Пані Ганна нарешті прийшла до тями. Опанувавши себе, вона смачно гепнула оратора по голові вазоном. Вазон розлетівся вщент, і пан Урсуляк нарешті замовчав, обірвавши на півслові свою добряче відрепетирувану промову.

— Дякую, ба, — втомлено прошепотіла Лада.

— На здоров’я. До речі, а ти знаєш, що твій татко також колись працював сторожем на Личаківському цвинтарі? Як, зрештою, і листоношею… Треба буде запитати в нього, чи не знайомий він, бува, із цим жахливим паном.

Лада хотіла щось відповісти, але зненацька задзвонив телефон. І вона, не роздумуючи, механічно підняла слухавку.

— Алло…

— Урсуляче, ти що, хочеш довести мене до інфаркту? — затріщав у слухавці вкрай роздратований дівочий голос.

— Хто говорить? — якомога грубшим низьким голосом запитала Лада.

— Та Мальва! Мальва з тобою говорить, старий пройдисвіте!

Лада прикрила слухавку долонею та розгублено прошепотіла бабці:

— Ти не повіриш, але це дзвонить наша знайома пихата ворона.

— Добре хоч не гіпопотам… — прошепотіла у відповідь пані Ганна та прожогом кинулась до онуки, аби послухати, чи таки дійсно телефонує ворона.

— Ну? — ледь не басом нукнула Лада.

— Хто там нукає?! — обурено закричало у трубці. — Я зараз когось так нукну, що йому мало не здасться! Де там Урсуляк? Алло? Алло?! Що за божевільний день, розірви мене голодна кішка! — по-своєму, по-воронячому вилаялась Мальва, і в слухавці почулися короткі гудки.

— Вона кинула трубку, — спантеличено мовила Лада. — Може, треба було назватись?

— Може, треба, а може, й не треба, — незрозуміло відповіла бабця.

— Може би дізналися, з яких питань вона дзвонила.

— Відомо з яких, — стомлено зазначила пані Ганна. — Зі своїх мізерних, підленьких питаннячок. І деталізувати їх уже не варто. Інакше моя нервова система не витримає цього божевілля. Головне ми з’ясували: наші ґудзики вкрав або цей пастор, — кивнула вона у бік непритомного Урсуляка, — або Мальва… Або вони удвох разом. Отже, що з цього випливає?

— Нічого не випливає.

— Ні, онученько… З цього випливає моя цілковита впевненість, що нам таки вдасться повернути викрадені ґудзики.

— Головне не спізнитися. У нас майже не лишилось часу.

— Встигнемо, — стомлено мовила баба Ганя та одразу переконливо додала: — Зараз підскочать дівчата… І ми всі разом швиденько розколемо цей кокос — перетремо його у кокосову стружку.

— Я задихаюсь… задихаюсь… — очунявши, пробелькотів пастор. — Благаю… Молю вас, відчиніть вікно…

— О, до речі, ковток свіжого повітря не завадить і мені, — відказала пані Ганна, відчиняючи вікно.

На підвіконні, притиснувшись вухом до самої рами, сидів облізлий ворон Тоні Бравісимо. Він так старанно намагався підслухати, про що йде мова у квартирі, що навіть і незчувся, як відчинилося вікно. Остовпівши з переляку, Бравісимо заніміло дивився на пані Ганну, котра стояла зовсім поруч нього. Не помітити його було неможливо, адже він стояв на видноті, просто посередині вікна. Але всі були так приголомшені спогляданням неосяжної підлості пана Урсуляка, що сталось неможливе — Тоні Бравісимо ніхто не помітив. Тож, збагнувши, що його не викрито, він обережно пересунувся у кут підвіконня, аби дослухати до кінця розмову.

— Між іншим, пане брехло, якою гидотою ви надушились? — глибоко вдихнувши морозне повітря, запитала пані Ганна. — Запах просто нестерпний…

— Одеколон «Червона Москва», — ображено пробубонів пан Брехло та поліз нишпорити по кишенях своєї камізельки.

— Вибачте, — почувся у дверях схвильований жіночий голос, — шановний пане Урсуляк, я забула попросити вас… Іноді на підвіконня прилітає маленький чорний ворон… Тож, дуже прошу вас, не женіть його… Там, на кухні, у шухлядці є пшениця… І я, ось, ще трохи докупила… Подумала, ви ж бо вкрай заклопотана людина…

— Що?! Що ви тут робите? — перелякано прошепотів пан Урсуляк та, підскочивши до жінки у чорному монашому вбранні, почав метушливо виштовхувати її з кімнати. — Як ви опинились тут, адже вас іще в обід посадили в потяг?

