«Нам треба поговорити… Нам треба все з’ясувати… Нам неодмінно треба усе з’ясувати… Далі так тривати не може…» — затинаючись, бурмотіла вона, підшукуючи правильні слова.

Зненацька пані Барбара стихла, механічно поправила на голові розкуйовджене волосся, рішуче зітхнула та рушила в кабінет пана Гая.

— Максиме, нам треба поговорити, — впевнено мовила вона, уперше зайшовши до кабінету чоловіка, не постукавши.

— Це неможливо, — байдуже відповів він, майстерно замаскувавши своє здивування. — Будь ласка, причини двері з того боку.

— Максиме, ти маєш вислухати мене… І я прошу та наполягаю, аби ти негайно змінив свій зневажливий тон… І більше ніколи… ніколи не дозволяв собі говорити зі мною цим огидним непристойним тоном.

— Не примушуй мене двічі повторювати накази…

— А чому це? У тебе що, язик відсохне? Чи сил не вистачить поворушити ним удруге?

— Я цього не люблю, — ледь стримуючись, прошипів він.

— А мене не обходить, що ти любиш і чого ти не любиш! Усі твої зауваження нечемні. Твоє поводження з Ладою та зі мною брутальне… І надалі тривати це безглуздя не може. Це неприпустимо. Тож, хочеш ти цього чи не хочеш, але нам усе одно доведеться з’ясувати всі питання та непорозуміння.

Пан Гай, дещо розгублено, нишпорив по шухлядках свого велетенського письмового столу.

— Люба, — ледь чутно та повільно мовив він, — післязавтра зранку, о дев’ятій тридцять п’ять, я зможу приділити тобі чотири хвилини.

— Ні, ми маємо все з’ясувати зараз! — рішуче обірвала його Барбара. — І знай, твоє зауваження з приводу чотирьох хвилин я сприйняла винятково як прояв твоєї надмірної самозакоханості.

— На жаль, зараз я не маю часу, аби вислуховувати твою істерику… На сьогодні в мене запланована важлива вечірка… Тобто зустріч… І я маю дещо ретельно підготувати. Тож прошу тебе ще раз, люба, причини, будь ласка, двері з того боку.

— І це все? Чи, може, ще щось бажаєте?

— Ще, — недбало відповів він, уже остаточно опанувавши свою розгубленість. — Прошу надалі заздалегідь повідомляти про свої відвідини нашому дворецькому. До мого кабінету ти можеш заходити тільки тоді, коли я тобі це дозволю. Про мій дозвіл або заборону тебе, як і завжди, повідомить Родман.

— Господи, Максиме, ти збожеволів… — розгублено прошепотіла Барбара. — Ти просто не відаєш, що твориш…

— Люба, ти вийдеш сама, чи мені попросити Родмана, аби він допоміг тобі нарешті залишити мене у спокої?

— Якщо ми зараз не з’ясуємо всі непорозуміння, я візьму Риту і негайно піду звідси… Ти чуєш мене? Максиме!

— Я думаю, тобі дійсно не завадить подихати свіжим повітрям. Сходи, люба, і перевітрись… Сподіваюся, це тобі допоможе.

— Не блазнюй. Ти чудово розумієш, про що я веду мову. Я даю тобі слово… Я піду і більше ніколи не повернуся в цю жахливу в’язницю.

— Якщо ти розраховуєш побачити за парканом маєтку щось менш жахливе, то помиляєшся… Немає нічого жахливішого та потворнішого, ніж світ, створений людьми. У людському суспільстві ти не знайдеш нічого, окрім підступності, нікчемності, жорстокості, байдужості, нехлюйства та зради.

— Ти помиляєшся… — знічено прошепотіла Барбара, відчувши, як по її щоках потекли гарячі жаринки. — Це ти так сприймаєш людей… Ти наділяєш усіх своїми власними вадами… Тому і сприймаєш людей як нікчем… Вибач, але я йду від тебе.

— Я так розумію, що всі ці тиради заради того, аби я дав тобі на таксі? — по-діловому запитав пан Гай та неохоче заходився переглядати якісь папери. — Вибач, люба, але… Ось, я дивлюся, в паперах у мене не закладено таксі. Якщо хочеш, на наступний місяць я закладу у видатки виклик таксі…

— Ні, дякую, — спокійно відповіла Барбара. — Ми з Ритою доберемось до моєї мами пішки… Прощай.

— Усього найкращого, — недбало мовив він та знову заходився заклопотано нишпорити по шухлядках столу.

Барбара обтерла сльозинки, що мимоволі котилися по її обличчю, і вийшла з кабінету. Вже за п’ятнадцять хвилин вона, з Ритою на руках, вийшла з палацу та рушила до маєткового паркану.

