Рита була ще надто маленькою, аби зрозуміти, скільки це — чотирнадцять років. І як це може бути — дуже-дуже давно? Вона ще не знала, чим саме відрізняється це «дуже-дуже давно» від звичайного «давно» або від «нещодавно». Хоча цього, зрештою, не знала і її мама. Пані Барбара, просто відчула, що чотирнадцять років — це чомусь дуже-дуже давно. І що це, можливо, навіть більше, ніж двісті років. Але чому саме їй так здавалося, вона не знала.
— Коли ми, донечко, познайомились із татом, — пригадувала вона, — усе здавалось білим-білим. Чарівним, наче цей снігопад… І навіть різні негаразди не змінювали колір щастя… Все завжди здавалось білосніжним, наче сніг. У книжках пишуть, що кохання має виключно червоний колір… Але в нас із татом усе було не так… Нам усе уявлялось білосніжним… Напевно, білий — колір надії… Так-так, донечко, білий — це колір надії… Коли в нас народилася Ладуся, білий колір враз перетворився на веселку. Ти, донечко, ще дуже малесенька, і тому, на жаль, іще не бачила веселки. Але коли тобі доведеться побачити її вперше… ти обов’язково відчуєш, що саме з таких чудернацьких кольорів складається щастя…
Рита уважно подивилась на пані Барбару. Звичайно, Рита не розуміла, про що мама так тихо їй говорить. Не розуміла, але якимось дивним чином відчувала: мама шепоче щось украй важливе. Щось таке, про що можна говорити тільки пошепки. Також Рита не знала, що малесенькі краплинки, що котилися по маминих щоках, називаються сльозами. Звідки вони беруться, ці сльози, і що вони означають, про це їй також нічогісінько не було відомо. Але якби вона вже вміла говорити і хтось запитав у неї, який найкращий у світі колір, вона би неодмінно відповіла: карий. Це — найяскравіший і найніжніший колір у всьому Всесвіті. Бо саме такого кольору очі її милої мами.
— Лягай, сонечко, лягай… Мама заколише свою доню, — пані Барбара ніжно пригорнула малу до себе. Сівши перед каміном у крісло-гойдалку, вона обережно закутала доню у свою шаль і тихесенько заспівала колискову. Рита відразу заснула. А разом із нею, стомлена переживаннями, заснула й пані Барбара.
В каміні палахкотів вогонь та потріскували дрова. В кімнаті було затишно і тепло.
Раптом із самого полум’я вилізла чорна воронова голова. Вона уважно оглянула кімнату, ненависно всміхнулася та безшумно вистрибнула з каміна. І тільки тепер стало помітно, що це була не сама голова із довгим чорним дзьобом, а цілий ворон. Він підійшов до гойдалки, у якій спала пані Барбара, і, вхопивши своєю лапою шаль, умить висмикнув із неї усі кольори. Шаль навіть не ворухнулась, але одразу почорніла. Ворон недбало закинув багрово-зелені кольори у камін, знову всміхнувся та рушив по кімнаті. Все, до чого торкалася його кігтяста лапа, одразу втрачало свій колір та вмить чорніло. Усі повисмикувані кольори він одразу ховав до чорного мішка, який невідь-звідки взявся у його чорних крилах. Дитяча кімната швидко втрачала свої веселкові затишні кольори, допоки повністю не занурилась у чорноту. Все стало чорним, і навіть світло з палаючого каміна не могло осяяти цю неосяжну чорноту. Промінці, стикаючись із чорнотою, одразу ж згасали та чорніли, примножуючи тьму… І ця тьма зусібіч невблаганно повзла на пані Барбару, намагаючись поглинути її разом із дитиною.
Пані Барбара зненацька скрикнула та прокинулася. Налякано роззирнувшись по кімнаті, вона стомлено зітхнула… І навіть не помітила, як попід стіною жахливий ворон прожогом кинувся до каміна, тягнучи у чорних лапах свій мішок. Зненацька щось тріснуло, і вежа, яку нещодавно будувала мала Рита, розлетілась кубиками по всій кімнаті. Від несподіванки пані Барбара здригнулась. Скориставшись із її розгубленості, ворон кинувся до каміна. Стрибнувши у вогонь, він спробував затягнути за собою свій мішок. Але той по-зрадницьки зачепився за ковану решітку та порвався… Із нього безшумно висипалися викрадені кольори, які одразу розповзлися по кімнаті. І все вмить повернуло свій колишній колір, набувши свого власного тепла. Пані Барбара замружилася та знову розплющила очі. По кімнаті так само були розкидані кубики із поламаної вежі. Але, на щастя, вони вже не здавалися самою чорнотою, а розфарбувались у свої чудернацькі веселкові кольори. Ворон із ненавистю всміхнувся та пірнув у полум’я. Вогняний язичок, у якому зникла ця потвора, одразу згас, і в каміні зачорніла велика обвуглена головешка.
Пані Барбара ще кілька разів схвильовано примружувала очі, але вже ніщо не змінювало барви. Жоден колір не перетворювався на чорний.
