— Гадаю, він просто помилявся.

— Hi-і, він не помилявся… — захоплено прошепотів Максим і долонями витер піт, що рясно виступив на його обличчі. — Він влучно підмітив сутність людини та всього суспільства, яке здатні побудувати ці самі люди!

— Максимку, благаю, зупинися… Ти говориш жахливі речі… І говориш їх настільки безапеляційно, що це просто огидно слухати… Вибач…

— Я кажу правду, — ледь стримуючись, відповів він.

— Ні, Максимку, це не правда… Це лишень те, що саме ти вважаєш правдою… Усе це просто не тримається купи. Говориш одне, одразу перескакуєш на інше. Вибач, але зараз у тобі говорить звичайна злість і заздрість.

— Це не заздрість! Це почуття справедливості! — ображено вигукнув він та спересердя скинув тарілку зі столу. Макарони, що мали форму сердечок, ураз розсипалися по підлозі.

— Твоє роздратування, — заспокійливо промовила Барбара, — зайвий раз підтверджує, що ти не правий. — Згадай, як Бог сказав…

— А Бог нехай узагалі помовчить! — вибухнув він. — Базікати твій Бог мастак, а створити хоч краплю справедливості — дзуськи! Не дочекаєшся від нього!

— Господи, Максимку, що ти верзеш? — знічено прошепотіла Барбара та обтерла сльози, що котилися по її щоках. — Як ти можеш? — І вона рішуче рушила до нього.

— Книгу! — простягнувши руку, наказала Барбара. — Я сказала — книгу!

Макс не чекав від дружини такої рішучості. Певно, саме через це він одразу розгубився.

— Востаннє кажу: віддай мені цю огидну та мерзенну книгу! А інакше…

— Інакше що? — вже більше за інерцією, ніж від бажання сперечатись, запитав він.

— Інакше я негайно піду звідси. І ти вже ніколи… ніколи не побачиш ані мене, ані свою дитину… Книгу!

Максим витримав довгу паузу, з викликом дивлячись в очі своїй дружині. Але Барбара навіть не думала відводити свого рішучого погляду від його прискіпливих очей.

— Добре, — нарешті знічено прошепотів Максим та потупив погляд. — Я віддам тобі книгу. — Він підвівся, підійшов до вішака та, діставши з внутрішньої кишені пальта книгу, тремтячими руками простягнув її дружині. — Але знай — це вже не допоможе…

— Це допоможе! Це обов’язково допоможе! — Вхопивши книгу, вона підбігла до вікна і щосили жбурнула її у відчинену кватирку.

Книга відлетіла аж до дороги та впала на бруківку. Опинившись у калюжі з талого снігу, вона одразу зникла під колесами машин.

— Ось і все, — стомлено вимовила Барбара та полегшено зітхнула. — За якусь годину колеса перетруть цю потвору на багнюку… І вона вже ніколи і нікого не спокусить та не ошукає… А тепер, Максимку, лягаємо спати. Завтра буде новий день та нові клопоти.

Вона підійшла до свого чоловіка, ніжно пригорнула його до себе та поцілувала.

— Не хвилюйся, любий, все минеться. Це все від утоми… Хочеш, я почитаю тобі на ніч казку?

— Ні-ні, — захитав він головою. — Не треба… Я страх як хочу спати, а завтра вдосвіта вже прокидатись… Лягай, люба, — поцілувавши її, прошепотів Максимко. — Лягай, а я швиденько приберу ці сердешні макарони й також ляжу…

— Ні, макарони приберу я! — жартівливо вигукнула Барбара, вхопивши віника. — Ти їх розкидав — отже, я прибираю! Все ділимо порівну! І щастя, і нещастя!

— Ні-ні, Барбаро, це щастя я наробив сам — тож сам і приберу, — кинувся забирати в неї віник Максимко. — І взагалі, не підлизуйся — шоколадки все одно сьогодні не дістанеш.

— Ах, так ось, значить, який ти… — кокетливо нахнюпившись, мовила Барбара. — А я ж думала… Я ж думала, ти друг…

— Друг… — ніжно всміхнувся Максимко. — Але ж лікар учора суворо-пресуворо заборонив тобі солодке…

— Стривай-стривай… Ти кому друг — лікарю чи мені?

— Тобі я чоловік. А другом, сподіваюсь, буду нашій дитинці… Лікар сказав, що не можна, — значить, не можна.

— Добре, вмовив, — грайливо погодилась вона та по-змовницьки прошепотіла: — Слухай, Максимку, щось я призабула, а лікар цілуватись нам заборонив?

