— Ах ось у чому справа! — зметикувала Лада. — То ж ти так і кажи, що дбаєш за самого себе… Боїшся, що Джовані вже не буде збирати за тебе ґудзики?

— Ні-ні… — захитав головою облізлий ворон. — Я не боюся… Просто це нечесно. Лука все видурив у мене… Ім’я моє забрав собі. Мальву закохав у себе. Геть усе в мене вкрав…

— Бачиш, онученько, — звернулася до Лади баба Ганя, — в них усе, як у людей. Підступність, заздрість, зрада…

— Ну, та гаразд… Зрештою, мені вже час летіти, — ворон перелякано подивився на те, як баба Ганя взяла руки в боки. — Панно Ладо, ви обіцяли мені те, що у вашому гаманці. То я вирішив вам нагадати, аби ви не забули…

— Я не дам тобі жодної копійки, — спокійно вимовила Лада. — Усі твої вчинки, Бравісимо, мерзенні. Ти зрадив друга, а це — підло.

— Але ж ви дали чесне слово, — зніяковіло промовив Тоні.

— Я забираю назад своє слово, — стримано відповіла вона.

— Ні-ні, внученько, віддай йому ті гроші, — втрутилась у розмову баба Ганя. — Він ще молодий і не розуміє, що гроші, зароблені на зраді, ніколи користі не принесуть. Тож як хоче, то нехай бере. — І вона, узявши в Лади гаманець, простягнула його облізлому ворону. — На, бери… Але запам’ятай, нечесні гроші не принесуть тобі щастя.

Тоні Брависімо нерішуче підійшов до простягнутого гаманця та знервовано витягнув його з рук баби Гані. Сховавши гаманець під крилом, він незграбно заліз під сусідній столик. І буквально за мить уже виліз із протилежного боку, біля привідчиненого вікна. Стрибнувши на підвіконня, він озирнувся й ображено прошепотів: «Це ви, багатії, тільки й думаєте про щастя… А нам, бідним, не до ваших примх. Ми думаємо не про щастя, а про те, як вижити».

Він прослизнув у вікно надвір та, збивши з підвіконня сича-пугача, який їх підслуховував, миттєво зник.

Пугач дивом устиг кігтем вчепитися за краєчок підвіконня, аби не гепнутись на бруківку. Перелякано кліпаючи очима, він знову видряпався на підвіконня та обережно зазирнув до кав’ярні.

Баба Ганя стомлено зітхнула.

— Може, він по-своєму правий, — мовила Лада.

— Внученько, повір мені, Горан та Бо Ши аж ніяк не багатші за цього Бравісимо. Гроші ніколи не визначають долі. На жаль, багатьом здається, що саме у грошах уся справа. Але, якщо придивитися уважно, то стане зрозуміло, що це не так. Зрада — справді, найлегший шлях до збагачення. Але за таким збагаченням непомітно ховається смерть.

— А чому тоді це не стосується того ж імператора ДДТ? Адже, наскільки я зрозуміла, у нього все — повне крем-брюле, як ти любиш говорити.

— А чому ти думаєш, що його це не обходить? Хіба тобі відомо, чим закінчиться вся ця казка?

— Ну, я не знаю… Єдине, мені здається, що ти занадто вже недооцінюєш усю цю злу казку. Можливо, не варто так легковажно ставитися до всього.

— Та хіба я легковажна? — здивувалась баба Ганя. — Чесно кажучи, коли Джовані розповідав про цього ДДТ та його потужні чари, у мене мурашки бігали по шкірі.

— Просто ти постійно жартувала… Я й подумала, що ти ставишся до цього, як до гри.

— Стривай, а ти як хотіла? Аби я всім цим воронам зізнавалась, що в мене від страху вже повнісінькі штани?

— Та ні, — аж засміялася з її красномовних пояснень Лада.

Саме зараз баба Ганя помітила, що до зали зайшов красивий чорнявий парубок. Гарно, навіть блискуче вдягнутий, він одразу привертав до себе увагу. На його ногах аж блищали чорні лаковані туфлі на підборах. Ідеально зшитий чорний костюм вдало підкреслював його красиву статуру. А чорний метелик та чорні рукавички чудово завершували стиль справжнього джентльмена. Він уважно огледів зал. І, побачивши за крайнім столиком у куточку Ладу та її бабцю, впевнено рушив до них.

— Доброго дня, — ввічливо привітався незнайомець. — Перепрошую за клопіт, але з вами хоче поговорити одна особа, яка зараз, на жаль, не може бути тут особисто. Вона просила передати вам, що мова йде про вашу безпеку та життя.