Правду кажучи, пані Барбарі останніми місяцями досить часто з’являвся уві сні цей невідомий їй жахливий ворон. Більше того, вона іноді бачила на власні очі, як палацом, розглядаючи картини, зухвало ходить пихатий ворон. Та, щойно вона заплющувала очі, видіння зникало і наступні два-три дні вже не турбувало господиню. Коли ж минало кілька днів, ворон з’являвся знову, аби пихато походити палацом. Пані Барбара неодноразово скаржилася чоловікові на це нахабне походжання. На що той лиш грубо зазначав, що з такими фантазіями їй варто звертатись не до нього, а винятково до лікаря. І так ставалося щоразу, як тільки-но пані Барбара зверталася за допомогою до чоловіка. Не отримавши розуміння з його боку, вона одразу знічувалась та замикалась у собі.
Зрештою, вона покірно погодилась повірити, що все це лишень її фантазії, і більш нічого. Це щось нервове, і з часом все мине. Тим більше, пихатий ворон ніколи не дозволяв собі заходити до дитячої кімнати. А лишень прогулювався коридорами палацу.
Але сьогодні все сталося не як завжди. Сьогодні примара дозволила собі пробратись до дитячої кімнати! І це неабияк стурбувало й без того знервовану пані Барбару. Вона вирішила неодмінно розповісти чоловікові про це зухвальство, щойно він повернеться додому. Тут їй почулося, що до палацу під’їхала машина. Пані Барбара підвелась, обережно поклала Риту до ліжечка та рушила до вікна.
Під вікнами справді стояло чорне авто її чоловіка. Родман, вибігши з палацу, чемно відчинив задні двері та низько вклонився, вітаючи господаря.
Макс Гай неквапливо вийшов із машини, гордовито відсмикнув полу загнутого пальта і, церемоніально задерши носа, зайшов до палацу.
Пані Барбара заворожено споглядала цю театральну сцену прибуття. І раптом здивовано впіймала себе на думці, що цей самозакоханий бовдур, який щойно виліз із машини, з її чоловіком не має нічого спільного. Ця пихата потвора, яка щойно зайшла до палацу, навіть віддалено або приблизно жодним чином не була схожа на її любого Максимка. Вона механічно кинула погляд на підвіконня, на якому лежав розгорнутий фотоальбом зі старими фотокартками. Цей альбом вона чи не щодня переглядала, і сьогодні також. Провівши вранці чоловіка на роботу, вона цілих дві години просиділа над цими дивовижними картками, задумливо вдивляючись у радісне обличчя її Максимка. Цим фотокарткам було лишень якихось тринадцять-чотирнадцять років. Але зображення на них разюче відрізнялися від того Макса, якого вона щоранку бачила під час сніданку.
Пані Барбара стомлено заплющила очі та сильно стиснула скроні долонями. Вона раптом пригадала, що саме тринадцять років тому вони вперше й востаннє посварились із Максимком. Вона саме була вагітна — ось-ось мала народитись Лада. Їм катастрофічно бракувало грошей. Максимко тільки закінчував університет й, аби хоч якось зводити кінці з кінцями і, крім макаронів, купувати якісь фрукти, він влаштувався на Личаківський цвинтар нічним сторожем. Сама Барбара влаштувалась листоношею, але пропрацювала тільки день, бо як тільки про це дізнався Максимко, то відразу категорично заборонив їй будь-яку самодіяльність. Вона мала сидіти вдома, у їхній малесенькій кімнаті університетського гуртожитку, й берегти свій животик, у якому зростав їх майбутній первісток — Ладуся. Роботу листоноші Максимко також перебрав на себе. Невідомо, як він встигав учитись на «відмінно», ганяти містом, розносячи кореспонденцію львів’янам, не спати уночі, сторожуючи найстаріший Львівський цвинтар, та ще при цьому встигати підбадьорювати свою любу Барбару. Він щоранку залітав до кімнати із торбинкою фруктів і впевнено та ніжно переконував її, що в них усе буде добре. Все налагодиться, вони будуть мати купу грошей, і він неодмінно подарує їй справжнісінький королівський палац, у якому будуть зростати їхні щасливі діти. Барбара ніжно намагалась пояснити йому, що їй не треба ніяких палаців. Головне, аби він завжди був поруч із нею… Але Максимко відразу ж ображався та сердито бубонів, що іншого шляху немає… Адже він так красиво все придумав, що, зрештою, їй залишається лишень змиритися та стати королевою. Він награно надягав собі на голову каструлю та демонстрував на різні голоси, як він щоранку буде кликати їх дворецького. «Родмане! Родмане! (Саме так звали дворецького в останньому фільмі, який вони разом переглядали у кінотеатрі „Львів“). Родмане, трясця б узяла тебе, неробо! Де мій біфштекс?!» — смішно копіював він англійського короля, який щоранку вимагав від свого дворецького подати йому біфштекс у ліжко. — «Родмане, якщо за хвилину я не отримаю свій законний біфштекс, я зроблю з тебе котлету, жалюгідна свинюко!»
