— Та помовчіть нарешті хоч хвилину! — не витримавши глузувань, прогорланила ворона.

— Тихо! — зненацька крикнула баба Ганя. — У вас тіпається праве око, — вже пошепки додала вона. — Це нервове чи просто класний фокус? Ні-ні… — знову зненацька сплеснувши в долоні, радісно скрикнула баба Ганя. — Це ви демонструєте нам фокус! Стовідсотково — фокус! Нервами сіпати так оком неможливо! Ви знаєте, мій давній друзяка професор Тарасюк теж виробляє неймовірні фокуси. Уявіть собі, він легко може махати своїми вушками! Не чіпаючи їх руками! Уявіть собі! Сидить, виписує рецепт і одночасно махає вухами! Туди-сюди! Сюди-туди! Фантастика! Це, я вам скажу, такий фокус, що тут і цирк відпочиває! Бо професор Тарасюк цей трюк завжди робить ненапружено та грандіозно! Так само, як оце і ви… — І тут баба Ганя чомусь перейшла на шепіт. Вона багатозначно нахилилася до нервової ворони і таємниче прошепотіла:

— Сподіваюся, ви знайомі з професором Тарасюком?

— Ні, — намагаючись приховати роздратування, буркнула ворона.

— Не переживайте, — баба Ганя по-змовницьки підморгнула оком, — я вас познайомлю. Він, як людина широкої натури, люб’язно відкриє вам секрети свого трюку… А це, я вам скажу, вже зовсім інший, професійний, рівень! Уявіть собі, ви легко тіпаєте оком та ще й махаєте вухами! Два в одному! Фантастика! Це ж справжнє крем-брюле! Та будь-який цирк одразу забере вас з ногами та руками… Тобто з крилами, — чемно виправилась вона. — Ну, як пропозиція — перспективна? Я просто зараз можу передзвонити Тарасюку…

— Дякую, іншим разом… — льодяним голосом відповіла трохи розгублена ворона. — Пропоную не гаяти більше часу на дурниці, а відразу перейти до справи, — вже зосередженіше мовила вона. — Мушу зазначити, що вам, шановні, не пощастило: ви вляпались у вкрай неприємну історію. Те, до чого ви ставитесь як до забавки, дуже швидко стане для вас драмою. Жодна нормальна людина, будучи на вашому місці, не ризикнула б лізти туди, куди її не просять. Але ви — яскраві представниці вибраного класу багатіїв. Ви розбещені своїм безпроблемним, затишним життям. І ваша нездатність відчувати небезпеку зіграє з вами злий жарт. За свою самовпевненість ви будете покарані. І якщо зараз вам забракне глузду зупинитись, то вже потім буде пізно. Повірте, вам ніхто не допоможе. Ані ваш усемогутній батько, ані його великі гроші. У вас немає жодних варіантів.

— Це погроза? — спокійно запитала Лада.

— Ні, це — дружня порада, — довірливим голосом відповіла ворона.

— О, до речі… — вигукнула баба Ганя, ніби щось згадавши. — А ви, шановна, випадково не місцева багатійка Мальва?

— Так, це саме я, — пихато задерши дзьоба, велично промовила вона. Потім, нахилившись у бік Лади, багатозначно їй прошепотіла:

— Сподіваюсь, вам відомо, що у Львові я маю майже таку саму владу, як і ваш батько — банкір пан Макс Гай?

— Ні, мені це невідомо… — грубо відповіла Лада, роздратована тим, що її батька було згадано саме в такому порівнянні.

— Ну, то майте на увазі, — посміхнувшись, мовила ворона.

— Так-так, ми візьмемо це до уваги, — втрутившись до розмови, награно чемно викрикнула баба Ганя. Потім вона нахилилась до Лади та навмисне голосно прошепотіла:

— Май на увазі: у присутності цієї строкатої сороки не можна гризти нігті та колупатися в носі… Запам’ятала?

— Запам’ятала, — підігравши бабці, вслужливо відповіла вона, настільки голосно, аби добряче було чути вороні. — Ба, а це… Як його… Коли підступить метеоризм, що робити? Випускати чи триматись?

— Триматись! — теж підігруючи внучці, прошепотіла баба Ганя.

— А коли вже сил не стане тримати той метеоризм? — перелякано запитала Лада. — Що тоді робити?

