Невідомо чому, але саме від цього дурнуватого «зроблю із тебе котлету, свинюко» вони просто заходилися від сміху.

Ось так, у турботах, але весело, й жили вони доти, доки Барбарі не спало на думку перед самим Різдвом затіяти в кімнаті генеральне прибирання. Саме така безневинна річ, як генеральне прибирання, і призвела до першої в їхньому подружньому житті сварки. І не якоїсь звичайної сварки, після якої закохані швидко миряться та ще ніжніше ставляться один до одного… А до такої, яка лишає рубці непорозуміння на все життя. Саме така жахлива сварка і сталася між ними тринадцять років тому, за два дні до Різдва. Барбарі потрапила на очі якась непримітна з вигляду книжечка, яка або була схована, або просто завалилася в отвір між шухлядками письмового столу. Вона нізащо не почала б її переглядати під час такого грандіозного прибирання. Але її страшенно здивувало та зацікавило те, що ця чорна книжечка не мала на обкладинці ані назви, ані прізвища автора, ані підпису видавництва. Нічогісінько. Просто чорна книжечка, і все. Звичайно, Барбара одразу заходилася її розглядати. І її одразу ж здивувала нумерація сторінок. Вона дуже любила читати, і читала вкрай багато. Але такої дивної книжки не бачила ніколи. Перша сторінка була пронумерована дивним, великим числом 6999. Наступна була пронумерована ще дивніше: 66999. Третя ж сторінка мала взагалі неправдоподібну кількість цифр 99969699969699… Барбара розгубилася. Вона навіть не знала, як це грамотно прочитати. Що це? Мільйони, мільярди, трильйони або трильярди? І як узагалі таке може бути? Але далі було ще цікавіше. Вона спробувала прочитати перший рядок, але не змогла. Літери, з яких складалися слова, були цілком звичайні, і всі їх назви та звучання вона, безумовно, знала… Але прочитати, навіть не вголос, а про себе, не могла. Літери просто не складалися у слова. Як тільки Барбара пробувала зв’язати їх докупи, вони одразу починали метушитись на сторінці, наче зграя тарганів. І навіть простесенькі склади не можна було відтворити. Барбара намагалася прочитати хоча б словечко, аби зрозуміти, про що книжка… Але всі її старання були марні. Вона лишень відчула страшний гул у вухах, головний біль та одразу ж втратила свідомість.

Коли вона прокинулася, книжки вже ніде не було. А напроти неї мовчки сидів украй зблідлий Максим.

— Максимку, що це була за книжка? — знесилено запитала вона.

Він нічого не відповів. Підвівся та мовчки відійшов до вікна.

— Максимку, ця книга не може нести світло… Де ти її взяв, і навіщо? Максимку, чуєш, що я питаю? Хто тобі дав цю книжку? Максимку?

— Мала, я не можу сказати правду, а брехати тобі не хочу… Тож не питай мене ні про що… Давай краще повечеряємо… Я ось тут наварив макаронів, — спокійно відповів він та, відкривши каструлю, заходився накладати у тарілки переварені макарони.

— Максимку, любий, благаю тебе, давай викинемо цю книжку.

— Я вже викинув її. Сідай до столу. Давай поїмо, бо я ще сьогодні й не снідав.

— Максимку, ти сказав неправду… Ти ж не викинув її.

— Викинув, — буркнув він. — Сідай вечеряти.

— Максимку, я відчуваю, ти не викинув її, а заховав…

— Не вигадуй… Якщо я сказав, викинув — значить викинув. Прошу дуже, сідай до столу, я страх який голодний.

— Вечеряй, я не хочу, — прошепотіла Барбара та одразу заплакала. — Максимку, благаю — викинь… Спали її! Це — чорна, зла книга… А зло ніколи не приносить щастя. Молю тебе, спали її…

— Вона не горить, — знічено прошепотів він, і Барбара помітила, що на його очах проступили сльози.

— Давай я викину її сама. Максимку, чуєш? Давай мені цю книгу… Я викину її…

— Я вже викидав.

— Я зараз же одягнусь та віднесу її на смітник… І все знову буде добре.

— Не можна…

— Чому?

— Вона знов повернеться… І це буде набагато гірше.

— Як це повернеться? Максимку, якщо я занесу її далеко, то як вона зможе повернутись? Адже вона не має ніг… Максимку?