— Я просто хотіла попросити вас за ворона…

— Як ви зайшли, і де взяли ключ?! Ви мені сказали, що здали геть усі ключі…

— Я… Я знайшла ще один ключ у сумці… Ось, прошу вас, візьміть…

— Добре, все, ідіть… Ось гроші на таксі… Швиденько їдьте на вокзал та першим же потягом вирушайте в Самбір…

І в ту саму мить, коли пан Урсуляк збирався вже виштовхати гостю за двері, баба Ганя раптово вхопила його за вухо та потягла до кімнати.

Пані Марія ледь не оклякла від такого розвитку подій. Вона миттєво зблідла та ледь чутно прошепотіла:

— Що? Що ви робите?! Пані, схаменіться!

— Спокійно, пані Маріє, все буде крем-брюле, — впевнено відповіла баба Ганя. — Зараз ми розкажемо вам дещо цікавеньке… — вона завзято підтягнула вухо зніяковілого Урсуляка впритул до себе та роздратовано спитала:

— Мерзотнику, га, мерзотнику… Ти все сам розкажеш цій нещасній пані, чи мені допомогти?!

— Сам-сам-сам… — забелькотів пан Урсуляк, дістаючи з кишені баночку з пігулками.

— Пані, я благаю вас, — співчутливо вигукнула пані Марія, — пустіть нарешті вухо пана пастора! Так не можна… Не можна… Неприпустимо так поводитись із людиною…

— Це не людина, це — потвора, — втрутилась у розмову Лада.

— Ну що, потворо, ти готовий розповісти цій бідолашній матері про всі свої гидотні вчинки? — знову підтягнувши його за вухо, емоційно запита пані Ганна.

— Г… Готовий… Я готовий… Тільки пігулку… Дозвольте ковтнути пігулку, інакше серце… Серденько розірветься від підлості моєї… Дозвольте, дуже прошу…

— Дозволяю!

— Дякую, о наймилосердніша у світі… — улесливо пробелькотів спітнілий Урсуляк та вкинув до рота якусь чорненьку пігулку.

— Боже, мені зле… — Ледь чутно прошепотіла пані Марія та знесилено обперлася на шафу. — Пані, благаю вас, припиніть знущатись із пана пастора. Негайно припиніть цю жорстокість. Неприпустимо так зневажливо ставитись до людини.

— Пані Маріє, не хвилюйтесь… Я вже кидаю його противне вухо. Тим більше, що воно немилосердно тхне цим жахливим одеколоном, — відповіла баба Ганя та з огидою відпустила його вухо.

Пан Урсуляк мав би добряче гепнутись об підлогу, але… Але не гепнувся… Він просто на очах у всіх перетворився на сича. Відчайдушно замахав крильми та кинувся до відчиненого вікна.

— Ба, тримай його, він тікає! — вигукнула Лада.

— Стій, зараза! — спробувала вхопити його пані Ганна, але промахнулась.

І тут посеред підвіконня зненацька виникнув Тоні Бравісимо. Він одчайдушно вхопився крилами за віконну раму та щосили потягнув її на себе, намагаючись причинити вікно.

— Не втечеш, мерзотнику! — захекано виголосив він та захряснув раму перед самим дзьобом сича-пугача.

Сич Урсуляк так гепнувся об віконну раму, що вниз, на вулицю, із дзвоном посипались шибки. А сам він, приголомшений, упав на паркет.

— Ба, це був Бравісимо! — здивовано прошепотіла Лада, кинувшись до бабці допомагати зв’язати пугача.

— Кинь, я сама, — наказала пані Ганна. — Подивись краще, де цей Бравісимо. Чи не прибило його скалкою.

— Його ніде не видко, — висунувшись у вікно, відповіла Лада, уважно роздивляючись навколо.

— Не висовуйся так із вікна, бо ще гепнешся вниз! Покинь уже, чуєш чи ні?! Немає то немає… Подай мені ще якусь стрічку, аби добряче перев’язати цього нікчему.

— Так, а яку… Яку стрічку?

— Поясок свій дай! — сердито пробурмотіла бабця, перевіряючи вузол на хустинці, якою вона зв’язала крила. І мерщій, не барися!

— Вибачте… — зніяковіло прошепотіла пані Марія, ледь не втрачаючи свідомість. — А де? Де пастор? Де шановний пан Урсуляк?

— Ось він, будь ласка… — відповіла баба Ганя, кинувши у крісло зв’язаного сича-пугача.

— А що… Що прокричав той ворон із підвіконня? — ще тихше запитала пані Марія, розгублено розводячи руками.

— Не втечеш, мерзотнику, — спокійно мовила Лада та одразу пояснила:

— Це він мав на увазі знайомого вам пана Урсуляка.