— Шановний, вельми дякую за запрошення, — мило усміхнувшись, відповіла баба Ганя. — Але мені здається, ви нас із кимсь сплутали.

— Ні-ні, шановна пані Ганно, я не помилився, — вклонившись, мовив стрункий незнайомець.

— Ну, якщо вже вам відомо, що я пані Ганна, — вже серйозно відказала баба Ганя, — то, може, таки й не помилились.

— Мене просили, — ще нижче нахилившись, прошепотів незнайомець, — особливо наголосити на тому, що мова йде про життя. Про ваше життя та життя вашої онуки.

— Хочете кави? — розмірковуючи про щось, запитала в незнайомця баба Ганя.

— Дякую, але, на жаль, у нас обмаль часу.

— Ну добре-добре, ми вже згодні, — втрутилась у розмову Лада. — Кажіть, що треба робити?

— Унизу, біля дверей кав’ярні, на вас чекає лімузин. Зненацька, ніби щось пригадавши, баба Ганя зашепотіла онуці в саме вушко:

— Це може бути небезпечно… Це може бути пов’язано з твоїм татом…

— Hi-ні-ні, люб’язності — це не його метод. У тата завжди все значно простіше. Під’їжджає машина, тебе хапають, заштовхують усередину, везуть в аеропорт, силоміць заносять у літак і все… Ніяких тобі усі-пусі… А ось це, — кивнула вона в бік стрункого незнайомця, — це стовідсотково не його методи.

— Ну, то добре… — вже спокійно підсумувала баба Ганя та одразу посміхнулась гарному незнайомцю. — Шановний, ну, то де ваш лімузин?

Пугач, сидячи на підвіконні третього поверху кав’ярні, уважно витріщав свої булькаті очі, аби розгледіти, що відбувається біля входу. Помітивши, що Лада з бабцею виходять із «Гасової лямпи», він заплющив очі, щось буркнув собі під ніс та стрибнув із підвіконня головою вниз. Прямо в повітрі пугач перетворився на маленьку тріску, яка приземлилася точнісінько на Ладину плетену шапочку.

На жаль, ані бабця, ані Лада цього не помітили. Вони лишень відзначили, що незнайомець казав правду. Біля самісіньких дверей кав’ярні «Гасова лямпа» був припаркований чорний лімузин. Усі його вікна відблискували дзеркальною чорною поверхнею. І якби хтось намагався зазирнути всередину, то, крім свого відображення, нічого не побачив би.

Незнайомець чемно відчинив задні двері та ледь помітним помахом долоні запросив сідати до машини.

— Дякую, — невдоволено буркнула баба Ганя, помітивши, що її дзеркальне відображення на голові має не вельми охайну зачіску. — Час іти до перукаря, — порадила вона сама собі та першою полізла до авта.

Незнайомець обережно причинив за Ладою двері та швиденько сів на місце водія.

Лімузин одразу рушив і хутко помчав вузенькими вуличками Львова. Баба Ганя та Лада ошелешено дивились на ворону, що мовчки сиділа навпроти них, на протилежному сидінні лімузина. Масивне коралове намисто, яке прикрашало її груди, недвозначно підкреслювало, що перед ними саме ворона, а не ворон. Вона напружено мовчала та уважно розглядала своїми чорними оченятами гостей.

— Напевно, ви саме та особа, яка не мала змоги одразу відрекомендуватись особисто? — ледь стримуючи посмішку, запитала у серйозної ворони баба Ганя.

— Так, це я, — владно мовила ворона.

І знову запала тиша.

— Ви нас покликали, аби помовчати? — здивовано посміхнувшись, запитала Лада.

— Слухайте, шановна, — втрутилася бабця, звернувшись до мовчазної ворони. — Ви добре почуваєтесь? Вас не вкачало? Може, вас таки нудить? То ви не соромтеся — кажіть.

— Так, мене нудить, — ледь відкриваючи дзьоба, відповіла ворона. — Мене нудить тоді, коли хтось пхає свого дзьоба у чужі справи.

— Перепрошую, то це серйозні симптоми, — ввічливо мовила баба Ганя. — Не можна так недбало ставитись до власного здоров’я. Ви зарядку робите щоранку? Чи абияк?

— Я не роблю зарядку взагалі, — ледве стримуючи гнів, прошепотіла зла ворона.

— О, будь ласка! Ось і результат! — плеснувши в долоні, вигукнула баба Ганя. — А недбальство — пряменький шлях до грипу! Професор Тарасюк так і говорить: зарядка — це антибіотик проти грипу! А із загартовуванням у нас що? Порядок чи така ж морока? Якщо морока, то професор Сорока радить починати гартування саме з обтирання. А щоденне обтирання має плавно переходити в купання…