— Та що ти завелася, наче квочка! Максимку, Максимку! — збліднувши від злості, загорланив він, передражнюючи її. — Я сказав — не можна! Значить, не можна! Все, закрили цю тему!

— Я… Я… Ти… — спробувала щось відповісти Барбара, але не змогла. Її цілковита розгубленість та сльози завадили їй вимовити навіть слово.

— Не плач… Тобі не можна хвилюватись… Ось уже маєш народжувати, а так розхвилювалась… Вже треба думати не тільки про себе, але й про нашу дитинку.

— А ти… Максимку, а ти думаєш про нашу дитину? — ридаючи, прошепотіла вона.

— Так, — спокійно та впевнено відповів він. — Я думаю… Увесь час думаю про наших дітей. І я не хочу… Не хочу і не дозволю, аби вони стикалися у своєму житті з тим, із чим я стикаюся щодня. Я не дозволю, аби мої діти принижувались, намагаючись заробити собі на кусень хліба… Скажи мені, хто такий Супрун?

— Я… який Супрун? Твій однокурсник? — затинаючись, перепитала його Барбара.

— Так, він мій однокурсник. Але хто він такий? Що це за людина? Мовчиш? Ну то я тобі скажу. Він тупе ледащо та нероба! Синочок свого татка! Розбещена, самозакохана та нагла потвора! А татко хто? А татко його — депутат… Людина, яка хитро та брехливо дорвалася до влади і, прикриваючись благими намірами та красивими словами, перетворює свій власний народ у рабів… У рабів, які щодня тільки й думають, як прогодувати родину та вилізти з вічних кредитів. А в цей же час ці вибрані негідники, що відрізняються від решти лишень своєю надмірною хитрістю та підступністю, жирують! Саме вони, ці вибрані потвори, створили такий суспільний лад, у якому чесна людина відчуває себе немічною та непотрібною… Чому я — талановитий, розумний, старанний — увесь час ламаю собі голову, як купити своїй вагітній дружині якісь примітивні фрукти? А в це же час Супрун, який навіть не робив спроби чомусь навчитись, має все!

— Максимку, ми з тобою тільки починаємо жити… У нас іще все попереду. Повір мені, з часом ти досягнеш усього, про що мрієш…

— Я не про мрії! — досить грубо обірвав він її. — Я про справедливість… Я не хочу весь час думати, як і чим годувати своїх діточок! Це мізерно і принизливо! Ти це розумієш?! Бідність принижує людину! Вона поступово, непомітно перетворює її на пристосуванця та підлабузника! Бідність — це рабство. Звичайне, примітивне рабство!

— Прошу тебе, не хвилюйся так, — спробувала заспокоїти його Барбара. — Я розумію твої почуття. Я тебе люблю і поважаю… І щиро вважаю тебе найталановитішим, але… Але ж, Максимку, треба чесно зауважити, що ти ще не встиг зробити щось суттєве… Ти тільки закінчуєш університет…

— Це правда, — вже спокійніше відповів він. — Але це не вся правда… А вся правда полягає в тому, що я… що б я не робив і як би не старався… ніколи не зможу зробити щось суттєве.

— Чому?

— Та тому… Тому що розбещені владою потвори будь-яку талановиту людину сприймають як загрозу. Жахливу загрозу їхній абсолютній владі. І вони, ці посередні, сірі бездарності, будуть при корені вирубувати все, у чому відчують хоч краплю здібностей та таланту… Хоч крапельку того, чого самі не мають, причому робитимуть вони це дуже вишукано та геніально. Жодних суперечок, жодних чесних битв… Талановитих, виняткових людей нікчеми нищать благородним, цілковитим ігноруванням. Хоча у брехливому та несправедливому суспільстві це, зрештою, стосується всіх не наділених владою та багатством. Максимум на що може сподіватися працьовита старанна людина, — це безпомічність, безнадія та кредитний зашморг на додачу… І найжахливіше в цьому те, що люди, в пошуках кращого життя, так уже морочаться, що геть не помічають свого рабства. Вони вже навіть не замислюються над цими дрібничковими питаннями.

— Вибач, Максе, але я з тобою не згодна, — спробувала заперечити вона.

Він її одразу перебив.

— Я ще не договорив! Збагни нарешті, Барбаро… Ще два тисячоліття тому Олександр Македонський вигукнув: «Якщо хтось думає, що людина — це розумне, милосердне та безхитрісне створіння, той глибоко помиляється!» Як ти думаєш, чому він так сказав?