— Тоді вже випускай, — зі знанням справи порадила внучці бабця. — Випускай, але тихесенько… Так, аби ця поважна пані не почула…

— Зрештою… — рішуче перебила ворона їхнє блазнювання. — Зрештою, ситуація навіть гірша, ніж я уявляла. Ви не просто розбещені своїм безпроблемним життям — ви ним цілковито спаплюжені. Саме через це ви й не відчуваєте смертельної небезпеки… Запам’ятовуйте… По-перше, ваша допомога Джовані — це даремно витрачений час. Я вам гарантую, що нікчемну Маріам все одно сьогодні стратять. Жодна потвора жодним чином не зможе забрати мого Трапатоні. Хто спробує чинити опір — той помре у муках.

— У страшних муках? — із цікавістю перебила її баба Ганя. — Чи так, просто, у звичайних, пересічних муках?

— У достатніх, — не змигнувши оком відповіла Мальва. — По-друге… Жодна людина, яка побачить Великий Бал імператора ДДТ на власні очі, вже не зможе лишитися людиною. Вона назавжди буде обернена в перевертня. Юрку! — гукнула вона до водія, навіть не озирнувшись на нього. Юрку, обернись! Своєю подобою покажись!

І, щойно вона договорила фразу, водій, чорнявий, файний хлопець, одразу обернувсь на ворона. Від несподіванки Лада здригнулася. Бабця взяла її долоню до своїх рук та ніжно стисла, аби заспокоїти онуку.

— Слухайте, це справді класний фокус! — награно всміхнувшись, мовила вона. — Треба буде спитати професора Тарасюка, чи може він виробляти такі трюки…

— Лишіть у спокої вашого Тарасюка! — суворо наказала Мальва. — Він на таке не здатен.

— Ну-у, — значуще заперечила баба Ганя, — ви недооцінюєте професора Тарасюка…

— Юрку! — тепер уже звернулась вона до водія-ворона, який вправно керував автомобілем. — Покажися перед нами не чарівними ділами, а очима своєї мами!

І ворон-водій одразу, прямо на очах, знову перетворився на файного хлопця.

Баба Ганя відчула, як у Лади побігли по спині мурашки.

— Слухайте, — звернулась вона до пихатої ворони, — маю висловити вам щирий комплімент. За все своє життя неодноразово бачила, як легко люди перетворюються на скотину. Але… Щоб із скотини, тобто, перепрошую, з тварини, так легко обернутись на людину… Таке вперше бачать мої старі очі. Це, мушу визнати, справжнє диво.

Роздратована Мальва, не звернувши жодної уваги на її компліменти, зверхньо вела далі.

— Ще позаминулого року Юрко був звичайним хлопцем. І його життя, окрім райдужних перспектив, не віщувало більш нічого. Він навіть школу закінчив зі срібною медаллю. Того ж року вступив до Львівського університету… Все й надалі у його житті складалося б чудово, якби не його дивна пристрасть до малювання. Він необачно поліз до Старої Водокачки, аби з неї, з самої гори намалювати етюд старовинного Львова. Він випадково опинився не в тому місці і не в той час. І зовсім випадково побачив те, чого не мають права бачити людські очі. І тепер він уже ніколи не зможе повернутись до людей. Він триста років має нидіти у тілі ворона. До того ж… Прошу зважити на те, що Юрко ніколи не належав до тих пустунів, які тиняються без діла по дворах із хворобливим наміром будь-що вчинити шкоду. І навіть він, чемний медаліст, вихований студент-першокурсник, втрапив у такий конфуз. Тож його приклад має вам допомогти усвідомити всю небезпеку… Та всі жахливі наслідки… А вони неминучі, якщо такі розбещені нероби, як ви, шановні, будуть і далі пхати дзьоба туди, куди не просять… Юрку! — голосно гукнула вона водія. — Скажи шановним, чи в моїх словах була хоч крапелька брехні?

— Ні, хазяйко… — чемно відповів файний хлопець. — Усі ваші слова правдиві.

Він сумно подививсь у дзеркало, на мовчазну Ладу та її бабцю і додав:

— Усе, що ви почули, — правда. Ще півтора року тому я жив звичайнісіньким людським життям. Ходив до школи, потім — до університету… І раптом, в одну мить, усе перетворилася на пекло. Хоча мені ще пощастило. Мене подарували пані Мальві, а це неабияке везіння. Моя господарка — вкрай милосердна пані. Іноді вона навіть дозволяє мені літати до моєї мами. Я прилітаю на вулицю Ференца Ліста, до нашого будинку № 14. Сідаю на підвіконня і годинами дивлюсь на свою маму. Це таке щастя… Таке неймовірне щастя дивитись на свою маму… Бачити її…

І тут він стих. Лада подивилася у дзеркало на лобовому склі. У ньому добре було видно його очі. Він плакав. Тихо, тихо плакав.