— Ні, на таку жорстокість він наважитись не зміг, — відповів він, і подружжя щасливо засміялось.

Уже за кілька хвилин Барбара, натомлена днем, міцно спала.

Максимко, прибравши макарони та вимивши підлогу, стомлено сів на ліжко. Механічно зняв светр і, не роздягаючись, ліг спати.

Але щойно його голова торкнулась подушки, він зойкнув та одразу підскочив. Обтерши піт, що враз проступив на його обличчі, Максим тихенько зазирнув під подушку. Там лежала та сама викинута чорна книга. Яким дивним чином і чому знову вона повернулась, він, на жаль, не знав.

— Не люди обирають книжки, а книжки обирають людей, — ледь чутно прошепотів чи він сам, чи хтось інший — невідомий.

Максим безсило зітхнув, накрив книгу подушкою та ліг спати. За вікнами раз по раз дзижчали машини. Торохкочучи бруківкою порожньої нічної дороги, вони зникали так само швидко, як і з’являлися. Сніг спинився, і на небі знову засяяв місяць.

— Місяць однаково світить і бідним, і багатим, і злим, і добрим, — промайнуло у нього в голові. І на його очах одразу виступили сльози. Він заплакав. Тихо й непомітно…

Ось такою була перша і остання сварка в їхньому подружньому житті.

Уже за тиждень у їхній родині з’явився такий бажаний та довгожданий первісток — Лада. Саме це дивовижне народження вмить перетворила Барбару на найщасливішу жінку у всій Європі.

А за два тижні до їхньої маленької кімнатки увірвався захеканий Максимко, аби, затинаючись від захоплення, вигукнути: «Я виграв! Я виграв у лотерею! Мільйон!»

Саме цей дивовижний виграш умить перетворив його на найщасливішого чоловіка усієї Сонячної Системи. А може, і всього Всесвіту.

Чи справді він виграв мільйон у лотерею, чи здобув його в якийсь інший спосіб, цього ніхто не знає… Достеменно відомо лишень те, що рівно за місяць від появи мільйона у Львові з’явився новий банк. І цей банк, на честь Максимкового прізвища, було голосно названо — «ГАЙ-БАНК».

У мізерний термін, за якихось півроку, «ГАЙ-БАНК» набрав такої потужної сили, що всі беззаперечно визнали його найкращим та найбільшим банком у країні. Така стрімкість здивувала всіх, не тільки в Україні, але й у всій Європі. Бо за якийсь там рік «ГАЙ-БАНК» уже було визнано найбільшим банком світу! Цьому дивувались усі! Усі, крім Барбари. Вона, як і кожна закохана жінка, щиро вважала свого чоловіка найрозумнішими та найталановитішим у світі. Тож усі блискучі перемоги Макса ніколи не викликали в неї здивування. Барбара сприймала все як прояв найвищої справедливості та Божого благословення. І навіть більше. Вона, як і кожна мудра жінка, ніколи не дозволяла собі захоплюватись багатством. Ставлячись до нього байдуже, вона сприймала його винятково як щасливу нагоду купити дитині черговий пакунок підгузків.

Дивно, але їй ніколи не спадало на думку придбати золото та діаманти. Вона була щиро переконана, що найкращою прикрасою жінки є її діти. І тому, окрім срібної каблучки, яку колись давно подарував їй покійний батько, не мала жодної прикраси. Окрім дивного ставлення до прикрас, пані Барбара мала ще одну, не менш дивну, рису. Вона легко й невимушено розчинялась у своїх дітях, щомиті живучи їхніми турботами. Чи добре це, чи погано — судіть самі. Зрештою, всі люди трохи диваки, і кожен має власні примхи…

Тож почуття материнства перетворювало пані Барбару на найщасливішу жінку у світі. Але відчуття постійної, льодяної неуваги її чоловіка (яке щойно чомусь так боляче її штрикнуло) враз усе поміняло. Немовби спали якісь чари, і вона побачила навколишній світ геть інакше.

Уже звична безапеляційна категоричність її чоловіка здалася їй неприпустимою та гидкою. Його самозакоханість видалась просто смішною. А жорстокість до Ладиних прохань — безглуздою примхою самодура.

Кинувши погляд на фотокартку, з якої їй щасливо посміхався Максимко, пані Барбара прошепотіла: «Як таке може бути?»

Ці чотири слова вона повторила ще раз, і ще… Вони болісно стискали її душу та нав’язливо бриніли у скронях, щоразу примушуючи повторювати одне й те ж: «Як таке може бути?» Намагаючись упоратися з цим божевільним болем, пані Барбара сильно стисла голову руками та заплакала.