— Люба, будь ласка, не забудь щільно зачинити ворота, — спокійно попросив дружину пан Гай, визирнувши з вікна свого кабінету.

— Не хвилюйся… Я не забуду… — озирнувшись, гідно відповіла пані Барбара.

Вона зручніше перехопила закутану Риту й рушила засніженою алеєю до кованих воріт. З віконця свого малесенького будиночка сумно визирав садівник Ши Бо. Родман стояв у Дзеркальній залі та, ледь відвівши гардину, здивовано дивився услід господині.

Раптом з вікна спальні пані Барбари визирнула руда котяча голова. Кіт Леопольд, зрозумівши, що господиня забула його, пронизливо занявчав та почав наполегливо шукати вихід. Ледь протиснувшись у шпаринку прочиненого вікна, він відчайдушно почав злазити з третього поверху донизу. Старанно чіпляючись кігтиками у самий камінь, Леопольд повсякчас видавав якісь приречені звуки, аж доки не зірвався з другого поверху та не гримнув на бруківку. Жалісно зойкнувши, він незграбно обтрусився та мерщій побіг наздоганяти господиню.

— Сама винна… За недбалість треба платити… — ображено пробубонів Макс Гай, спостерігаючи, як його дружина зникає за велетенськими кованими воротами паркану. — Могла попередити заздалегідь, аби я заклав таксі у видатки…

Пані Барбара, побачивши щасливого Леопольда, ледь помітно всміхнулась і обтерла сльозинки, які мимоволі котились по її щоках. Леопольд обігнав свою хазяйку та, виставивши хвіст трубою, радісно побіг попереду.

За п’ять хвилин пані Барбара побачила жовте таксі, яке, звернувши з траси, швидко помчало їй назустріч. Порівнявшись із нею, таксі зупинилось, і з нього вискочив схвильований водій, довге волосся якого було зібрано в косичку.

— Пані Барбаро, дозвольте підвезти вас! — вигукнув він та чемно відчинив задні двері, запрошуючи до машини.

— Вибачте, але я не маю чим розрахуватись… — розгублено прошепотіла вона змерзлими губами.

— Ні-ні, не хвилюйтеся. Жодного розрахунку не потрібно.

— Як це, не потрібно розрахунку? — здивовано запитала вона. — І звідки, перепрошую, вам відомо, що мене звати Барбара?

— Пані Барбаро, — відповів він, шанобливо зробивши наголос на слово «пані», — все просто… Мене попросив допомогти вам мій товариш — ваш садівник Ши Бо. А мені завжди приємно стати у нагоді моїм друзям. Тож ласкаво прошу до машини, бо ви, я бачу, вже добряче змерзли…

— Дякую, — трохи заспокоївшись, відповіла Барбара, та рушила до авта.

Леопольд, котрий увесь час старанно принюхувався, зненацька погрозливо занявчав на всміхненого таксиста. Знервовано розправивши пазурі, він ретельно готувався стрибнути на нього, аби вп’ястись кігтями у його довгу косичку. Але суворий голос господині вмить привів кота до тями:

— Леопольде, тихо будь, інакше не поїдеш з нами!

Невідомо, чи зрозумів кіт, про що мова. Але одразу став милим і пухнастим.

— Стрибай до машини! — скомандувала пані Барбара. — Вибачте, він узагалі-то сумирний… А це чогось рознервувався…

— Коти — вони такі… — відповів таксист і теж усміхнувся, поправивши свою косичку. — Прошу, пані Барбаро, сідайте.

— Дякую… А вас як звати? — уже сівши до машини, запитала вона у таксиста.

— Горан.

— Рідкісне красиве ім’я.

— Для вашої країни, може, й так… А в нас, у Сербії, мати ім’я Горан — це все одно, що не мати його зовсім, — знов усміхнувся таксист і, натиснувши на газ, помчав у напрямку Львова.

У кав’ярні «Гасова лямпа», як завжди, було тепло й затишно. Дивовижний аромат щойно змеленої кави витав у повітрі.

Баба Ганя, незадоволено сопучи, допила третю філіжанку кави та роздратовано пробубоніла:

— Ну ось, де дівся цей Трапатоні? Скільки можна чекати?! Я зараз збожеволію від нудьги.

— Може, з ним щось сталося? — тремтливим голосом запитала Лада.

Баба Ганя тяжко зітхнула і так скривилася, що Ладі одразу стало зрозуміло: бабця роздратована не на жарт.

— Мої вітання найкращим мешканцям найкращого у світі міста, — раптом почувся чийсь хриплуватий голос з-під столу.