зараз рятуєш нас. Потім три дні гуляєш… А через три дні я тебе знаходжу і вбиваю.

— Hi-ні-ні, я не згоден! — знову заходився ламатись бой Голота.

Але цього разу Вазген обірвав його:

— Або так, або ніяк! Іншого не буде — слово честі!

— Добре, добре, князю, згода… Тільки ви не гарячкуйте.

— Як вибратися звідси? — відразу перейшов до діла князь Вазген.

— Тут… Тут ось, під озером, є потаємний люк. Його треба відкрити, і вода стече… — думаючи над кожним словом, вкрай повільно відповів Голота.

— Ну і що далі?

— Н-ну і все… — затинаючись, мовив бой. — Водичка геть уся стече, і ви побачите той люк, за яким є потаємний вихід.

— Пірнай! — наказав Вазген.

— Я ще хотів вас запитати, милостивий князю, із приводу моїх ґудзичків… Ви відмовляєтесь від них чи…

— Менше слів! — втрутився до розмови Артак. — Пірнай та відкривай свій люк!

— Так-так-так, зараз пірну — прошу не гніватись… Я просто думав, можливо, ми ще зможемо поторгуватись? Можливо, за мої ґудзички ви ще подаруєте мені кілька деньочків життя?

— Доста базікати, нікчемо! — роздратовано вигукнув Вазген. — Пірнай негайно та шукай той потаємний люк!

— Так-так, тільки ви не гарячкуйте — я вже, — пробубонів Голота та пірнув під воду.

— Цікаво, — прошепотів Хруня до Гулі, — який люк він збирається шукати? Тут зроду не було ніяких люків.

— Та я це знаю, — пошепки погодився Гуля. — Але чого вже не зробиш, аби пожити зайвих півгодинки… Чим довше він шукатиме той люк, тим довше житиме — і він, і ми з тобою…

— Твоя правда, — зітхнувши, погодився Хруня й тихесенько заплакав.

— Артаку, Вазгене! — раптом захоплено прошепотіла Маріам. — Мерщій летіть сюди! Вазген, Артак!

— Що сталося принцесо, вам погано? — стурбовано вигукнув князь Вазген, першим підлетівши до Маріам.

— Погляньте… Ви лишень погляньте… — стиха мовила вона, піднісши огарок свічки до сплячого Джовані. Шаль, якою його було вкрито, ледь сповзла… І можна було ясно бачити, що груди Трапатоні набули яскраво рожевого кольору.